Що вдається зробити для людей з особливими потребами на законодавчому рівні та як фінансуються ухвалені закони. Про це розповідає голова Комітету Верховної Ради у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів Валерій СУШКЕВИЧ:

— Для нашого комітету вже традиційно проблеми людей з інвалідністю є одним з пріоритетів. До цього ми спонукаємо й інші парламентські комітети та українську владу загалом. Наприклад, за час роботи Верховної Ради нинішнього скликання комітету разом з Національною асамблеєю інвалідів України вдалося розв’язати питання підписання нашою країною та ратифікації українським парламентом надзвичайно важливого документа — Міжнародної конвенції про права інвалідів. Тепер ми маємо домогтися приведення українського законодавства у відповідність з цією конвенцією, бо хоч після ратифікації вона сама по собі стала його складовою, та чимало державних інституцій і посадових осіб цього не розуміють чи вдають, що не розуміють. Тому наш, як комітету, обов’язок — стимулювати уряд до законодавчої роботи в цьому напрямі та пробувати вирішувати ці завдання самостійно. А ще перед нами стоїть чи не найскладніше завдання — змусити уряд виконувати чинне законодавство стосовно інвалідів.

Якщо в цілому брати останній рік, то загалом він досить сумний як з точки зору законодавчої діяльності, так і стосовно виконання вже ухвалених законів. На жаль, чимало законодавчих актів, які стосуються людей з інвалідністю, не проходять через український парламент, а якщо їх і вдається провести, то в такому вигляді, що це не вирішує наявних проблем. Це, зокрема, стосується соціального захисту та проблеми прав людей з інвалідністю.

Із тих документів, що їх нинішнього року ухвалив парламент, хотів би згадати законопроект про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо надання державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям та інвалідам. Ця моя законодавча ініціатива спрямована на посилення державної підтримки інвалідів дитинства, малозабезпечених сімей, які виховують дітей-інвалідів, а також одиноких і малозабезпечених інвалідів та осіб, які здійснюють постійний сторонній догляд за інвалідами. За цим законом рівень прожиткового мінімуму для дитини-інваліда, яка належить до складу малозабезпеченої сім’ї, та для кожної дитини, в якої є один або двоє батьків — інвалідів першої групи — збільшується на 20 відсотків. А ще цим законом передбачено з 1 січня 2012 року збільшення вдвічі розміру допомоги на догляд за інвалідами першої групи, підгрупи А. До цієї підгрупи належать інваліди, що мають надзвичайно тяжкі ураження — без рук та без ніг або незрячі та ще й з ампутацією. Саме тому я запропонував виділити цих людей в окрему підгрупу.

Також ухвалено закон, який стосується державної соціальної допомоги особам, що не мають права на пенсію, та інвалідам щодо державної соціальної допомоги інвалідам війни. Даний законопроект ми розробили спільно з колегами, народними депутатами Петром Цибенком та Уляною Мостіпан. Цим документом з 1 січня 2012 року передбачено виплату однакових розмірів державної соціальної допомоги на догляд інвалідам війни, які брали безпосередню участь у бойових діях у період Великої Вітчизняної війни незалежно від закону, за яким їм призначено пенсію. Бо виходить, що інвалід війни першої групи, пенсія якому призначалася за військовим законом, отримує допомогу на догляд у розмірі 50 відсотків від прожиткового мінімуму для непрацездатних, а такі ж інваліди війни першої групи, які отримують пенсії за іншими законами, мають лише 15 відсотків. Таким чином, з 1 січня 2012 року всі вони будуть у рівних умовах та отримуватимуть 50 відсотків допомоги, а інваліди першої групи підгрупи А — 100 відсотків.

І хоча чимало законодавчих ініціатив нашого комітету не вдається провести через парламент, ми також вносимо свої пропозиції до інших законопроектів. Нещодавно було підтримано мою поправку, яка передбачає звільнення від сплати судового збору інвалідів першої та другої груп, законних представників дітей-інвалідів, спілки, організації та підприємства інвалідів. Звісна річ, я не можу обійти тему пенсійної реформи, з якою, скажемо так, воював наш комітет, оскільки не міг погодитися з багатьма запропонованими позиціями. Зокрема, після наших дискусій уряд відмовився підіймати пенсійний вік для інвалідів першої групи по зору, для ліліпутів та жінок і чоловіків, які виховують п’ять і більше дітей до шестирічного віку. Крім того, нам вдалося пом’якшити норму стосовно необхідного стажу роботи для призначення пенсії по інвалідності. Уряд наполягав на підвищенні стажу до 15 років, проте у важких дискусіях нам вдалося домогтися затвердження стажу на рівні 10 років для інвалідів першої групи та цієї ж цифри до 2016 року для інвалідів другої групи.

Проте сьогодні мене як голову комітету найбільше турбує розгляд проекту держбюджету на 2012 рік. Справа в тому, що дуже важко спостерігати ту страшну динаміку фінансування законів, якими опікується наш комітет. Бо, незважаючи на те, що нам з такими великими труднощами вдалося провести законопроекти через парламент, ми бачимо, що вони погано фінансуються з боку уряду.

Як бачимо, уряд не просто мало фінансує потреби інвалідів, а й щороку загрозливо зменшує ці й так малі видатки. Такий розвиток подій вважаю неприпустимим. І, звертаючись до депутатів, які ухвалюють закони, та до уряду, який їх фінансує, хочу сказати: зрозумійте, що інвалід на візку чи на милицях, на жаль, а може, й на щастя, не приїде і не зламає паркан довкола парламенту чи якоїсь іншої державної установи і не прорветься до кулуарів Верховної Ради. Вони  — беззахисні, тому не можна з ними так чинити. У зв’язку з цим хочу звернутися до указу Президента від 19 травня цього року, який стосується інвалідів. Спочатку він викликав у мене оптимізм, бо, по-перше, видано його було не до Дня інвалідів, як це найчастіше трапляється. Я порадів, бо цей указ допомагав мені як голові комітету та людині, яка понад 30 років опікується цими проблемами, захищати права інвалідів. А там йдеться про чимало важливих та потрібних речей, як-от запровадження окремих бюджетних програм для забезпечення дітей-інвалідів виробами медичного призначення та поновлення бюджетного фінансування за програмою «Корекційна освіта». І от я, маючи в руках указ Президента, вже декілька місяців ходжу по всіх інстанціях, прагнучи домогтися його виконання, зокрема, щодо фінансування забезпечення виробами медичного призначення, але питання не вирішується. Те саме стосується й освітньої програми та інших питань. Наприклад, в указі глава держави дає пряму вказівку створити централізовану базу даних інвалідів — це має допомогти сиcтемному вирішенню їхніх проблем, однак фінансування цієї роботи в бюджеті на наступний рік я не бачу.

І насамкінець. Сьогодні українські інваліди на рекордному рівні представляють Україну в параолімпійському спорті та дивують світ своїми досягненнями, але вже впродовж майже двох місяців не вдається вирішити проблеми фінансування наших параолімпійців, хоча до Параолімпіади в Лондоні залишився рік. Бо хоч в указі Президента чітко прописано норму про підтримку цього напряму, та в проекті бюджету на наступний рік це теж належним чином не відображено. Тому, на жаль, доводиться констатувати, що коли якась інституція чи якийсь суб’єкт не бачать своїх громадян з особливими потребами, не хочуть їх чути та не йдуть їм назустріч, то це означає, що ця інституція чи цей суб’єкт самі мають ознаки інвалідності.

Записав Сергій КОВАЛЕНКО.