Увімкнула один із телеканалів: журналісти запросили в студію надзвичайно цікавого гостя — нащадка відомої сім’ї промисловців і меценатів Терещенків Мішеля Терещенка. З’ясовується, народжений у Парижі і житель французької столиці, він упродовж останніх семи років мешкає у Глухові та займається виробництвом сільськогосподарської продукції.
Утім, мене зацікавила не так його діяльність підприємця, як спогади й розповідь про іменитих родичів. Щоправда, дратувала якість підготовки сюжету: вочевидь у авторів забракло часу для гостя, котрого перебивали на півслові, не встигали вислухати, або й не зовсім його розуміли, оскільки Мішель хоч і володіє російською, але не так досконало, щоб збагнути суть з льоту. Як це заведено, з поваги до гостя журналісти, котрі зазвичай послуговуються українською, намагалися спілкуватися з ним російською. І коли жінці-ведучій це вдавалося, то для її колеги — молодого журналіста створило неабиякі проблеми: розмову він вів так званою русько-украйонською. Якщо в побуті ми з цим якось миримося, то в телеефірі така непрофесійність викликає щонайменше подив.
Та не тільки це вразило: коли гість почав розповідати про особливу гордість його сім’ї — подарований Києву Музей Західного і Східного мистецтва (нині — імені Ханенків — Богдана та Варвари, уродженої Терещенко) з дорогоцінною колекцією живописних та інших творів, то в нього на очах заблищали сльози. Хоч Терещенки спорудили для міста чимало красивих і незвичайних будівель, але справжня і неповторна архітектурна перлина — саме цей храм мистецтва. І він, Мішель Терещенко, пишається тим, що завдяки його предкам кияни, гості міста мають колекцію творів, якими навіть не кожен світовий музей може похвалитися. Гість схвильовано розповідав не лише про картини іменитих художників, а й про високі склепіння залів, знамениті дерев’яні сходи, неповторної краси світильники. І все це кияни можуть побачити будь-коли — от чому можна позаздрити...
На цій високій ноті ведучий перебив гостя запитанням на жахливому суржику: «Справді? А де це? Бо я вже дев’ять років мешкаю у Києві, а ще жодного разу там не був. Ги-ги!»
Йдеться не про телеляп і навіть не про непрофесійність, що є питанням роботодавців молодого колеги. Я про інше: сучасна і, сподіваюся, освічена людина, прибувши до Києва підкорювати якісь вершини, навіть не чула про музей, ознайомитися з колекцією якого приїжджають знавці мистецтва з усього світу, а про туристів, то годі казати. І це б ще нічого. Дивовижне інше: він не почувається обділеним від того, що не бачив тут полотен старих майстрів, не знайомий з «Інфантою» Веласкеса, яка є окрасою колекції. І що чи не найгірше — не соромиться у цьому зізнатися...
Я не належу до людей, які, здибавши на вулиці чи в підземці неголених похмурих чоловіків-заробітчан, зневажливо цідять крізь зуби: «Понаїжджали сюди». Бо буває, що нужда, від якої ніхто не застрахований, змушує. І таким напевне не до Рубенса, Гойї чи Васнєцова. Але йдеться про нове покоління, своєрідну еліту суспільства, як у цьому разі. Мабуть, хтось таких недовчив, недовиховав, не прищепив інтересу, якщо цінності та надбання, здобуті багатьма поколіннями упродовж віків, не стали для них затребуваними. Прикро...
