Техніки багато. Але не української

— У нас немає жодних проблем із тим, щоб купити будь-яку техніку чи то для аграрного сектору, чи для переробки, — сказав голова ОДА Василь Ядуха, відповідаючи на моє запитання, якими є перспективи розвитку машинобудівної галузі в області. — Були б тільки кошти, а техніка завжди знайдеться.

Все це так. На полях вже давно працюють високопродуктивні комбайни та трактори, оснащені комп’ютерами, якими можна хоч з космосу керувати. А про те, щоб відкрити нову ферму без автоматизованого обладнання, навіть мови немає. Невеликі переробні міні-цехи теж вражають своїм устаткуванням: компактні, але надзвичайно продуктивні, вони готові переробити практично все, що вирощено на фермі чи у полі.

Одна прикрість: в довгому переліку цих технічних новинок практично не зустрінеш не тільки хмельницьких, а й інших українських марок. А проте у Хмельницькому свого часу працювало одне з потужних та успішних підприємств саме у цій галузі — завод тракторних агрегатів. Було й таке, що за продукцією шепетівського культиваторного заводу споживачам доводилось стояти у черзі. Та й у цілій низці районів області працювали машинобудівні підприємства, що поставляли свій товар саме на ринок сільськогосподарської техніки.

Хмельниччині без цього не обійтись. Хоч як би область намагалась пробитись до категорії промислових, саме аграрний сектор завжди залишався її справжньою золотою жилою. Тож попит саме на таку техніку завжди був і залишатиметься. Чому ж свої підприємства не можуть задовольнити його?

Відповідь на це запитання пробуємо шукати у цехах колишнього тракторного заводу, а нині ТДВ «Завод АДВІС». Свого часу тут працювало п’ять з половиною тисяч людей. У багатьох цехах робота кипіла не те що в дві — в три зміни. А це означає, що практично цілодобово з конвеєрів виходила готова продукція — агрегати і вузли для моторно та сільськогосподарського машинобудування. Тільки в Україні комплектуючі з Хмельницького постачали на машинобудівні заводи Харкова, Кіровограда, Тернополя, Дніпропетровська, не кажучи вже про десятки інших підприємств на території колишньої країни.

Про бурхливе тогочасне життя тепер можуть згадати хіба що ветерани праці. На теперішніх окремих виробничих ділянках молодь, яка приходить сюди на роботу, навіть не може уявити тогочасні масштаби і темпи. На жаль, не тільки цьому, а й багатьом подібним підприємствам довелось забути не те що про тризмінний графік роботи, а навіть про повний робочий тиждень в одну зміну.

Формально причини такого грандіозного спаду можна побачити і в тому, що припинили роботу підприємства — споживачі хмельницьких комплектуючих. Продукцію стало просто нікому продавати. Але всім зрозуміло, що причини кризи цілої галузі значно глибші. Тільки-но стало зрозумілим, що старі ринки перестають працювати, на тому ж АДВІСі почали шукати інших, насамперед зарубіжних, партнерів. Це мало відкрити шлях не тільки до ринків, а ще й до модернізації виробництва, виведення його на сучасний світовий рівень. П’ятнадцять років тому налагодження спільного виробництва кормозбиральних комбайнів «Марал» із однією з німецьких машинобудівних компаній видавалось справжнім проривом.

Планувалось, що участь у цьому проекті візьме до півтора десятка українських заводів. Зокрема, хмельницький «Темп» брався за виготовлення жниварок, красилівські машинобудівні підприємства — за випуск цілої низки комплектуючих... Загалом йшлося не просто про складання комбайнів на українських виробничих потужностях. Частка українського виробництва при випуску цього комбайна мала становити до 65 відсотків. А це гарантувало завантаженість виробництва на довгі роки, адже попит на таку продукцію є скрізь, де є тваринництво.

Однак грандіозні плани машинобудівників швидко рухнули. На АДВІСі замість запланованих десятків тисяч комбайнів зібрали лише три з половиною сотні і ... зайшли в глухий кут. Швидко стало очевидним, що на той час український ринок був не готовий до споживання такої техніки. Адже коштував комбайн недешево, а тваринницька галузь не тільки області, а й всієї країни впала у нескінченний період скорочення виробництва та кризи.

Сьогодні, коли у тваринництво починають вливатись великі інвестиції, ситуація на споживчому ринку сільгосптехніки кардинально змінилась. Можна не сумніватись, що і «Марали» стали б у нагоді. Але тодішні кризові явища змусили забути не тільки про комбайн, а й про плани модернізації виробництва. Адже немає успішного проекту — одразу зникає можливість інвестування у виробництво. Час було втрачено. А з ним — можливість інтегруватись у сучасне світове машинобудування.

— Переконаний, не тільки наше підприємство, а й загалом українське машинобудування втратило свій шанс на самостійний і потужний розвиток. Принаймні на нинішньому етапі, — вважає багаторічний керівник АДВІСу Іван Дунець. — Треба визнати, галузь неспроможна ні технічно, ні економічно конкурувати з потужними іноземними компаніями. Колишні технології, які ми не розвивали, а з величезними потугами намагались хоча б зберігати протягом останніх десятиліть, тепер не дають нам можливості робити кращу і дешевшу продукцію. Тому єдиний можливий шлях, на мою думку, — це створення спільних підприємств із тими компаніями, котрі мають оптимізовані й пристосовані до нинішнього ринку технології.

