Київ: учора, сьогодні, завтра

Якраз проект найновішого генерального плану, на жаль, дає привід для таких побоювань.

Щоб об’ємніше побачити плюси і мінуси нового творіння київських розробників генерального плану, давайте на хвильку заглянемо в історію забудови Києва, в ті його плани — генеральні чи поточні, які лягли в основу розвою нашого міста над Дніпром.

Звичайно, ми не можемо проникнути в майстерні зодчих, які зводили шедеври древнього міста часів Київської Русі, — історія, на жаль, не залишила нам ані імен геніальних архітекторів, ані їхньої методики планування розбудови міста, яке стало столицею української держави.

Але ми достеменно знаємо, що перший план забудови Києва, який набув рис генерального, було розроблено у 1695 році полковником Ушаковим і він став основою того міста, що ми бачимо на старовинних гравюрах. Потім він був удосконалений групою будівничих у 1834 році, ще раз збагатився кресленнями міського інженера Шмигеловського в середині XІX століття, коли настала епоха бурхливого наступу капіталістичної економіки і населення міста сягнуло 42 тисяч мешканців. Ці проекти ніскільки не погіршили, а тільки збагатили той лик столиці, який у загальних рисах дійшов до наших днів. Перша світова війна, революція на якийсь час зупинили розвиток міста.

І лише в 30-х роках минулого століття, коли Київ набув статусу української столиці, життя в місті ожило, і в 1936 році під керівництвом

П. П. Хаустова був розроблений генеральний план розвитку Києва в сучасному розумінні, оскільки він передбачав не тільки зведення житла, а й прокладання інженерних ліній, транспортних мереж, спорудження культурних, соціальних закладів. На жаль, друга світова війна перекреслила багато чого задуманого. Не кажучи про руйнацію центральної частини міста, населення його скоротилося на дві третини і становило лише 180 тисяч мешканців. Отже, потрібен був новий, повоєнний, план розбудови Києва. І в 1946—1949 роках під керівництвом архітекторів Олександра Власова та Бориса Приймака ведеться інтенсивна діяльність зі створення накреслень повоєнного розвитку нашої столиці. Цей генеральний план діяв та реалізовувався аж до 1967 року. Не будемо вдаватися до аналізу його прогалин. Головне, що місто інтенсивно розвивалося. В ньому з’явилися нові фабрики й заводи, метро, житлові масиви, пожвавилося транспортне сполучення, було посаджено десятки нових парків та скверів. Швидко зростала й кількість міського населення.

Зрозуміло, що за такої інтенсивної розбудови людям стало затісно в межах старого Києва, місто просилося до забудови нових територій, а отже, й до змін у генеральному плані. Робота над ним завершилася в 1967 році. Це, мабуть, був один з найдосконаліших проектів, оскільки при його складанні виходили не тільки з кількості населення міста, а й з необхідності формування усієї інфраструктури. Столиця активно освоювала лівий берег, почала перебиратися на намивні масиви, збагачувалась новими лініями метрополітену, бурхливо розвивалося культурно-мистецьке життя.

Ми так ґрунтовно заглибилися в історію розбудови української столиці, щоб показати, наскільки відповідально ставилися архітектори та будівельники як до створення генеральних планів, так і до реалізації ідей, закладених у них. І ще одна характерна риса тих накреслень: після затвердження генерального плану ніхто не смів свавільно порушувати його концептуальні розроблення. План ставав своєрідним законом, і виходити за його межі було зась чиновнику будь-якого рангу. Ось чому кожен план, як ви помітили, не змінювався десятиліттями, аж допоки не реалізувався повною мірою.

Чого не скажеш про сьогоднішній день. В останнє двадцятиріччя стало ледь не гарним тоном, коли кожна команда, яка бралася за штурвал міської влади, неодмінно розхитувала раніше прийнятий генплан, методично вихолощуючи з нього найкращі ідеї, які вкладали туди найвідоміші архітектори України. Особливо те, що стосувалося земельних питань. Тому летіли шкереберть усі накреслення щодо зведення нових, вкрай важливих для столиці, будівель, безкарно минали чиновникам та бізнесменам-будівельникам зазіхання на історичні цінності, які за стоси зелених папірців готові були продати навіть батька й матір. Разом з дітками. Бо якими ростимуть наші діти, який духовний світ ми формуємо в них, коли їх позбавляємо насолоди вбирати в себе все найгеніальніше, найпрекрасніше, що нам дарували талановиті майстри з глибоких тисячоліть?

От і виходить, що коли минулі покоління будували й прикрашали Київ, то нинішнє чиновницьке та горе-бізнесове покоління руйнує місто, його багатство та культуру.

Особливо далеко зайшли «діяння» «молодої команди» Черновецького.

