«Я любив вас усіх...»

Популярність до вокально-інструментального ансамблю «Смерічка», що з’явився у Вижниці наприкінці 60-х років минулого століття з легкої руки композитора Левка Дутківського, прийшла швидко. Особливо відтоді, як з молодими ентузіастами української популярної пісні став працювати незабутній Володимир Івасюк. Його пісні «Червона рута» і «Водограй» у виконанні «Смерічки», солістом якої разом з Марічкою Ісак та Василем Зінкевичем був і Назарій Яремчук, стають лауреатами всесоюзних конкурсів «Пісня-71» та «Пісня-72». Їх співають навіть ті, хто ніколи не чув української мови. Від Мурманська до Сахаліну. І далі — за кордоном. Такою була магія популярної української пісні, яка сьогодні, в незалежній Україні, на багатьох телеканалах і радіостанціях чомусь стала «неформатом». А як на мене, то ці люди, що таке придумали, вочевидь не потрапляють у формат совісті й національної гідності.

А найпершим успіхом Назарія Яремчука та його партнера на сцені Василя Зінкевича стала пісня «Горянка» Левка Дутківського (до речі, співавтор слів — С. Борисенко, який працює оглядачем «Голосу України»). Саме за її виконання тоді ще самодіяльні співаки стали лауреатами всесоюзного конкурсу «Алло, ми шукаємо таланти».

А вже потім, коли «Смерічка» перейшла працювати на професійну сцену, в Чернівецьку філармонію, в репертуарі співака з’явилися такі пісні, як «Стожари», «Гай, зелений гай», «Пісня буде поміж нас», «Смерекова хата», «Горить горобина», «Золотоволоска», «Полісяночка», «Я тебе не забуду ніколи», «Гей, ви, козаченьки», «Родина» та багато інших, які після його виконання стали популярними і досі зігрівають наші душі своєю мелодикою, неповторними інтонаціями великого таланту.

Назарій завжди залишався українцем. Він ніколи не соромився материнської мови, спілкуючись нею як зі сцени, так і за кулісами. Чи то в карпатському селі, чи то в Києві, чи то в Донецьку. Він не розцяцьковував свій репертуар кон’юнктурними творами, не хапався за першу-ліпшу пісню «на общепонятном языке», щоб здобути милість і прихильність «сильних» світу того. Він жив, як умів, як йому підказувала совість. Лише готуючись до участі в міжнародному фестивалі «Братиславська ліра», до своїх концертів у Афганістані й Монголії, він заспівав російською мовою. Але то були пісні відомих композиторів, а не якийсь там музичний «ширвжиток».

Так склалися обставини, що в середині 80-х років минулого століття ми жили з Назарієм у сусідніх будинках у центрі Чернівців. Навіть вікна наших помешкань — ті, що виходили у двір, — дивились одні на одних. А в самому дворі, на високій сосні, токували горлиці. Я не належав до кола друзів уже добре відомого тоді артиста, але ми знали одне одного і зрідка зустрічалися. Звісно, заходила мова й про творчі справи. Назарій говорив про брак справжніх поетичних текстів для українських пісень, про потребу створювати сучасні студії звукозапису, про ставлення чиновників від культури до поп-музики, як до чогось скороминущого, другосортного. Видно було, що то йому боліло, не давало спокою. Тим паче що співак любив і цінував поетичне слово, сам писав вірші. Ми навіть домовилися, що Назарій підготує проблемну статтю про тодішній стан популярної музики для газети «Радянська Україна», де я тоді працював. Навіть деякі начерки накидали. Але репетиції, гастролі, записи та й сімейні проблеми, які з’явилися в житті співака, внесли свої корективи, не дали нам довести задумане до логічного завершення.

Хоч від самого Назарія я майже ніколи не чув нарікань на несприятливі обставини, на зраду тих, кому він вірив, на невезіння, що, на жаль, доволі характерно для нас, українців. А на його життєвому шляху до тієї підступної і фатальної хвороби було не все так гладко, як декому здавалося. То правда, що юнаком він прийшов у «Смерічку», що зовсім молодим став відомим і популярним, що одним з перших у республіці виконавців поп-музики отримав звання заслуженого артиста УРСР. Але як особистість з виразним українським корінням і, що найважливіше, — з українським духом, Назарій Яремчук почувався не зовсім комфортно в тому середовищі, в якому йому доводилося жити і творити. Зокрема, до перебудовчого горбачовського часу. Та ще й оті сімейні негаразди. Але все це він ховав-тамував у собі. То вже в одному зі своїх останніх інтерв’ю, в незалежній Україні, як то кажуть, розкрився.

А до людей виходив усміхненим, розкриленим, романтичним витязем. І не тільки на сцені. Ніби благословляв нас своєю непідробною щирістю, добротою, розвесненістю.

Попри великий талант і заслужену популярність, Назарій Яремчук ніколи не понтував, не надував щоки. Не бавився в «академіки» і не називав себе «видатним». Одне слово, не страждав на зіркову хворобу. «Кришталево чиста в мистецтві людина», — влучно сказав про нього поет Микола Сингаївський.

Та ось інша хвороба — невідворотна, невиліковна — підступно перейшла йому дорогу, коли артист перебував, можна сказати, у зеніті свого творчого злету. І безжально обпалила пісенні крила. Правда, після того Назарію зробили складну операцію в Канаді, але було вже запізно. Проте навіть тяжкохворим він продовжував виходити на сцену. «Коли я співаю — мені легше», — сказав якось поетові Вадимові Крищенку. Хоча навіть важко уявити, скільки то коштувало йому зусиль.

30 червня 1995 року Назарія Яремчука не стало. Можливо, Всевишній забрав його до себе, на небеса, щоб співав у райському саду.

Але летить над Україною, над світом його неповторна невмируща пісня. Продовжують батькову справу сини Дмитро і Назарій, має вже перші успіхи на сцені і його донечка — Марічка. Життя триває. Триває зігріте любов’ю, якою так щедро обдарував нас усіх Назарій Яремчук.

Про це уже після смерті співака дуже влучно сказав поет Степан Галябарда, який написав проникливо-вражаючі слова до пісні «У райськім саду» («Яворина»), яку так емоційно-печально виконує автор музики Степан Гіга. Там дуже виразно постає Яремчукова сутність, його щира українська душа. «Я любив вас усіх — та найбільше любив Україну...».