14 листопада 1918 року гетьман української держави П. Скоропадський затвердив ухвалений Радою Міністрів «Закон про заснування Української Академії наук в м. Києві». З цього часу веде відлік своєї діяльності наша авторитетна наукова установа і донині. Рішення гетьмана резонно розцінюють як один із надзвичайно важливих, справді доленосних кроків на шляху відродження нації. 

Чотири чинники

Сучасний стан наукової сфери України обумовлено довгостроковим негативним впливом загальноекономічних проблем, пов’язаних зі структурною деформованістю економіки країни, домінуванням у ній низькотехнологічних галузей і укладів, виробництв продукції з низьким рівнем доданої вартості, які об’єктивно малосприйнятливі до сучасних наукових досягнень.

Які основні причини привели нас до такого стану? І що нам необхідно робити?

Перше. Руйнівно вплинула на розвиток наукової сфери некомпетентна державна політика проведення неоліберальних ринкових реформ (приватизація, трансформація бюджетної, податкової, кредитної та інших фінансово-економічних систем) фактично без урахування науково-технологічного чинника та його впливу на конкурентоспроможність вітчизняної економіки.

Сьогоднішня економічна криза — це найконцентрованіший вираз краху неоліберальної ідеї організації економічного життя. Цей крах об’єктивно характеризується відокремленням грошового капіталу від матеріального виробництва та його зростання і накопичення головним чином шляхом нарощування фінансових угод. Якщо до неолібералізацїї інноваційний чинник забезпечував у розвинених країнах до 70% і більше економічного зростання, то з утвердженням абсолютно ліберального ринку головним фактором зростання стали гроші. Проте таке зростання в значній мірі є фіктивним.

Так, якщо на початку неолібералізації 90% міжнародних фінансових угод належали до реальної економіки і тільки 10% були спекулятивними, то до середини 90-х років це співвідношення змінилося на протилежне.

Через це Україна має всебічно підтримувати розбудову економіки на ринкових принципах, взявши при цьому на себе головну відповідальність за всеохоплююче загальне регулювання та стратегічне планування економічного розвитку і безпосередню підтримку інноваційного процесу.

Друге. Отримана у спадок з радянських часів малоефективна система фінансування української науки за часи незалежності майже не змінилася, залишившись високо залежною від державних коштів. Наявність у державі більше трьох десятків головних розпорядників коштів на наукові дослідження ще більше загострила ситуацію.

Окрім того, починаючи з 2000 року, в Україні жодного бюджетного року не була виконана визначена статтею 34 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» норма щодо забезпечення державою бюджетного фінансування наукової та науково-технічної діяльності у розмірі не менше 1,7% валового внутрішнього продукту (ВВП).

На науку з державного бюджету витрачається коштів удесятеро менше, ніж на забезпечення діяльності органів державної влади і правоохоронних органів, тоді як, наприклад, у США, навпаки, витрати на науку в 1,3 разу перевищують витрати на забезпечення діяльності органів державної влади і правоохоронних органів.

Водночас протягом останніх 15 років зростає використання результатів наукових досліджень українських учених у сферу інноваційної діяльності сусідніх держав, водночас зменшуються обсяги використання можливої бази об’єктів інноваційної діяльності в Україні та знижується кількість інноваційно активних підприємств (13% у 2008 р. порівняно з 26% у 1994 р.).

Третє. Не розроблена і через те не реалізована стратегія інноваційної поведінки держави.

Непослідовність української держави у проведенні науково-технічної інноваційної політики, стимулюванні інноваційних процесів та підтримці високотехнологічних виробництв призвела до вкрай негативних структурних змін в економіці — занепаду високотехнологічних підприємств і домінування низькотехнологічних сировинних виробництв. Значною мірою цим зумовлено зниження попиту на наукові дослідження і розробки та фактичне згортання інноваційної діяльності у промисловості, які не забезпечуються належним чином нормативно-правовою базою України.

Особливим гальмом є недостатній рівень інноваційної культури працівників органів державної влади.

У зв’язку з цим головним завданням створення національної інноваційної системи є консолідація зусиль законодавчої і виконавчої влади, наукових та бізнесових кіл суспільства на оптимальне комплексне вирішення методологічних, стратегічних і тактичних проблем формування національної інноваційної системи, на вироблення стратегії інноваційного розвитку України в умовах глобалізаційних викликів, щоб забезпечити її конкурентоспроможність.