Як свідчить один з головних розробників Генерального плану розвитку Києва до 2020 року Володимир Чекмарьов (план було завершено 2002 року і він діє до цього часу), з приходом команди Черновецького почалися безпрецедентні порушення цього визначального документа в розбудові столиці. Ніколи ще такого не було, каже директор інституту «Київгенплан», щоб рішення зі спорудження тих чи тих об’єктів у столиці виносили без погодження «Київгенплану». Володимир Чекмарьов стверджує, що ці порушення сягають 70 відсотків.

Забрали спритники «молодої команди» Черновецького навіть Труханів та Жуків острови — місця, які ретельно охоронялися всіма нашими пращурами для відпочинку та оздоровлення.

Слова Володимира Чекмарьова підтверджує і архітектор Володимир Желтовський. Він дає високу оцінку Генеральному плану 2002 року, називаючи його фундаментальним і грамотним документом, який всебічно враховує всі аспекти розбудови Києва. Єдине, з іронією зауважує Володимир Васильович, що при створенні плану ми не могли врахувати вовчі апетити можновладців і бізнесменів, що крутяться біля них. Скільки ми не боремось, каже він, з такими випадками нецільового, позапланового, майже самовільного захоплення київських земель, бажаючих нажитись на власності громади не меншає.

Треба віддати належне команді Олександра Попова, яка відчайдушно бореться, щоб повернути київській громаді її земельні багатства. Однак його попередники накоїли стільки лиха в цьому питанні, що відродити багато чого — просто неможливо.

Погляньмо на центральну частину міста, яка ще зовсім недавно славилася багатством архітектурних ансамблів, а зараз хаотично забудовується хмарочосами з різними торгово-розважальними та бізнес-центрами, в яких, як у джунглях, губляться залишки будівель, що є національною і навіть світовою архітектурною спадщиною: все те, що завжди було обличчям древнього міста. Бессарабка, Хрещатик, Європейська площа, Поділ — адреси загублених сучасними спритниками від влади та бізнесу історичних місць не перерахувати.

Але й це не вдовольнило апетити жадібних до наживи «будівників». Ось тому команда Черновецького, як тільки прийшла до влади, на весь голос заговорила про недосконалість діючого генерального плану 2002 року, про необхідність розроблення нового. Зрозуміло, такого, який би повністю працював на бізнесові інтереси нового владного клану. Потрібно ж було, каже   академік Академії будівництва України Едуард Киркевич, якось виправдати понад 1000 змін, які свавільно внесли до діючого генплану чиновники апарату Черновецького, — от вони і вхопилися за ідею створення нового генерального плану, фактично відкинувши попередній, той, додамо, автори якого відзначені Державною премією України в галузі архітектури.

Дивно, але ідея створення нового генерального плану, замість попереднього, який далеко ще не вичерпав себе, бо він, нагадаємо, діє до 2020 року, знайшла прихильників і при новій владі. 

Знов-таки — влучне твердження Едуарда Киркевича, який каже, що всі порушення, здійснені останнім часом у забудові Києва, спричинені тим, що було масове відступлення від чинного Генерального плану.

Але що сталося, те сталося: проект нового генерального плану розвитку Києва уже вийшов за межі архітектурних майстерень і винесений на чергове народне обговорення. І одразу він викликав цілий шквал критики й несприйняття його як основоположного будівничого документа. «Проект нового генплану — це план знищення української столиці», «Майбутні забудови міста не для людей, а проти них» — такі та інші подібні оцінки творців нової концепції генплану замайоріли на газетних шпальтах столичних видань. Зауважимо, що ці висловлювання — не з вуст рядових громадян, а від архітекторів зі світовими іменами. Інші не менш відомі зодчі обурюються: як це так, що під час розроблення нового будівничого документа лишився осторонь інститут «Київгенплан» АТ «Київпроект», той самий, що брав безпосередню участь в розробленні всіх останніх післявоєнних проектів, які діяли і діють нині.

Узагалі хотілося б порівняти чинний Генеральний план з тим, що розроблено. Що, крім ущільнення міських територій, у ньому пропонується нового? Практично нічого! Наприклад: кільцева електричка, яка почала функціонувати, була закладена в Генеральному плані до 2020 року. Не змінилися й транспортні та мостові коридори. І таких порівнянь можна наводити безліч.

Справді, зовсім нещодавно з чиєїсь лихої руки, відсторонивши від справ «Київгенплан», було створено якийсь Центр містобудування та архітектури і на його базі — комунальне підприємство — Інститут генплану Києва. Той самий, що освячував і узаконював всі сумнівні містобудівні рішення команди Черновецького, і — в першу чергу — земельні махінації його «молодої команди», нівелюючи таким чином діючий Генеральний план розвитку Києва до 2020 року.