Справді, у старих цехах не тільки АДВІСу, а й десятків тих заводів, що зводились у 60—70-х роках минулого століття, дедалі важче приживатись новим технологіям. А реконструкція і модернізація потребують таких капіталовкладень, що інвестори обирають інший шлях: замість оновлення громіздких виробничих потужностей швидке будівництво сучасних корпусів. Але чи справді можуть стати нові цехи на сотню — дві працюючих справжньою заміною колишнім виробничим гігантам, де знаходились робочі місця для тисяч працівників?

ТОВ «Красилівмаш» стало одним із тих підприємств, котре демонструє, як треба пристосовуватись до сучасних умов економіки та ринку. Близько півсотні чоловік виготовляє тут протягом року продукції майже на тридцять мільйонів гривень. В асортименті півтора десятка найменувань сільськогосподарської техніки — комбіновані агрегати, подрібнювачі рослинних решток, дискові борони та агрегати... Оскільки весь цей товар у півтора—два рази дешевший від імпортного, то його залюбки купують українські фермери. Причому замовлень стільки, що виробнича програма розписана на кілька місяців наперед. Щоб задовольнити попит  споживачів, уже наступного року товариство планує втричі збільшити обсяги виробництва.

Але навіть успішному підприємству, якому вдалось подолати жорстку ринкову конкуренцію, не так просто справлятись із тими загальними проблемами, які стали гальмом для всієї економіки.

Економісти на заводах не перестають проводити перерахунки: з початку року вартість електроенергії зросла на двадцять відсотків, газу — на сорок. Як у цій ситуації втримувати стабільну цінову політику на продукцію? А що говорити про закордонні поставки, коли контракти укладаються на рік наперед? Адже змінити реалізаційні ціни практично неможливо, а постійно збільшуючи виробничі затрати, не можна сподіватись на прибутки. Тому навіть успішне нині підприємство не гарантоване від збитковості вже завтра.

Про горезвісне повернення податку на додану вартість вже й говорити не доводиться. З цією проблемою стикались і красилівські, і хмельницькі машинобудівники, і десятки інших їх колег. Директор красилівського машинобудівного заводу під час приїзду Президента в область не зміг промовчати і не згадати про мільйонні борги перед заводом саме через неповернення податку.

— Майже дев’яносто відсотків нашої продукції ми відправляємо на експорт, — підтримує тему і Іван Дунець. — Ще за минулий рік нам не вдалось повернути більше мільйона гривень ПДВ. І нинішнього сума знову наближається до цієї цифри. Сподівання на автоматичне повернення виявились марними. А як при цьому працювати виробництву, яке просто знекровлюється фінансово?

Спробуй в такій ситуації, коли постійно знаходишся на межі збитковості, вести мову про модернізацію та оновлення виробництва. Звичайно, тут дуже слушними були б і спільні підприємства, і будь-які інвестиції. Але де відшукати сміливця, котрий готовий вкласти свої кошти, аби вести гру за тими ж сумнівними правилами, за якими змушені це робити вітчизняні машинобудівники?

Не дивно, що вже багато років поспіль так і не вдається масово залучити кошти у розвиток таких важливих і довгоочікуваних як для машинобудівної, так і для аграрної галузі проектів. Очільник області Василь Ядуха відверто зізнався:

— Уже кілька років намагаються витягнути з банкрутства, налагодити виробництво на шепетівському заводі культиваторів. Та, на жаль, знайти інвесторів для розвитку цього виробництва поки що не вдається. Ніхто не хоче вкладати кошти у провальну справу. Ситуація складається парадоксальна. З одного боку, український фермер готовий стояти в черзі за продукцією того ж «Красилівмашу». З другого, десяткам машинобудівних підприємств не вдається здолати нинішні економічні правила гри і налагодити прибуткове виробництво. А як же може бути інакше, коли наші економічні правила і закони наче створені для того, щоб працювати проти ринку і виробництва.

Шляхи того, як подолати такі суперечності, назве чи не кожен керівник заводу: стабільність цін на енергоносії, доступність банківських кредитів, прозора податкова політика, заохочувальні пільги для інвестора, а головне — стабільність у всіх сферах життя. Дотримання цих дуже простих правил піднімає не тільки окремі галузі, а й економіки багатьох країн на небувалу височінь. Але для нас вони чомусь залишаються неприйнятними. Чи не можемо їх освоїти? Чи навмисно не хочемо?

Не можна не потішитись за тих, хто все-таки зумів вирватись із цього кола, виготовити продукцію і пробитись з нею на ринки збуту. Але хіба назвеш це перемогою вітчизняного машинобудування? Одна справа, коли ринок насичений чужим товаром. Зовсім інша — коли своїм. Кого треба научати таких прописних істин?

Хмельницький.