Самоврядування визначатиме сутність влади

Високе зібрання!

Вітаю присутніх, а у вашій особі всіх працівників органів місцевого самоврядування, депутатів місцевих рад із Днем місцевого самоврядування — державним святом, встановлення якого засвідчує значимість існування цього важливого інституту демократичного суспільства.

7 грудня 1990 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування», який започаткував нові принципи функціонування органів місцевої демократії в Україні. Ці принципи знайшли своє закріплення в Основному Законі  —Конституції України. В ній зазначено, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо й через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Принаймні так має бути. Певен, так і буде. Самоврядування і визначатиме сутність влади. Демократичної влади.

Правові та духовні основи місцевого самоврядування беруть свій початок в ідеях Магдебурзького права, Конституції Пилипа Орлика, Європейській хартії місцевого самоврядування, де визначені принципи народовладдя та розвитку територіальних громад.

Місцеве самоврядування має в Україні глибокі й міцні історичні традиції. Воно, незважаючи на всі труднощі та проблеми, розвивається і збагачується, зміцнюючи демократичні засади українського суспільства.

На органи місцевого самоврядування покладена велика відповідальність за соціально-економічний стан територіальних громад, благополуччя їхніх жителів, створення комфортних умов для проживання мешканців сіл, селищ, міст.

В Україні діє 10278 сільських, 783 селищні, 278 міських рад міст районного значення, 57 районних у містах рад, 2 міські ради міст зі спеціальним статусом, 177 міських рад міст республіканського, обласного значення, 488 районних і 24 обласні ради, Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Загалом понад 12 тисяч місцевих рад і понад 225 тисяч депутатів рад різного рівня. Це велика сила! Втім, розпорошена та розведена по багатьох політичних квартирах. Про що вже казати, коли на Житомирщині зареєстровано 171 партію, а в кожній раді їх більше десяти.

Шановні колеги!

Переконаний, всьому суспільству і кожному громадянину потрібні якісні, працюючі закони.

На превеликий жаль, закони, що стосуються діяльності органів місцевого самоврядування, ще далекі від досконалості. Донині в Україні не виконується низка вимог і принципів Європейської хартії місцевого самоврядування, є проблеми в чинній Конституції України, що стосуються адміністративно-територіального устрою, організації місцевого самоврядування.

Час іде, проблеми накопичуються, механізми регіонального розвитку далекі від оптимальних, хоча повинні працювати як годинник, а не визначатися політичними настроями чи залежати від результатів пошуку оптимальної моделі взаємовідносин між гілками влади. Якби протягом майже 20 років незалежності Української держави наші політики для розвитку місцевого самоврядування зробили стільки, скільки про нього говорили, то ми, думаю, були б визнані світовою спільнотою найдемократичнішою країною з розвиненим і ефективним місцевим самоврядуванням. Сама система організації публічної влади у нас настільки централізована, що для розв’язання конкретних проблем окремої громади треба просити допомоги в уряду, що в цивілізованих країнах спостерігається лише за умов стихійного лиха, чи іншої надзвичайної ситуації.

Понад 200 законів регулюють питання діяльності органів місцевого самоврядування, що становить майже третину від числа первинних законів. З часу прийняття спеціального закону про місцеве самоврядування до нього понад 50 разів вносилися зміни. А його положення шість разів були предметом розгляду Конституційного Суду України. Це, з одного боку, свідчить про те, що в країні триває боротьба за повноваження, а з другого — що ми в інтересах компромісу часто приймаємо недосконалі рішення.

В Україні задекларовано визнання та гарантування місцевого самоврядування як форми народовладдя, але практика свідчить про реальне його існування лише на деяких рівнях публічного управління. Мова йде про своєрідний конституційний статус районних і обласних рад, які представляють спільні інтереси територіальних громад відповідного району чи області. Населення ж району та області громадами не визнаються, а відтак не має права на здійснення самоврядування як такого. Вказані представницькі органи утворюють так званий вторинний рівень самоврядування, який умовно можна назвати регіональним і статус якого належним чином не врегульований.

Поки що зберігаються тенденції до концентрації матеріальних та фінансових ресурсів на центральному рівні управління. Місцеве самоврядування в Україні не має достатньої автономії щодо своїх функцій та повноважень, шляхів та засобів їх здійснення, а, найголовніше, ресурсів, необхідних для їх виконання. Як наслідок, переважна частина територіальних громад сіл, селищ і багатьох міст так і не змогла отримувати якісні послуги від місцевих органів влади. Особливо потерпають люди в селах. В Україні понад 17 млн. громадян живуть у сільській місцевості. Вони ніколи не одержували тих послуг, які мають жителі міст. Починаючи від квартир і закінчуючи будь-якою довідкою, селяни завжди перебувають у гіршому становищі. Це — несправедливо. Якщо найближчим часом ситуація в регіональному розвитку не виправиться, нас чекатиме латиноамериканський варіант. Це — багаті мегаполіси, на зразок Мехіко, — і бідна країна.