Четверте. Але чи тільки держава завинила у цьому. А що ж науковці?!

Погіршується демографічна структура та якість кадрів науки. З її лав вимиваються здебільшого працівники продуктивного віку. За умов загального скорочення кількості дослідників, незначного притоку в науку молоді і домінування в складі наукових кадрів науковців старшого віку в найближчі роки може статися серйозна кадрова криза.

У науковій сфері посилюються такі негативні явища, як науковий конформізм, пасивне сприйняття значною кількістю вчених існуючих порядків, некритичність до негараздів, в тому числі до самооцінки свого внеску в науку і покращанню суспільного життя.

У нас існує шість державних, тепер уже національних, академій. У науковій сфері працюють близько 180 тис. науковців.

У головній науковій установі — НАНУ — працюють 47 тисяч, а в усіх державних академіях приблизно 60 тисяч. Для прикладу, аналог наших державних академій у Франції, CNRS, має штат близько 26 тисяч, Польська академія наук — 8 тисяч.

Шість державних академій отримують разом 3,2 млрд. гривень, з них НАН України одержує 1,8 млрд. гривень. Це становить майже 2 відсотки загального бюджету країни, або приблизно 0,6 % валового внутрішнього продукту України.

Для порівняння: CNRS, аналог НАН України у Франції, в 2002 р. мала державне фінансування 2,6 млрд. євро, що становило приблизно 0,15 відсотка ВВП Франції.

При цьому всі наші державні академії мають статус самоврядних і самі собі звітують за ефективність витрачених коштів. Жодної зовнішньої експертизи отримані цими академіями фундаментальні результати та, як правило, прикладні розробки не проходять. Зовнішньому та «добровільному» оцінюванню підлягають лише результати наукової діяльності окремих науковців, які за власною ініціативою публікують свої праці у визнаних міжнародних журналах.

Які результати праці науковців?

Чи відчуває пересічний громадянин конкретну користь від доробок українських науковців? Чи використовують керманичі держави поради та рекомендації суспільствознавців, зокрема, економістів, правників та соціологів, завданням та головною функцією яких є вивчення суспільних процесів? Ці питання — риторичні і відповіді не потребують.

А яке ставлення до науки суспільства та політикуму?

Якщо брати суспільство в цілому, то для нього характерна байдужість до науки і низький рівень престижності роботи науковця, яка, за даними соціологів, перебуває десь на шістдесятому місці серед переліку професій. Всенародна неповага до науки корелює з падінням авторитету наукових знань про людину, світ та суспільство, із заміщенням наукових знань різними забобонами, вигадками та антинауковими міфами. ЗМІ переповнені рекламою про диво-знахарів, ворожок, віщунів тощо.

Державні керманичі та інституції начебто дбають про науку. Про це свідчить створення комісії з проблем розвитку наукової сфери, до якої були включені добре відомі в Україні наукові та освітянські зірки першої величини: академіки та ректори. На жаль, жодних практичних наслідків праця цієї комісії не дала.

Теза про відсутність запиту на науку є також надзвичайно сумною, і, я б сказав, нелінійною. Щодо промисловості, значна частина якої вже приватизована, то її сучасне переоснащення можливо лише на грунті прикладних наукових досліджень та науково-конструкторських розробок. Чому навіть там, де це переоснащення має місце, воно відбувається за допомогою закордонних технологій? У ринкових умовах діє закон взаємозв’язку попиту та пропозиції. Попит на науку безумовно є, але чомусь немає відповідних вітчизняних пропозицій. Невже під попитом керівники науки мають на увазі державне замовлення на дослідження для приватизованої промисловості?

Хіба немає запиту на розробку економічної стратегії розвитку держави? Хіба немає запиту на створення справжньої, а не спотвореної історії України? Хіба немає запиту на з’ясування того, в якій країні ми живемо, та як цій країні впоратися із викликами часу? Хіба немає запиту на побудову ефективної та модерної правової системи? Чи можна стверджувати, що суспільні та гуманітарні науки взагалі пропонують науково обґрунтовані відповіді на ці виклики?

