Із досьє «Голосу України»
Андрій ПАРУБІЙ, народний депутат України від блоку «Наша Україна—Народна самооборона». Народився 1971 року в Червонограді на Львівщині. На початку 1990-х брав активну участь у національно-визвольному русі. У 1990 році обраний депутатом Львівської обласної ради першого демократичного скликання, обирався до облради ще тричі — у 1994-му, 2002-му та 2006-му, працював заступником голови обласної ради. У 1994 році закінчив історичний факультет Львівського державного університету імені І. Франка. Заступник голови політради партії «Наша Україна».
Одружений, має доньку.
— Як політик ви відомі своїми радикальними поглядами. А яким були в дитинстві — слухняним чи бешкетником?
— Швидше, бешкетником. Народився я в Червонограді на Львівщині, а згодом сім’я переселилася до Львова. Батько працював шахтарем, мама — бухгалтером. Змалку я постійно шукав пригод і був непосидючий, ходив сам у гори. Мій батько досі пригадує, як я ходив по краю даху дев’ятиповерхового будинку, в якому мешкали. Міг і з однолітком побитися, лазив по деревах. Інколи ходив і на річку Буг купатися без дозволу батьків, одного разу мене шукали півдня. Сказати, що був надто слухняним хлопчиком, було б нечесно. Хоча шкоди нікому не завдавав, шибки не бив.
— А ким тоді мріяли стати?
— Військовим. Змалку любив читати книжки про козаків, мушкетерів, індіанців і думав, якщо буде війна, то я воюватиму за Україну. Мене виховували в дуже патріотичному дусі.
— Судячи з біографії, політика у вашій родині була присутня завжди: сім’я вашого батька була репресована і заслана до Сибіру. Чи дітям розповідали про це?
— Батько розповів, коли мені було вже 12 років, що його брати були в УПА і тому всю родину виселили до Сибіру. Мій дід по батькові воював в Українській галицькій армії (УГА), був кулеметником. Тож я змалку знав, що УПА — це борці за Україну, хоча по-різному їх називали: або «хлопці з лісу», або партизани. Ми тихенько співали повстанських пісень. Мій батько — галичанин, а мама родом із Харкова. Один із моїх родичів по мамі був полковником УНР, ще один — воював в Холодному Яру. Бабуся, мамина мама, часто розповідала мені про голодомор, які жахіття вони пережили в Харкові в той час.
— І за такі «знання» вам не перепадало у школі?
— У дев’ятому класі на одному з уроків історії я сказав, що Сталін був катом, який знищив багато мільйонів українців. Викликали представників КДБ, зі мною проводили «співбесіду», запитували, звідки взяв такі дані. А мій батько зберіг журнали часів хрущовської «відлиги» 60-х років, коли дозволені радянські видання про це писали. Батько мені дав декілька таких журналів, я їх показав, і це великою мірою зняло напруження. Бо на той час уже ходили деякі журнали, які видавали дисиденти, скажімо, «Український вісник» передавали з рук у руки на ніч. Півночі читав батько, півночі — я, і КДБ дуже ретельно з’ясовував, звідки антирадянська інформація. Через рік у мене виникла ще одна схожа ситуація.
— А як ви самі ввійшли в політику? Адже у 1990 році стали наймолодшим депутатом Львівської обласної ради.
— Тоді це не називалося політикою. У школі в нас була група хлопців, які відрізнялися від інших тим, що могли на перервах тихенько перешіптуватися про Україну, про патріотизм. Потім ми знайшли контакт із такою ж групою з іншої школи та з училища і вирішили створити організацію, яка буде боротися за незалежну Україну. То був 1988 рік. В одного із хлопців із нашого товариства батько був задіяний у мережі ОУН, і він передав нам «Декалог українського націоналіста», 10 пунктів на листочку. Ми пішли в кінотеатр, сіли в останньому ряду і з ліхтариком кожен вивчав документ ОУН, а після сеансу спалили цей листочок. То був наш перший програмний документ, який розпочинався зі слів: «Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї». Уже потім наша молодіжна організація набула назву «Товариство «Спадщина», і від неї мене було обрано депутатом облради. 2 лютого завершувалася реєстрація кандидатів у депутати, а 31 січня мені виповнилося 18 років. Однак тоді ми все це сприймали не як політику, а як національно-визвольну боротьбу. Якби тоді хтось мені сказав, що я буду народним депутатом, то я голосно розсміявся б.
— Усе своє політичне життя ви відстоюєте націонал-демократичні погляди. Але чому впродовж 20 років незалежності України саме націонал-демократам, патріотам, які кажуть, що так люблять Україну і хочуть її врятувати, ніколи не вдавалося об’єднатися, і тривають постійні політичні чвари?