А механіка цього нововведення проста. Оскільки «Київгенплан» бився до останнього патрона з розкраданнями землі, захищаючи своє архітектурне дітище, то мерівські мудреці просто прибрали з дороги цю організацію, створивши для цього таке собі кишенькове відомство, готове виконати будь-яку команду, що надходить з мерівських кабінетів.

То що нам подарували розробники проекту нового генерального плану, який викликав на себе такий вогонь зусібіч? Найбільш ємну, думається нам, абсолютно об’єктивну характеристику нового творення майстрів, що розробляють генплан, дав заслужений архітектор України, лауреат Державної премії в галузі архітектури, головний архітектор проекту «Генеральний план Києва на період до 2020 року» Володимир Чекмарьов. 

Володимир Гнатович вважає, що ця концепція абсолютно не враховує особливості розвитку нашого міста та приміської території. При його бурхливій забудові, стрімкому збільшенні кількості населення потрібно розширення меж, інакше люди просто задихатимуться від тісняви, від елементарної нестачі чистого повітря. А тут пропонується, як ідея нового генплану, замкнути Київ у його існуючих межах, ані на йоту не виходити за нині наявний міський обрис. Що таке, далі каже він, криється за концепцією «максимальне ущільнення житлових районів?». А те, що, виходячи з динаміки зростання кількості міського населення і того, що наявний житловий фонд міста становить нині 59 мільйонів квадратних метрів, доведеться, якщо йти за цією концепцією, ущільнити міську територію майже вдвічі. Тобто: де стоїть один будинок, доведеться біля нього зводити ще один. Так само доведеться ще більш «ущільнити» транспортні мережі — як наземні, так і підземні.

А за цим тягнеться ланцюгова реакція. Магазини, лікарні, дитячі садки, школи, спортивні майданчики — всі ці об’єкти інфраструктури теж доведеться ущільнювати. А дороги? Як їх розширювати, коли кожен метр площі доведеться, за такої філософії, віддавати під будівництво?

Картина, змальована Володимиром Чекмарьовим, — не плід його фантазій. Це — цілком реальна ситуація, яка торкнеться не тільки кожного з нас, а й наших дітей та правнуків. Ще не так давно хизувалася Москва, що вона розвивається тільки у своїх власних межах. Сьогодні вона на повний голос каже, що час виносити багато підприємств та державних установ в інші місця, — аж до того, що Державну Думу перенести до Санкт-Петербурга, бо це місто, виявляється, має величезні резерви площі.

Якщо говорити про Київ, то він уже давно, не питаючи дозволу у розробників Генерального плану, активно виходить за свої межі. Не адміністративно: перекроювати райони області немає жодної потреби. А суто економічно. Погляньмо, скільки приватних будинків і навіть багатоповерхівок останнім часом виросло далеко від столиці. Кияни будуються в Києво-Святошинському районі, Броварському, Васильківському та інших, навіть у дещо віддалених Макарівському, Бориспільському і навіть у Козелецькому районі на Чернігівщині.

Це — не мода. Це — веління часу. Втрачають щось від цього кияни та мешканці тих районів, куди перебираються мешканці Києва? Та ні, тільки виграють.

Візьмімо для прикладу Бучу. Розумний, далекоглядний її міський голова Анатолій Федорук не тільки не стримує потік киян, які масово забудовують його територію, а всіляко заохочує всіх, хто хоче сюди перебиратися. Чому він так діє? Бо місто Буча має від цього величезну вигоду. Анатолій Петрович каже, що за останній час бюджет його міста збільшився більш як удвічі. Яким чином? А тут теж іде ланцюгова реакція, тільки з позитивним виміром. Простежимо за нею. Будуються кияни в Бучі. Їм потрібні будівельні матеріали. Купують їх вони, зрозуміло, в місті. Значить, податкові відрахування збільшуються і лягають у місцевий бюджет. З’являються нові будинки, нові їхні мешканці. І їм потрібні магазини, банки, страхові агентства, автобусні маршрути, кафе, ресторани, розважальні заклади тощо. Крім того, багато хто з приїжджих відкриває тут власний бізнес. Усе це — нові податки, гроші, які теж поповнюють міський бюджет.

За їхній рахунок Федорук ремонтує дороги, зводить школи, лікарні, ремонтує старі будинки, інженерні мережі, допомагає інвалідам, модернізує та відкриває нові підприємства (треба ж дати людям нові робочі місця), які теж приносять свої дивіденди. Сьогодні Буча — зразкове місто в області. Тож Буча останнім часом переросла з селища в сучасне місто — не за своїми зовнішніми ознаками, а цілком офіційно, одержавши цей статус з Верховної Ради. А ми хочемо утримати Київ в якихось старих рамках.