Якісної за міжнародними критеріями наукової продукції НАНУ продукує втричі менше за Манчестерський університет, в якому працює в чотири рази менше співробітників. За сумарною кількістю такої продукції Україна поступається не лише Польщі. І це при тому, що в Польській академії наук майже вшестеро менше працівників, ніж у НАНУ, яка, будучи монополістом, надає перевагу амбіціям своїх керманичів над національними інтересами України.

Але це ще не все. Відомо, що перепусткою до науки є захист дисертації. Але всі ми знаємо про поширену практику купівлі дисертацій. Якщо розглянути анатомію цього процесу, то стає ніяково. Підраховано, що в цьому дійстві зліплення фальшивого науковця через виписані процедури (попереднє обговорення, рекомендація, опонування, захист, експертиза ВАК тощо) є дотичними до цієї процедури близько 40 корумпованих осіб з науковими ступенями.

Чи існує більш переконливий доказ того, що в нашій науці головна проблема не в нестачі коштів, а в спотворенні моральних норм, чеснот та цінностей, без яких не можуть існувати справжня наука та справжня освіта?

Про не зовсім втрачений потенціал вітчизняної науки та інженерії свідчить і той факт, що українські вчені беруть активну участь у загальноєвропейському та світовому ринках наукових кадрів і наукових розробок та користуються на ньому значним попитом. Проте висока мобільність наукових кадрів має місце без будь-якої участі держави, тому не використовується в інтересах країни. Поза інтересами країни залишається і численна українська наукова діаспора в зарубіжних наукових структурах.

Проект: повернись на Батьківщину

Найрадикальнішим заходом у цьому напрямі було б розроблення і здійснення грандіозного безпрецедентного проекту: «Повернення на історичну Батьківщину». Йдеться про створення привабливих юридичних та вигідних соціальних умов, які примусили б 20 млн. українців з діаспори, в тому числі і науковців, пригадати, де їхнє коріння, і дозволили сформувати бажання назавжди повернутися на землю своїх пращурів.

Біологічний потенціал України, її територія і високоякісне юридичне забезпечення, з одного боку, і виробничий, підприємницький досвід та фінансові можливості представників української діаспори, з другого, з’єднавшись воєдино, створили б такий якісний стрибок українського суспільства, що ми забули б про «азіатських тигрів» і «японське диво». Такий проект чи програму можна було б розробити силами вчених АІНУ, Університету «Україна» та інших наукових установ із залученням відповідних державних установ.

В Україні існує декілька діаметрально різних поглядів на українську науку, що свідчить про відсутність протягом величезного відтинку часу неупередженого всебічного її аналізу. З гіркотою слід визнати, що потреби в такому аналізі не відчувають суспільство, державні, політичні та громадські діячі.

Як на мене, найкраще такий аналіз міг би провести Всеукраїнський з’їзд або Форум науковців. Організацію його і проведення слід доручити самим науковцям без абсолютного залучення державних чиновників, особливо сучасних керівників науки всіх рівнів. Таке високе зібрання повинно бути здійсненим на найширшій демократичній платформі. На ньому повинні бути представлені всі науки: природничі, інженерно-технічні, гуманітарні, правничі, економічні, соціально-політичні тощо. Треба буде домогтися, щоб і в процесі підготовки, і на з’їзді був почутим кожен, хто може сказати щось розумне.

Згадайте приклад Сінгапуру, де на початку незалежності пріоритетами були визначені освіта, наука, інновації та інвестиції і, плюс до цього, уся державна система працювала на реалізацію цих пріоритетів. Як наслідок, із країни, в якій вся промислова продукція завозилася з-за кордону, за сорок років Сінгапур перетворився на країну із провідною економікою.

А. Лінкольн свого часу відмовився визнати, що виживання є єдиною метою американської нації. Він створив Національну академію наук у розпал громадянської війни, створив мережу сільськогосподарських коледжів, розпочав будівництво трансконтинентальної дороги, будучи впевненим, що американці повинні підкладати — я цитую — «дрова комерційного інтересу у багаття людського генія, щоб відкривати... нові і корисні речі».

Петро ТАЛАНЧУК, Президент Української академії інженерних наук, президент Університету «Україна», доктор технічних наук, професор.