Цукор: обійдеться без дефіциту

 

Цьогоріч у процесі задіяно 47 підприємств. Решта з 192 заводів, які переробляли солодкі корені на початку 1990-х, зосталися хіба що у ностальгічних спогадах. Вирізання з року в рік підприємств галузі на металобрухт -результат бездумної політики оптимізації потужностей. У державних кабінетах вирішили кинути цей процес на самоплив, віддати його на відкуп спритним ділкам. Разом із зникненням заводів з цукрової карти країни стиралися й цілі селища та господарства, які при «трубі». Бідували школи, лікарні, садочки, гуртожитки. А скільки людей залишилися без улюбленої роботи, без засобів до існування, скільки доль зруйновано — не перелічити... Водночас чимало тих ділків на розвалинах заводів особисто для себе побудували процвітаюче політичне та економічне майбутнє.

Але повернімося до сьогоднішніх реалій. На якість коренів від переробників нарікань також не чути. Цукристість у середньому 16—17 відсотків, тобто у межах норми. З енергоносіями для виробництва також усе більш-менш. Хоча ще  на початку сезону лунали думки, що для процесу цукроваріння бракуватиме газу. Але найпесимістичніші прогнози не справдилися. Блакитне паливо поки що на підприємства надходить ритмічно. Принаймні повідомлень про зупинку заводів через нестачу природного газу не чути. Але тут вимальовується інша проблема, тож ситуація з блакитним паливом неодмінно позначиться і на виробництві цукру, і на його ціні для споживачів. Адже, якщо торік при курсі в обмінниках по 8 гривень за долар газ по 500 доларів за тисячу кубів у гривневому еквіваленті коштував 4000 гривень, то нині американська валюта підскочила до 13—14 гривень. Відповідно, при тих самих 500 доларах за тисячу кубів необхідного для переробки буряків стратегічного енергоносія заводам доводиться викласти 6500 гривень. А це, як кажуть в Одесі, велика різниця. Адже гривневе здорожчання блакитного палива лягає на собівартість солодкого піску. Заводи працюють в умовах внутрішнього ринку і для внутрішнього споживача. Український цукор на експорт майже не йде, тож і валютної виручки вітчизняні підприємства практично не мають. Тож така арифметика: якщо гривня знецінилася з весни на 60—65 відсотків, це означає, що вартість природного газу для підприємств галузі теж підросла на ті самі 60—65 відсотків. Частка енергоносія у собівартості цукру — майже 45 відсотків, відтак солодкий пісок автоматично дорожчає ледь не на третину.

 