До сьогодні не вдається децентралізувати бюджетну систему та реалізувати задекларований у Бюджетному кодексі України принцип формування бюджетів «знизу — вверх». Право громади управляти комунальною власністю, на жаль, залишилось законодавчо незабезпеченим — відповідного закону немає.

Рівень бюджетного забезпечення місцевого самоврядування, наприклад, у Швеції становить 2500 євро на душу населення, у Чехії та Польщі —близько 1600, в Україні — трохи більше 100. До того ж, коли у Києві ця цифра сягає майже 400 євро, то в обласному центрі — 20, а в районному — 8.

При цьому левову частку витрат місцевих бюджетів становлять освіта, охорона здоров’я, соціальний захист, тобто те, що за своєю природою є функцією держави. Отже, держава свідомо перекладає тягар найскладніших проблем на місцеве самоврядування, зовсім не дбаючи, а чи зможе воно з цим впоратися, чи належно фінансово забезпечена діяльність місцевого самоврядування у цих сферах.

Невизначеною залишається територіальна основа місцевого самоврядування. Низка адміністративно-територіальних утворень в Україні не відповідає положенням Конституції України. Відповідно до статті 140 Конституції України лише жителі кількох сіл мають право добровільно об’єднуватися у сільську громаду. Назва такої адміністративно-територіальної одиниці, яка при цьому утворюється, у статті 132 Конституції України не визначена, її територіальна основа зведена до території села або кількох сіл, тобто території сільських населених пунктів. Проблемним залишається питання щодо специфічних міських адміністративних територій, в яких міським (міста обласного значення) радам, а також низці районних, у цих містах, рад підпорядковуються самостійні адміністративно-територіальні одиниці.

Оскільки з вересня 2010 року ми живемо за Конституцією 1996 року, то йдеться про приведення чинних законів у відповідність до її положень. Тому слід говорити про необхідність приведення законодавчої бази і практики у відповідність до норм чинного Основного Закону.

Маємо чітко бачити перспективу реформування територіального устрою, визначити функції міністерств і відомств, створити цілісну ефективну систему управління державою. Надзвичайно важливо максимально враховувати при цьому особливості кожного регіону, кожної територіальної громади, зважаючи на наші традиції та звичаї. Механічний підхід до розв’язання широких проблем у цій царині спричинить величезний опір людей. При цьому не варто забувати і про таке явище, як місцевий патріотизм.

Сьогодні ніхто не заперечуватиме, що процес реформування вже відбувається. Складовими його виступають реформування мережі поштових відділень, військкоматів, податкових інспекцій тощо. Але, на жаль, на вістрі цих процесів постає єдина проблема — нестача коштів для повноцінного функціонування мережі установ. Треба дуже обережно підходити до цього питання, щоб «на виході» ми не отримали ситуацію, коли людина для вирішення своїх побутових питань повинна об’їхати територію всього району — центр округу з одного питання знаходитиметься на значній відстані від іншого.

На запитання, яка модель адміністративно-територіального устрою потрібна Україні, я відповідаю — українська, на принципах унітарної децентралізації. Україні підходитиме та модель, коли будуть домінувати й відповідати ті органи влади, які обираються людьми. Нам треба покласти в основу організації влади на місцях принципи Європейської хартії місцевого самоврядування. Інакше на наступних етапах доведеться змінити всю законодавчу базу і практику щодо організації влади. А для цього потрібно визначити загальне бачення щодо адміністративно-територіального устрою і забезпечити природний, системний і водночас неконфліктний процес втілення його в життя.

Питання зміни адміністративно-територіального устрою надзвичайно складне, воно неоднозначно сприймається в суспільстві. Знайти правильне рішення, лише напрацьовуючи певні моделі адміністративно-територіального устрою в київських кабінетах, неможливо. Надзвичайно важливо залучити до процесу обговорення та розробки концептуальних підходів представників місцевої влади, територіальних громад, почути думки і експертів, і простих громадян, адже саме для покращення послуг населенню ця реформа і потрібна.

Одним із факторів, що стримує процеси становлення ефективного місцевого самоврядування, є низький рівень політичної та правової культури населення. Фактично воно перетворилося на самоврядування місцевої та регіональної еліти, представленої у відповідних органах. Територіальні громади не впливають на діяльність таких органів, не кажучи вже про участь у прийнятті рішень.

