В Івано-Франківському обласному музично-драматичному театрі імені Івана Франка до Міжнародного дня інвалідів організували фестиваль-презентацію творчості членів обласної асоціації інвалідів «На крилах надії». Люди з обмеженими фізичними можливостями виконували пісні, танцювали, читали власні вірші, демонстрували свої творчі роботи. Романа Цюцяка в інвалідному візку, що поспішав на свято, ми запримітили ще на підході до театру. Хлопець успішно перетнув вулицю, доїхав до бордюру, розвернув візок задом і силкувався виїхати на тротуар. Та бордюр був занадто високий для візка. Перехожі не звертали уваги на потуги юнака. Врешті, якийсь немолодий чоловік із ціпком у руці таки витягнув хлопчину на рівне місце. «Хворий розуміє хворого», — прокоментує пізніше Роман.
«Ми такі ж люди, як і ви»
Біля будівлі театру скупчилося чимало «візочників». Вони чекали, коли волонтери піднімуть їх сходами до масивних вхідних дверей. Удома цю роботу виконують рідні. «Щодня спускаюся з четвертого поверху за допомогою батьків. Так само і піднімаюся, — розповідає Роман. — Потім пересідаю в інвалідний візок і самостійно намагаюся дістатися до роботи. А подолати перепони безпосередньо перед місцем праці допомагають ко-леги».
У Романа німецький візок. Хоч і старенький, та міцний. Його пожертвувала хлопцеві церква. На ньому він їздить четвертий рік. «Він уже мені як рідний», — зізнається.
Нарешті всі в холі театру. Тут на них чекає нова перепона. Щоб зайти до глядацької зали, треба піднятися сходами на другий поверх. Кожного «візочника» знову несуть волонтери, бо інакше ніяк. Зала теж не розрахована на таку категорію глядачів. Людина з візком може зупинитися хіба що в проході, бо вздовж стін знову сходи, а між рядами не протиснешся.
— Ми сьогодні проводимо не лише фестиваль, а й аудит муздрамтеатру на його доступність інвалідам у рамках регіонального навчально-практичного семінару «Безбар’єрне Прикарпаття», що проходив у готелі «Надія» — чи не єдиному в Україні готелі, доступному для людей з обмеженими фізичними можливостями, — пояснює Микола Макар із Богородчан, голова громадської організації інвалідів «Слід». — Як бачите, театр для нас недоступний. І мова не лише про відсутність пандусів. Нещодавно тут зробили шикарні туалети, та, на жаль, не передбачили потреб інвалідів. А ми такі ж люди, як і ви. Теж хочемо відвідувати спектаклі і виставки».
«Візок — це як наші ноги»
Микола Макар користується візком уже 18 років. Пояснює, що інваліди отримують їх в управліннях соцзахисту: кімнатний — на три роки, дорожній — на чотири. Але то візки вітчизняного виробництва. Інваліди скаржаться, що вони незручні — важкі і незграбні. Краще придбати імпортні, навіть попри те, що вони значно дорожчі. Микола теж купив німецький візок і переконався, що між ним і вітчизняним — велика різниця. «На візку економити не можна, — каже. — Він — це як наші ноги, як кімнатні тапочки. Кожен інвалід має підлаштовувати його під себе». За словами Миколи, є табори активної реабілітації інвалідів, де навчають підбирати візки, долати на них перешкоди, одне слово, вчать вести незалежне життя.
Але важко бути незалежним, коли на кожному кроці стикаєшся з проблемами. Чи не найгостріша з них — фінансова. Пенсії, кажуть інваліди, вистачає на кілька походів до магазину. Весь час треба думати, як її розтягнути на місяць. За ліки нерідко доводиться платити повну вартість, хоча закон і передбачає 50-відсоткову знижку.
«Ви рідко побачите інваліда на візку в місті, — каже Микола Макар. — Чому? Тому що вони не можуть вийти з домівок. Хоча нині є відповідні закони, які враховують наші потреби, але їх не виконують».
Пандуси — для «галочки», туалетів немає
Та навіть якщо такий інвалід і вийде на вулицю, куди він може зайти?
«На Прикарпатті немає жодного тролейбуса чи автобуса, де б опускався трап, як це є в європейських країнах. А в аптеках якщо й встановили пандуси, то хіба що для «галочки». Кинули дві рейки — і є пандус. А спробували б ним піднятися. Та то здоровій людині зробити важко, не те що інваліду», — розповідають хлопці. Особливо обурює їх ситуація на залізничному вокзалі. На автовокзалі, кажуть, з пандусами ще можна миритися, а на залізничному — катастрофа. Допікає й відсутність туалетів. «Туалету для інвалідів немає не лише в театрі, а й на залізничному вокзалі і навіть в обласній клінічній лікарні», — скаржаться люди. Єдиний туалет на область, яким може скористатися інвалід, є в Богородчанах. «Це місто — найдоступніше для інвалідів», — запевняє пан Микола. Чоловік пояснює це активністю районної громадської організації інвалідів: «Де організації інвалідів активні, там влада повертається до них обличчям». І радить інвалідам рішучіше відстоювати свої права: «Раніше було ще важче. А відколи маємо в парламенті народного депутата Валерія Сушкевича, лобіювати наші інтереси стало легше».
У таких умовах їм допомагає вижити хіба що позитивне ставлення до життя.
— Хоч я не можу ходити, мені дуже подобається життя, — зізнається Роман Цюцяк. — Лише не розумію, чому здорові люди інколи намагаються нам зробити боляче. Замість того, щоб підтримати, лякають, що через каліцтво ми ніколи не одружимося, не матимемо сімей. Я на це не реагую, бо знаю: багато тих, хто одружився, мають хороші родини. Але інших це просто прибиває.
Роман зізнався, що теж планує оженитися і навіть пообіцяв покликати нас на весілля.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
