У березні наступного року 30-річчя відзначатиме публічне акціонерне товариство «Тернопільський радіозавод «Оріон». Колись він належав до еліти промисловості — військово-промислового комплексу. Підприємств, які працювали на оборонку, на Тернопільщині налічувалось до десятка. Крім «Оріону» та «Ватри», жодне не збереглося. Державних й поготів. Чи може держава бути ефективним власником? Як захистити вітчизняного товаровиробника? Куди щезли державні програми? Над цими та іншими запитаннями розмірковує генеральний директор, голова правління ПАТ «ТРЗ «Оріон», кандидат економічних наук Ярослав КАРПИК (на знімку).

Легше виграти тендер за кордоном, ніж в Україні

— Ярославе Михайловичу, ви очолюєте «Оріон» двадцять років. Які з них були найважчими і чому?

— Після розпаду Союзу в Україні ми виявилися нікому не потрібними. Найважчими були останні десять років. Хоч підприємство вважається державним (в її власності 96 відсотків акцій), але за цей час хоч би хтось з нами порадився, запитав, як собі даємо раду, що плануємо? Незважаючи на велику частку державної власності, замовлення від держави останніми роками в загальному обсягу виробництва продукції становлять лише 5—10 відсотків. Невже держава не зацікавлена у тому, як використовуються її потужності, кадровий потенціал? Складається враження, що вона не хоче бути ефективним власником. Нас і з рук випускати не хочуть, і у «вільне плавання» не відпускають. Без наглядової ради й кроку не ступиш. Розумію, контроль потрібний, але він не має бути гальмом. Скажімо, прийняла наглядова рада рішення про те, щоб взяти кредит під заставу майна. Регіональне відділення Фонду держмайна у квітні надіслало відповідного листа своєму керівництву, звідти направили клопотання Кабінету Міністрів, там мали би відреагувати через п’ять—шість днів, а дозвіл ми отримали через півроку — в жовтні. Чи потрібно, щоб усі рішення наглядової ради розглядав Кабмін, адже ніхто не скасовував закон про підприємство?

— Непросто взяти кредит? А як щодо власних обігових коштів?

— Що ви, вони вихолощені з усіх підприємств. Єдина надія на кредит. Зрештою, нічого страшного в цьому немає, весь світ так живе. Але отримати кредит державним підприємствам, починаючи з минулого року, дедалі важче. З великими труднощами і то завдяки особистим контактам вдалося взяти кредити у двох банках, хоч завод не є лежачим чи безнадійним. На жаль, дедалі більше українських банків переходять, так би мовити, під юрисдикцію іноземних фінансових структур, а вони не зацікавлені у кредитуванні нашого виробництва. На сьогодні це питання номер один.

— З різних трибун багато лунає про необхідність захищати вітчизняного товаровиробника. А як на ділі?

— Хіба що з точністю до навпаки. Особливо це відчутно під час проведення тендерів. Хоч як парадоксально, але нам легше виграти тендери за кордоном, ніж в Україні. З боку держави немає жодної протекції стосовно вітчизняного товаровиробника. А це не лише продукція, а й зайнятість людей, наповнення бюджету, вирішення соціальних питань.

Розробки 80-х років досі витримують конкуренцію

— Оборонка у колишньому Союзі належала до привілейованих галузей промисловості. Можливо, образливо, що нині усі в однакових умовах?

— Привілеї були хіба що у високих вимогах і передових технологіях. До речі, наші розробки 80-х років досі конкурентоспроможні на світовому ринку. Нас перевіряли, але й довіряли. Нещодавно взялися обладнати кафе для своїх працівників. Знаєте, скільки перевіряльників з’явилося? Кожен цвях рахують. Проте половина економіки у «тіні», але цього ніхто не бачить. Наркотики можна швидше купити, ніж свіжий хліб. Може, не туди спрямовані зусилля численної армії контролюючих органів?

— «Оріон» — одне з небагатьох державних підприємств на території області. Якусь допомогу чи підтримку держави відчуваєте?

— За двадцять років для розвитку виробництва з державного бюджету не отримали жодної копійки. Колись були державні, галузеві програми розвитку, які передбачали виділення коштів на нові розробки. Останні п’ять років про них забули. Нові види продукції освоюємо власним коштом. Щоб вижити, доводиться обмежувати зростання зарплати, інші витрати. Якщо раніше освоєння нових видів продукції якось стимулювали, в тому числі на певний час звільняли від оподаткування, то тепер це нікого не цікавить. Комплектуючі в Україні не знайти. Заводи, з якими раніше працювали в кооперації, закрилися. Найменшу дрібницю доводиться шукати за кордоном. Головні постачальники — Китай, Гонконг, Тайвань. Претензії до якості їхньої продукції не виставиш, а вона бажає кращого, тому мусимо бути пильними на вхідному контролі.