Як відомо, головними ознаками місцевого самоврядування є його правова, організаційна та фінансово-економічна самостійність. Слід визнати: сьогодні реалізовані, та й то лише частково, дві перші з названих засад. Про фінансово-економічну самостійність місцевого самоврядування поки що доводиться говорити в майбутньому часі. Тобто йдеться не так про обсяг повноважень територіальних громад та утворюваних ними органів, як про наявність у їхньому володінні необхідних матеріальних, фінансових ресурсів та можливість вільно ними розпоряджатися. Оскільки поки що це далеко не так, то нинішнє місцеве самоврядування нерідко називають місцевим саморятуванням.

Негативні тенденції пов’язані також з відсутністю чіткого розмежування повноважень між органами державної влади та органами місцевого самоврядування, що породжує неузгодженості між різними рівнями влади як по горизонталі, так і по вертикалі, вносить додаткову напругу у взаєминах між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Сьогодні потрібно забезпечити «капітальний ремонт» регіональної влади і системи місцевого самоврядування. Одним із пріоритетів у цій справі слід визнати подолання депресивності як окремих територіальних громад, так і цілих регіонів. При цьому дехто стверджує, що варто задіяти такий резерв, як укладання угод між урядом і областями. Потребують змін і управлінські рішення щодо підвищення якості послуг населенню, передусім у сфері житлово-комунального господарства.

Шановні колеги!

Сьогодні нам як у центрі, так і на місцях треба визначати пріоритети, вести діалог з суспільством, зробити людей союзниками у розв’язанні тих чи інших проблем. Тільки у такий спосіб можна реалізовувати завдання, які стоять нині перед Україною.

Не можна допустити чергового випадіння України з історії. На цьому доводиться наголошувати особливо, оскільки все те, що у нас зараз відбувається — виступи, звинувачення, звеличування, рівно ж як і політичні телевізійні проекти — свідчить про одне: все це нічого позитивного не дає, а може бути лише матеріалом для діагнозу стану країни та рівня політичної еліти.

Історія української незалежності — це історія нашої безперервної боротьби самих із собою. Можливо, і через те, що усі кадри — діти й онуки радянської доби.

Треба змістити суспільний інтерес з політиків, їхньої поведінки, особистого життя. Визначальним у їхній оцінці має стати не те, що вони говорять і до чого закликають, а що і як вони роблять. І хто вони такі за своїм виробничим та життєвим досвідом.

Демократія участі у виборах не повинна й далі витісняти на другий план демократичність виборчого процесу і відповідальність виборця за свій вибір.

Потрібно усвідомити, що ми перебуваємо у постійному стані громадянської війни, громадянського конфлікту. Просто зараз вони мають інший вимір. За таких умов думаючі люди змушені підтримувати менше зло з більшого.

Усе це позбавляє країну виразної перспективи. Під гаслами «ганьба» і «зрада» відбувається власне ганьба і зрада.

Невизначеність була і залишається формою нашого самовираження, демонструючи нашу несумісність із сучасною цивілізацією.

Ми навчилися і вміємо боротися за державу, але не навчилися і не вміємо будувати державу. Винятки становили короткі історичні епізоди у ХVІІ та на початку ХХ століття. Відтак, привчилися існувати за умов бездержавності.

Треба налаштуватися на роботу і почати роботу. Налаштуватися на складний і тривалий перехідний період. Рухатися своїм шляхом. Інколи неходженим.

Робити це свідомо. Контролювати свої дії, озброїтися терпінням і діяти. Працювати. Країні потрібно як мінімум п’ять років спокійної, але напруженої роботи. Тільки так можна вирівняти країну і вивести її на стабільний поступ.

Зокрема, на перший план сьогодні виходить земельне питання. Днями на засіданні Консультативної ради з питань місцевого самоврядування у Верховній Раді України ми детально обговорили інформацію щодо стану підготовки проекту Закону України «Про ринок земель» та розмежування земель державної і комунальної власності.

Земельна реформа набуває не лише практичного, а й політичного виміру. Дискусія ведеться у площині: продавати — не продавати землю. А слід було б говорити, що ринок землі вже існує реально. Яким же він має бути? Для цього потрібна інвентаризація землі, її оцінка. І це прямий обов’язок органів місцевої влади, яку ви представляєте.

Моя особиста позиція полягає у тому, що нам потрібен не так закон про ринок землі, а закон про обіг земель сільськогосподарського призначення.

Маємо взяти все найкраще з досвіду наших сусідів, які сьогодні є заможними і стабільними країнами, і розпочати будувати Європу в Україні, починаючи з власної вулиці, міста чи села. Я щиро вірю, що наша дорога буде прямою і широкою, а дієві зусилля принесуть добробут кожній українській родині.