У наш час і здоровим людям важко знайти роботу. А що казати про інвалідів? Ярмарок вакансій для людей з обмеженими фізичними можливостями, який нещодавно організував Івано-Франківський міський центр зайнятості, мав дати їм такий шанс. Взяти участь у цьому заході зголосилися 26 роботодавців. Але ярмарку як такого не вийшло. «Продавці» вакансій сиділи за столиками по периметру великого залу «Просвіти» і нудьгували. Власне тих, для кого організовувався цей ярмарок, прийшло чи не менше, ніж самих роботодавців. Тож уже незабаром останні один за одним стали виходити, а до закриття взагалі мало хто досидів. Чому ж інваліди не скористалися такою нагодою? Одна з причин, як з’ясувалося, — інваліди не вірять, що можуть тут отримати роботу, яку шукають.

 — Я не дуже покладаю надію на цей ярмарок, — відверто каже наша співрозмовниця інвалід ІІІ групи Оксана Яриновська, одна з нечисленних відвідувачів ярмарку . — Мене зареєстрували сьогодні в одній фірмі, але водночас сказали, що це ще нічого не означає. Вони беруть лише мою анкету. Можливо, про результат мені подзвонять до нового року або ж до весни. 

Оксана Михайлівна стала інвалідом 12 років тому. До того працювала на заводі інженером-технологом. Після аварії довго лікувалася, затим втратила роботу. 

Підлікувавшись, пані Оксана вирішила знову стати на біржу праці.

— Мені сказали принести довідку, що я не є членом особистого сільськогосподарського виробництва, розповідає жінка. — Свого часу нам, інвалідам, дали по шість соток землі під дачі, але при цьому не змінили їх цільового призначення. Тож мені видали довідку, що маю землю. Це означає, що я повинна на цьому клаптику працювати та забезпечувати свою сім’ю, у той час як без милиці не можу ходити, бо маю травму хребта. Я писала скарги, але мені відповідають: такий нині закон. Тож центр зайнятості тепер не може взяти мене на облік як безробітну, шукати для мене роботу, бо я не є їхньою клієнткою. Я маю працювати на землі. На мою думку, цей закон треба доробити, вказати, які мають бути норми, межі землі: чи кілька соток, чи гектари, бо в мене ж не колгоспний пай.

А загалом у жінки є образа на державу.

— Працювала я на військовому заводі, виготовляла мікросхеми першої групи якості. Це була дуже відповідальна й нелегка робота. А тепер моя пенсія прирівняна до пенсії звичайної прибиральниці. Зараз у мене дорослі діти, і я вже не потребую так гостро допомоги. Але мені образливо: чому так має бути? Далі. Ми з чоловіком виростили трьох дітей. У всіх — вища освіта, двоє закінчили аспірантуру. Яка мені за це пошана від держави? Відзначають багатодітні сім’ї, де п’ятеро, восьмеро дітей, а про таких, як наша, — ні слова. 

У зв’язку з цим згадую мультик. Хрюша хвалиться перед Левицею: у тебе одне дитинча, а в мене он скільки. «Зате в мене Левеня», — відповіла на те Левиця. 

Повірте, я не вимагаю, не потребую і не прошу чогось. Просто якщо людина постаралася для держави, виховала гарних дітей, то вона мала б за це їй принаймні хоч зрідка подякувати.

Похід на ярмарок усе ж був результативний для Оксани Михайлівни. 

Тут вона дізналася про те, що в Івано-Франківську працює творчо-виробнича група з художнього набивання на тканині, де дітей, інвалідів, пенсіонерів безкоштовно навчають цього ремесла. Керує нею Дмитро Проців. Цей підприємець багато років назад придбав старий недіючий павільйон, не один рік його ремонтує і в одній із готових кімнат веде такі заняття. Творчо-виробнича група навіть розробила програму для впровадження курсу із цього виду мистецтва на уроках трудового навчання у школах, яку підтримало Міністерство освіти і науки України. Пан Дмитро об’їхав немало шкіл України, навчаючи школярів і педагогів художнього набивання на тканині та проводячи семінари. А вироби його вихованців не раз виставлялися на фестивалі «Карпатський вернісаж». Однак альтруїзм пана Дмитра в чиновників викликає підозри. «Їм важко повірити, що я утримую приміщення, плачу за газ, світло, воду, матеріали свої гроші й нічого з того не маю. Дивляться на мене, як на білу ворону. Тим часом, запевняє чоловік, ним керує бажання зберегти ремесло, яке може зникнути, якщо його не пропагувати. Сьогодні вже не так багато людей володіють ним. Однією із таких майстринь є його дружина. «Вона спочатку сварилася, що я витрачаю гроші на цю справу, а далі погодилася, що комусь треба робити добро».

Дмитро Васильович переконаний, що інваліди потребують творчої реабілітації не менше, ніж фізичної. І чекає їх на своїх заняттях. Хоча розуміє, що це ремесло великого прибутку їм не принесе, хіба що скрасить буття чи розкриє в когось творчі здібності.  

Більшість людей з обмеженими фізичними можливостями прагнуть знайти роботу, яка б давала їм тверду копійку. 

Ось як чоловік, що назвався Ігорем. Офіційного статусу інваліда в нього немає. Але показує пальці руки, які не здатні зігнутися в кулак. Запевняє, що для того, аби виходити інвалідність, потрібні чималі гроші, а в нього їх нема. Пан Ігор пропрацював водієм 25 років. Якось повертався додому по неосвітленій вулиці, впав і забив плече. В результаті крутити баранку вже не може. Два роки тому в нього померла дружина. Сина на виховання забрала сестра в Росію. Чоловік залишився сам і живе за рахунок квартирантів, які винаймають у нього кімнату. Йому 47 років. Хотів би десь влаштуватися на роботу. Але з такою рукою — то проблема. Сподівається, що десь знайде вакансію сторожа, але такої наразі нема.

Ще одна наша співрозмовниця — пані Оля. За фахом вона інженер-технолог, свого часу закінчила Івано-Франківський технічний університет нафти й газу. Працювала в Полтаві, там вийшла заміж. А народжувати дитину приїхала в Івано-Франківськ, до батьків. З пологового будинку вийшла інвалідом. Як стверджує жінка, в результаті лікарської помилки. Та з лікарями суду ще ніхто не виграв, тому й не судилася. Та й не до того було, бо пережила клінічну смерть. Сталося це 20 років тому. Тепер її син уже вчиться в університеті. Чоловік працює на трьох роботах, щоб забезпечити сім’ю. Пані Оля хотіла б йому допомогти, бо надто багато коштів поглинає її хвороба. «Лікування проводиться тільки за свій рахунок. Лише раз у п’ять років можу поїхати в санаторій. Ніхто нічого не виділяє, і нікому ми не потрібні — що по роботі, що по лікуванню», — сумно каже пані Оля.

Ось так у той день ярмаркувалось. Як то кажуть, з чим на торг — з тим і з торгу.

Фото автора.