А що від цього має Київська область? Та те, що й Буча, тільки в значно більших масштабах. Ось тому голова Київської обласної державної адміністрації Анатолій Присяжнюк, на відміну від його попередників, охоче співпрацює з містом, підтримує інтегральні процеси. Не проти він і того, що деякі київські підприємства, знову ж таки, не питаючись у розробників концепції ущільнення міста, уже перебираються за його межі. Тут теж діють економічні важелі.

По-перше, за містом людям є чим дихати і вони стають здоровішими (ми знаємо, скільки коштує захворювання кожної людини).

По-друге, тут простіше з робочою силою, бо працівникам не треба сюди довго їхати із сільських районів. І не треба будувати їм гуртожитки, бо нині вони — теж чимала розкіш для підприємства. Це стосовно підприємців. А область має від усього цього немалі бюджетні надходження, додаткові робочі місця, матеріальне поліпшення сімейних бюджетів, що зменшує соціальне напруження.

Щодо Києва, то він має головний зиск з цього процесу передусім у тому, що значно зменшується щоденний притік людей з навколишніх міст та сіл, які знайшли собі роботу на столичних підприємствах, в установах, сфері обслуговування. За свідченням фахівців, цей притік становить кілька сотень тисяч чоловік! Уявляєте, наскільки може зменшитися навантаження на київський транспорт, дороги, різні громадські місця, якщо цей потік затримається на підприємствах, винесених за межі міста?!

Таким чином ми домовляємося з областю чи з конкретним районом: давайте разом розробимо територію, яка непридатна для сільського господарства. Це інноваційна реконструкція виробництва, яка принесе усім вигоду: ми, наприклад, будуємо сучасне, не шкідливе для екології виробництво, а ви натомість отримаєте дороги, всю інфраструктуру, що розвиватиметься навколо цього підприємства. І будете з бюджетом, бо всі податки лишатимуться тут, на місці. Та ще й парк розіб’ємо, сквери засадимо. З одного боку, ми цим самим зменшимо урбанізацію Києва, а з другого — освоїмо території, забезпечивши їм свої інтереси.

Ще раз кажу, що ніхто не зазіхає на територію області, — це економічний процес, вигідний для всіх його учасників. Такі речі треба планувати заздалегідь, передбачати їх у стратегічних розробленнях містобудування. Я, наприклад, вбачаю велику помилку в тому, що свого часу ми не зарезервували території, якими пройде велика кільцева дорога, що споруджується до Євро-2012. Вийшло так, що поки плановики, вибачте, чухали собі потилиці, люди швиденько приватизували земельні ділянки, призначені під будівництво великої кільцевої, і тепер вимагають грошову компенсацію за ці ділянки. Це — величезні суми, які має виплатити держава. А можна ж було раніше передбачити такі ось події.

То не треба розробникам нового Генерального плану накидати удавку на голови киян, хизуючись, що ми, бачте, можемо утримувати Київ у старих межах. Треба шукати спільний інтерес Києва та області і мислити по-сучасному, беручи приклад з європейських країн. Є ж, приміром, власне Париж, і великий Париж — і ніхто, наскільки я знаю, не переймається, вийшов Париж за свої межі чи ні. Ніхто нині навіть не скаже, де закінчуються його межі, а де починаються малі міста навколо нього, створюючи так звану червону лінію.

Ще один аспект шкоди від утримання нашої столиці в рамках старих меж.

Ми бачимо, яка війна розгорнулася між мешканцями будинків, що прилягають до київських парків, і будівельниками. Кияни борються за кожне деревце, яке потрапляє під пилки ненаситних до наживи бізнесменів. Але це не зупиняє варварів. При керуванні команди Черновецького вже було знищено немало паркових територій. Наступ на парки та сквери триває і нині. Уже гуляє інформація, що горе-містобудівники планують забудувати сквер на Подолі між Верхнім та Нижнім валами. До такого абсурду ще ніхто не доходив раніше.

Не дивно, що в киян з’явилася тривога навіть за долю Бульвару Шевченка — з цього приводу теж точилися розмови серед киян.

Якби тільки хтось порахував, скільки дерев знищено в столиці за останнє двадцятиріччя під різними приводами, то можна просто жахнутися: це, певно, склалося б у цілий ліс. І чималий. Чим же ми дихатимемо далі? Де відпочиватимемо і де набиратимемося здоров’я?

Думаю, настав час говорити не про місто Київ, а про створення київського регіону, який задовольнив би соціально-економічні інтереси столиці та територій області, прилеглих до неї, що й було закладено в Генплані до 2020 року. Такий підхід дав би змогу поліпшити містобудівну, соціальну та економічну ситуацію в столиці, а соціально-економічне становище прилеглих населених пунктів та рівень життя їхніх мешканців підняти до рівня Києва. Така форма сучасного містобудування давно утвердилася в багатьох європейських мегаполісах.