— Ви не змінювали профілю виробництва. Засоби зв’язку для бронетанкових військ залишаються основним видом продукції. Зважаючи на нинішнє становище української армії, де її реалізовуєте?

— Приблизно 80 відсотків йде на експорт: в Азербайджан, Індію, Корею, В’єтнам, Білорусь, Киргизстан, Узбекистан, Чехію... Через відомі події порушилися зв’язки з арабськими країнами, але вони поступово відновлюються. Наші представники постійно у світах, беремо участь у міжнародних виставках, інвестиційних форумах. Шукати замовлення доводиться самим, а ось реалізовувати продукцію — лише через «Укрспецекспорт» і «Укроборонсервіс». В Україні радіозв’язком забезпечуємо СБУ, МВС, прикордонну службу, «Укрзалізницю»...

— А як з товарами народного споживання? Колись їх асортимент на заводі був доволі розмаїтий. Як відомо, в області розроблялася програма з відновлення дротового мовлення, і «Оріону» мали доручити випуск радіоприймачів.

— Все так і залишилося на папері. Нині дротове радіо збереглося приблизно у половині населених пунктів області. А це не лише оперативна інформація, а й безпека населення. Згадаймо повінь 2008-го, коли не було змоги повідомити про небезпеку. Однак висновків не зроблено. Ми могли б забезпечити радіоприймачами не лише область, а й всю Україну. Замість того, щоб налагоджувати власне виробництво товарів народного споживання, наводнюємо ринок китайським, турецьким товаром. У кооперації з львівською «Іскрою» ми почали виробляти енергозберігаючі лампочки. Одна лінія вже працює, до нового року запустимо другу. Поки що лампочки йдуть під маркою «Іскри». Маємо вільні площі, кваліфіковані кадри, могли б значно розширити випуск і основної продукції, і товарів народного споживання, якби держава була в цьому зацікавлена.

На робітничі професії — справжній голод

— Ви згадали про кадри. Не відчуваєте дефіциту?

— Не те що дефіцит — справжній голод, особливо на робітничі професії. Вірите, даю персональні надбавки газоелектрозварювальникам вищі, ніж інженерам. Не знайти токаря, фрезерувальника. Чому профтехучилища їх не готують? Ті, що приходять за направленням служби зайнятості, з порогу просять дати відкріплення. У них високі вимоги до зарплати, не влаштовує трудова дисципліна. А й справді, для чого працювати, коли можна стояти десь на ринку ще й отримувати допомогу з безробіття? З одного боку, в області високий рівень безробіття, особливо серед осіб з вищою освітою, з другого — не знайти кваліфікованого робітника. Ніхто не каже про престиж робітничої професії, у суспільстві культ банкірів, бізнесменів, шоуменів тощо. На всіх рівнях відчувається непрофесіоналізм. На мою думку, потрібна державна програма підготовки кадрів. Ринок праці і ринок освітніх послуг давно не стикуються. Ми змушені, по суті, заново готувати потрібних фахівців, а на це затрачається від 3 до 5 років.

— Виплата зарплати — це святе, а якісь соціальні пільги вдалося зберегти?

— На заводі працює медпункт, кожен проходить профілактичні огляди, рентген, без цього не допускаємо до роботи. Спочатку лунали нарікання, але після того, як у деяких працівників виявили на початкових стадіях небезпечні захворювання, вони тепер дякують. Маємо базу вихідного дня неподалік Тернополя, базу відпочинку на березі Чорного моря, де оздоровлюється щороку майже половина колективу, відпочивальників доставляємо заводськими автобусами. Активно діє профспілка, робимо колективні «вилазки» у театр, на концерти.

— Ярославе Михайловичу, ви є регіональним представником Українського національного комітету Міжнародної торгової палати, а нещодавно очолили Тернопільське відділення асоціації платників податків України. Чим можна допомогти місцевим товаровиробникам?

— Сприяємо їм у пошуку інвесторів, ринків збуту, митному оформленню продукції тощо. З приходом голови облдержадміністрації Валентина Хоптяна посилилась увага до соціальних питань: почали ремонтувати сільські дороги, освітлювати вулиці, реконструювати ФАПи, облаштовувати внутрішні вбиральні у школах. Це, звичайно, добре, але нам би ще відкрити у селах хоч невеликі виробництва, створити робочі місця, сприятливі умови для малого і середнього бізнесу. Кількість малих підприємств зменшується: хто закривається, хто йде у «тінь». Асоціація платників податків створена для того, щоб захистити їх. На жаль, наша податкова система громіздка і складна, не кожен у ній зорієнтується навіть із спеціальною освітою, а податківці замість того, щоб допомогти, підказати, шукають приводу, щоб покарати, оштрафувати. Але ми також виявлятимемо тих, хто не платить податків. Одні працюють, все сплачують, інші ховаються в «тінь», але при цьому користуються усіма суспільними благами. Податки повинні платити всі.

Бесідувала Любов ЛЕВИЦЬКА.

Тернопільська область.

Фото автора.