Отож сподіватися, що білі кристали у магазинах подешевшають, не доводиться. Не допоможе навіть надходження на ринок великої кількості солодкого піску, звареного з буряків нового врожаю. Якщо заводи і демпінгуватимуть, то лише до завершення сезону переробки, коли змушені вчасно платити за газ і розраховуватися з аграріями за сировину (хоча в останньому випадку можна розплачуватися і звареним піском). Нині підприємствам часто-густо доводиться продавати цукор по 7000 гривень за тонну. При цьому, для самих громадян солодкий пісок все одно не дешевшає, бо торговельні точки мають можливість накручувати ціни, а газових проблем, таких як на заводах, у супермаркетів не існує. Але ще місяць — і сезон завершиться. Тоді й заводи стануть зі своєю ціновою політикою не такими поступливими. Хоча факт сезонного перевиробництва залишається, адже окрім звареної нині солодкої продукції, на внутрішній ринок тисне понад 340 тисяч тонн білих кристалів, що зберігаються на складах та у коморах з попередніх років. Якщо все підсумувати, кількість цукру в країні перевищує річне внутрішнє споживання. Хоча офіційно останній показник — напевне, відмінусувавши кримських споживачів — знизили до 1,6 мільйона тонн. Сподіватися на закордон, що там кинуться купувати наш цукор і так полегшать українським переробним підприємствам завдання утримати реалізаційні ціни на вигідному для себе рівні, не доводиться. Те, що нині відправляється на зовнішній ринок, можна назвати краплею у морі. За інформацією Мінекономрозвитку і торгівлі, експорт цукру з України у нинішньому маркетинговому році (вересень 2014-го — серпень 2015-го) очікується в обсязі 20 тисяч тонн порівняно з 9 тисячами у минулому сезоні. Для галузі це крихта, зважаючи на прогнозоване виробництво у 1,7 млн. тонн. Проілюструвати «експортну активність» з українським цукром можуть й такі цифри: за останні три роки за межі держави його продали 350 тисяч тонн, хоча колись до Росії щороку постачали по 3 мільйони тонн. Тепер ми з північним сусідою солодким піском не торгуємо вже років з десять. А свого часу українська бурякоцукрова промисловість на 60 відсотків була зав’язана на той ринок. Зараз у галузі збираються прорубати рятівне вікно до країн Далекого Сходу і Африки. Але такий прорив відбудеться не сьогодні, і не завтра, а в галузевій асоціації наголошують, що станеться це лише у разі, «якщо уряд допоможе переробникам вийти на ці ринки», а «для цього потрібно створити відповідні умови і не заважати галузі працювати». Тож з’явиться в результаті таких клопотів врешті-решт «вікно» чи «віконце», і чи взагалі щось прорубають — велике питання. Бо, за словами голови правління асоціації «Укрцукор» Миколи Ярчука, досі держава не надто переймалася цукрово-експортними проблемами. «З питаннями адаптації і гармонізації державних стандартів тяганина неймовірна. Люди працюють, інститути складають стандарти, знаходиться чиновник, колупається в усіх цих напрацюваннях, показує, що він дуже розумний, дуже важний і намагається завалити усі ці стандарти. По півтора-два роки лежать стандарти — а це не дає нам можливості вийти сьогодні в Євросоюз, тому що у нас немає нормативної документації. А на увесь світ кричимо, що прагнемо, великими кроками йдемо до Євросоюзу!» — розповів Микола Ярчук.

Хоча від себе, справедливості заради, додамо, що країни ЄС здатні повністю забезпечити власним цукром своє внутрішнє споживання. Тож і через це відкрити хоч невеличку «кватирку» до об’єднаної Європи буде непросто. Тим часом, можливість експортувати цукор виявилася б доречною ще й тому, що на зовнішніх ринках цьогорічна ситуація українським промисловцям на руку. За інформацією Миколи Ярчука, цього року «через посуху у Бразилії баланс цукру буде на користь нашим товаровиробникам».

Щоб не допустити обвалу цін на солодкий пісок у нашій державі, переробники звернулися до Аграрного фонду, аби той викупив принаймні 100 тисяч тонн цукру і у такий спосіб зняв напруження з внутрішнього ринку. На думку Миколи Ярчука, це дасть можливість отримати цукрозаводам обігові кошти, а Аграрному фонду через місяць-другий повернути затрачені гроші, реалізувавши цукор. Щоправда, є лише розуміння з боку високопосадовців, а дій поки що немає. Хоча в «Укрцукрі» впевнені, що все стане на свої місця, і ціни на солодкий пісок із закінченням переробки підскочать. «Хоче того хтось чи не хоче — подобається це комусь чи ні — підуть угору, тому що собівартість цукру за нинішніх цін на газ становить 9,5—10 гривень за кілограм. Торгувати собі на збиток нормальні компанії, нормальні заводи не будуть», — підсумував Микола Ярчук.

 

 

На тлі розмов про майбутнє подорожчання цукру вже активізувалися структури, які закликають завозити закордонний сирець. Мовляв, такий крок стане порятунком для українського споживача, бо унеможливить переписування цінників на солодкий пісок у бік зростання на полицях крамниць. У галузевій асоціації застерігають від подібних дій, бо вважають, це остаточно обвалить реалізаційні ціни на підприємствах на буряковий цукор. Чи стане дешевшим стратегічний продукт у магазинах — питання, а ось відчутного удару по галузі завдасть. Наступного року виробники знову вирішать для себе, що невигідно вирощувати буряки й займатися переробкою. Від себе слід додати: в умовах дефіциту в державі валюти долари і євро треба витрачати передусім на те, що самі продукувати не можемо.

Варто зазначити, Донецька та Луганська області, де триває протистояння, що ускладнює польові роботи, погоди з цукровиробництвом не роблять. Коренів там масово не вирощують. Цукрозаводів у цих регіонах також немає.