Артерії життя чи шляхи смерті

Коли проїжджаєш пару сотень кілометрів від межі до межі області, важко уявити, що загальна довжина доріг у краї перевищує сімдесят тисяч кілометрів. Ними щодня переміщаються десятки тисяч автомобілів, серед яких тільки пасажирські перевезення здійснюють понад п’ять тисяч. Як стверджують офіційні документи, для того, щоб дороги були справними, а рух на них — безпечним, нинішнього року витрачено майже сорок мільйонів гривень. Начебто не так уже й мало. Та якщо заглибитись, то вистачило б здебільшого на латання дірок у буквальному розумінні слова. Шляховикам вдалося замінити 1,6 тисячі зношених дорожніх знаків та відремонтувати шість кілометрів бар’єрного огородження. Якщо порівняти з тими десятками тисяч кілометрів, що перетинають область, то це — справжній мізер. А левова частка грошей пішла на так званий ямковий ремонт.

Не знаю, чи ще десь у світі сучасних шляхобудівних технологій є такий професійний термін, але в тому, що такі масштаби саме ямкового ремонту в європейських країнах важко відшукати, можна не сумніватись. Особливо вражає, що він проводиться не в рівних пропорціях із капітальним і навіть не паралельно з ним, а, по суті, заміняючи його.

Втім, для сільської дороги не те що ямковий ремонт, а навіть добра машина щебеню — справжня мрія. Бо дуже часто і це заміняється лише роботою автогрейдера, котрий пару разів на рік вирівнює грунтову дорогу.

Те, що жити з такими шляхами важко та незручно, — одна справа. Гірше, що вони стали небезпечними для людей.

Навіть офіційно визнано, що неналежний стан вулично-шляхової мережі тільки нинішнього року став причиною майже сімдесяти дорожньо-транспортних пригод, у в третині з яких були постраждалі.

Саме з цієї причини понад два десятки людей отримали травми, а троє — загинули. Причому статистика чітко фіксує ті місця і райони, де аварії трапляються частіше, ніж в інших. І ця закономірність пов’язана саме із технічним станом шляхів. Знаючи слабкі місця, давно час їх позбутися. Але чому цього не роблять?

У травні жахлива автопригода сталась у Козацькій долині, що в Дунаєвецькому районі. На світанку легковик, у якому перебувало дев’ятеро молодих людей, виїхав на зустрічну смугу руху, де зіткнувся з автоцистерною. Водій та троє пасажирів загинули на місці пригоди, ще один 15-річний хлопчина від отриманих ушкоджень помер у кареті швидкої допомоги. За життя решти потерпілих боролись лікарі, але тільки двох вдалося врятувати. А вже за три місяці на тій же території водій так само виїхав на зустрічну смугу та зіткнувся з молоковозом. І знову водій і пасажир з тяжкими травмами опинились у лікарні.

Лиха слава про цю ділянку дороги йде давно. Про небезпеку знають не тільки місцеві жителі, а й працівники ДАІ. Було навіть, що трагедії у Козацькій долині пов’язували із незбагненними містичними явищами, мовляв, душі загиблих козаків ніяк не упокояться.

Та перш ніж шукати причини у потойбіччі, варто пильніше придивитись до самої дороги та умов руху на ній. Можливо, все набагато простіше?

Недарма на останній колегії заступник голови ОДА поцікавився у шляховиків, чому нічого не зроблено на цьому та подібних добре відомих небезпечних ділянках навіть після того, як уже загинуло стільки людей.

Окрім згаданої Козацької долини, решту можна перерахувати на пальцях однієї руки. Однак такими вони залишаються роками і примножують сумну статистику.

Винними найлегше визнати шляховиків, котрі так і не взялись за реконструкцію чи ремонт цих ділянок. Але, хоч як прикро, відповідь їх до болю банальна: не тільки на вдосконалення, а й на ремонт доріг немає коштів. Заступник директора з ремонту та утримання доріг ДП «Хмельницький облавтодор» Олександр Зелінський називає цифри: майже три тисячі кілометрів доріг, вісімсот з яких становлять шляхи загальнодержавного значення, потребують термінового капітального ремонту. Для його проведення потрібно понад дев’ять мільярдів гривень. Нинішнього року на ці роботи виділено лише 97 мільйонів гривень. Це майже у сто разів (!) менше від потреби. Причому така ситуація спостерігається уже протягом майже двох десятиліть. То про яку якість та безпеку доріг можна говорити?