— Це, певно, наше політичне прокляття. Якщо подивитися на історію України початку минулого століття — періоду УНР, ЗУНР, отаманщини, коли кожен вважав, що він любить Україну більше, ніж інші, коли йшов брат на брата, чи період руїни козаччини, — то, на жаль, ця ознака проявлялася в усі періоди державності. Звичайно, це дуже погана ознака. І пояснити її складно. Сказати, що її можливо швидко виправити — також складно. Однак у 1990 році на виборах не було багато партій. На той час від націонал-демократичних сил ішов лише Народний рух України. І ми отримали величезний успіх, більшість у багатьох обласних радах. Так само мали успіх у 2004 році, коли демократичні сили об’єдналися. Історія показує, що коли є об’єднання — є і успіх, і перемога.
— У 1991 році ви були одним із засновників Української соціал-національної партії. Ваші політичні опоненти нерідко націоналізм і фашизм ставлять фактично в один ряд...
— Це повний абсурд і маніпуляція. Націоналізм — це патріотизм, гордість за свою націю. В історії людства всі національно-визвольні рухи були націоналістичними, вони прагнули до збереження своєї держави, нації. Ототожнення з іншими рухами — це спекулятивні технології. Нацисти більше себе позиціонували як ліва сила. Коли нацисти прийшли в Україну, то одні з перших, кого вони вбивали, були українські націоналісти. Один із керівників ОУН, видатний поет Олег Ольжич помер у нацистській в’язниці, поетеса Олена Теліга загинула в Бабиному Яру від рук нацистів, родичі Степана Бандери також. До речі, українські націоналісти перші почали боротися з нацистами в Закарпатській Україні у 1939 році, в той час, як комуністи разом із нацистами проводили спільні паради у Бресті, підписували угоди про поділ Європи (пакт Молотова-Ріббентропа). І якщо говорити про співпрацю когось із нацистами, то це, швидше, була співпраця комуністичного Радянського Союзу, аніж українських націоналістів.
— Після голосування у Верховній Раді за ратифікацію «харківських угод» щодо продовження перебування російського Чорноморського флоту в Криму Генпрокуратура звинувачувала вас у використанні в сесійній залі «димових шашок». Чи цю справу нині закрито?
— Ні. Вона відкрита і буде відкрита ще багато років, бо немає термінів давності. Фактично єдине, що стримує сьогодні прокуратуру висунути мені звинувачення, це депутатська недоторканність. Вони розуміють, що це питання буде важко провести через Верховну Раду, і, очевидно, чекають завершення моєї каденції. Звісно, прокуратура тримає цю справу «в кишені», чекаючи слушного моменту.
— А не боїтеся арешту, в’язниці? І не лише за цю кримінальну справу.
— Всяке може бути. У мене вже були такі історії: у 1997-му після сутички з комуністами у Львові теж було відкрито кримінальну справу і теж погрожували в’язницею. Звичайно, не можу сказати, що не боюся. Але, вочевидь, справжній політик не той, хто не боїться гратів і ув’язнення, а хто має певні принципи і переконання, які для нього важливіші. Звичайно, це було б велике випробування для моєї родини, але я не зраджу своїх принципів, щоб уникнути можливого переслідування.
— Після перемоги В. Януковича на президентських виборах партія «Наша Україна» та фракція «НУ—НС» в парламенті перетворилися на якісь ефемерні структури: вони ніби є і ніби їх немає. У парламенті фракція роздроблена, є декілька лідерів, центрів впливу, деякі депутати голосують разом із більшістю. Що ж відбувається з «Нашою Україною»?
— Звичайно, нині складний період і для партії, і для фракції, який свідчить про кризу в патріотичному русі загалом. Іде внутрішня конкуренція, боротьба на взаємознищення, коли деякі політики пішли на співпрацю з Януковичем: або явну, або приховану. І цей стан дуже негативний. На жаль, до нього призвели і помилки багатьох наших лідерів під час перебування у владі. Тому сьогоднішнє роздроблення і розчарування великою мірою є виною самих лідерів та політиків нашого табору. Думаю, відбудеться переструктуризація українського патріотичного табору, поява нового формату. Це може бути поява нової правої політичної сили, лідером якої буде хтось із нової генерації, котра зможе повернути довіру українців.
— Невже на наступних парламентських виборах може відбутися об’єднання національно-демократичних сил?
— Не відчуваю, що на нинішніх виборах відбудуться серйозні політичні зміни. Наступні парламентські вибори ще проходитимуть за старими схемами. Але водночас особисто зроблю все можливе, щоб було узгоджено єдиних кандидатів від опозиції по всіх мажоритарних округах та прийнято і дотримано угоду про взаємонепоборювання і координацію дій у виборчих комісіях між усіма опозиційними партіями. Переконаний: якщо це вдасться, ми створимо дієву форму об’єднання, яка принесе перемогу українським силам. Вважаю, що в умовах новоприйнятого виборчого закону кожен опозиційний депутат має відчувати свою персональну відповідальність за результати майбутніх парламентських виборів.
Бесіду вела Юліана ШЕВЧУК.