Цікаво спостерігати, як кожна нова влада киває у бік попередників, мовляв, ось до чого довели, а нам тепер де взяти гроші, щоб усе це виправити? Тож і доводиться обмежуватись ямково-косметичними ремонтами.

Справді, спадщина, яка передається з року в рік, стає дедалі гіршою. Але ж і особливих потуг у пошуку потрібних коштів як не було, так і немає. Від заступника голови ОДА на колегії пролунала вже стандартна фраза: де ж їх знайти, ті мільярди? Треба виходити з того, що є, і при цьому ... мати добрі дороги.

Але так не буває. З дешевої риби завжди погана юшка. Хоча б скільки говорили про те, що «тещин язик» на під’їзді до Кам’янця-Подільського — одна з фатальних дорожніх ділянок, ні попереджувальними знаками, ні огорожами на ній не обійтись. Ще десять років тому задумали випрямити «язик», на якому постійно трапляються ДТП. Розробили навіть проектно-кошторисну документацію. Вартість робіт оцінили в 70 мільйонів гривень. Однак таких коштів досі не знайшли.

Хто знає, скільки б ще фатальних автопригод було списано і на Козацьку долину, якби після жахливої загибелі сімох молодих людей все-таки не виділили десять мільйонів гривень для ліквідації «вузьких» місць на цьому шляху. Можливо, тепер і духи заспокояться.

Але цей приклад швидше виняток, ніж правило. Державних коштів ніхто як не обіцяв, так і тепер не обіцяє. Місцеві бюджети, районні, а особливо сільські, такі бідні, що чекати від них ініціативи не доводиться. Як відновлюватимеш дороги, коли, виявляється, навіть на дорожні знаки та сигнальні стовпчики коштів бракує. А у багатьох селах вздовж пожвавлених трас немає навіть пішохідної зебри. Мало того, складається парадоксальна ситуація, коли пішохідні переходи, замість того щоб зробити рух безпечнішим, стають причиною аварій.

Чому? Та все просто: пішохід, ступаючи на білу смужку, вже почувається у певній безпеці. Але біда в тому, що в сутінках дуже часто водій не бачить ні доріжки, ні пішохода на ній. Начальник обласного управління ДАІ Олександр Кутник назвав такі цифри: учасником кожної третьої автопригоди є пішохід. З початку року на них скоєно 136 наїздів, 24 особи загинули, 13 отримали важкі травми. Причому частина аварій сталась саме на переходах. Та в цьому немає нічого несподіваного. Рівень освітлення вулиць і доріг не відповідає нормативам майже в половині населених пунктів області. Навіть райцентри потопають у пітьмі. А що вже казати про придорожні села? У переважній їх більшості не побачиш жодного ліхтаря.

З початку року в темний час доби в області скоєно 71 наїзд на пішоходів та велосипедистів, через що 21 особа загинула, 58 отримали травми.

Але навіть після того, як названі ці «темні» місця, проблема не наблизилась до розв’язання. Хто, а головне — за які кошти встановлюватиме ліхтарі, підводитиме електролінії, оплачуватиме електроенергію? У бюджеті якого рівня шукати ці витратні статті?

Шукати і краще працювати на місцях — такі настанови звучать із керівних кабінетів. При цьому вітається будь-яка ініціатива. Скажімо, «розбудити» совість власників придорожніх яток, щоб вони подбали про освітлення прилеглої території. І ще було б непогано запозичити білоруський досвід, коли в темний час доби кожен громадянин повинен закріпити на одязі світловідбивні маячки. Справді, річ дуже корисна. Та й для бюджету безпечна. Зрештою, хочеш жити — подбай про своє життя на розбитих дорогах та неосвітлених вулицях сам.