Б'є — значить, любить... бити

 

Жінки — такі різні, і кожна по-своєму неповторна. Та все ж є дещо, що поєднує їх. Попри різне соціальне чи фінансове становище, усі вони — потенційні жертви домашнього насилля. Експерти виокремлюють кілька його видів: фізичне, економічне, психологічне та сексуальне. Існують дані, що понад 18 мільйонів українок зазнають знущань у сім’ї. Через хибні стереотипи більшість із них воліють мовчки терпіти знущання своїх «половинок», тільки аби не виносити «сміття з хати».

У цих історіях вигадані імена, та, на жаль, правдиві сюжети покалічених доль.

Киянка Ганна Іванівна зі своїм чоловіком прожила 23 роки. Вона — досить успішна бізнес-вумен, він — її компаньйон. На їхню сімейну долю випало чимало випробувань. Вони втратили свою єдину дитину, коли тій було усього десять років. Та через це горе пройшли разом. Здавалося б, чи не сюжет для «мильної опери» про лебедине кохання, якому все підвладне?  Натомість доля взяла на себе роль режисера і вирішила змінити жанр. Ось уже кілька років як життя Ганни Іванівни перетворилося на жах. Чоловік тероризує її допитами про витрачені гроші, примушує звітувати за кожну копійку, сконцентрував у своїх руках усі доходи від їхнього бізнесу. Тепер вимагає переписати на себе дві третини усіх активів. І це все «загострюється» постійними докорами та заявами на кшталт «ти ніщо, і без мене прибирала б убиральні». Про те, що відбувається в її сім’ї, знають тільки найближчі подруги. Вони вже неодноразово пропонували поставити крапку у цих стосунках. Та чи-то страх самотності, чи того, що хтось сторонній дізнається, що не таким і солодким є її життя, Ганну зупиняє.

Страх уже давно став звичним і для Олени. Увечері вона боїться, що чоловік знову прийде роздратований, потім на ранок доведеться хвилюватися, щоб ніхто не помітив синців на її тілі. Щоправда, про проблеми в її сім’ї знає багато хто. Якщо сльози від людських очей приховаєш, то сварки та гуркіт битого посуду — «надбання» цілого дому. Щоб допомогти жінці, небайдужі кілька разів по під’їзду розвішували реклами «гарячих ліній» та центрів із допомогою в протидії насильству. Марно...

— Я кілька років тому набралась хоробрості і підійшла до неї. Кажу, ти ж така гарна, молода, чому все це терпиш? Думаю, вся агресія, яку вона не могла на чоловіка виплеснути, мені дісталася. Серед цілої купи образ я чітко зрозуміла одне: її ця ситуація влаштовує. Після цього в мені не лишилось і крихти жалю до таких людей. Якщо вони знають, що можуть змінити, але просто цього не хочуть робити — значить так тому і бути, — розповідає киянка Лідія Миколаївна.

Не жалість, а професійна допомога потрібна як жертвам насилля, так і їхнім агресорам, переконані в Центрі у справах сім’ї та жінок Деснянського району столиці. Соціальні працівники, юристи, лікарі, психологи — ціла армія фахівців готова допомогти жінкам та чоловікам достойно вийти із «негативних сімейних ситуацій». Жертви насилля за потреби зможуть на 90 днів знайти захист у спеціальному притулку. Агресори ж (ті, хто вчинив насильство у сім’ї) — пройти корекційну програму і спробувати вирішити свою проблему. 

до центру на корекційну програму було направлено 70 осіб, тільки 15 % з них пройшли її успішно

«Він» (на знімку) не бажає показувати своє обличчя і називати справжнє ім’я. Про те, як ображав своїх рідних, говорить кількома словами. Мовляв, намагався просто ситуацію пояснити. Просто не вдалося... Скільки разів відвідував центр — точно не пам’ятає. Прийти уперше сюди змусив дільничний. Такі, як «він», — майже всі агресори.

— Така вже специфіка цієї аудиторії: вони не розуміють, що саме їм потрібно змінюватись, — розповідає психолог Христина Казак. — Так, коли уперше жінка подає заяву, що проти неї скоєно насильство, чоловікові виноситься попередження. Якщо протягом року він отримує другу «жовту картку», його відправляють на «корекцію». — Ті, хто повністю завершив нашу програму, до нас уже не повертаються. А ті, хто її перервав, можуть знову взятися за старе.

Попри те, що «він» не найсумлінніший відвідувач програми, каже: вона таки допомагає. «Іноді в чому проблема? Поговорити просто нема з ким. Одні залазять у чарку, інші... (потуплює погляд). А в таких центрах можна із психологом, як із другом, переговорити».

За власним бажанням на корекційну програму приходять одиниці. Та ці винятки стають цілими легендами: «У нас був один чоловік, бив дружину. Пройшов нашу програму, наче змінився. Коли це через деякий час приходить знову до нас. Виявилось, він розлучився і збирається вдруге взяти шлюб. Прийшов із нареченою і каже: навчіть нас, що треба робити, аби попередній досвід не повторився».

Та тенденція останніх років: усе більше фіксується випадків, де в ролі агресорів виступають жінки. Від їхніх рук, каже Христина Казак, найчастіше страждають діти. Проте жертвами жіночої агресії стають і чоловіки. Адже слова та психологічне насилля вражають не менше зброї.

7 листопада цього року Україна в числі 17 інших країн приєдналась до Конвенції Ради Європи з питань попередження та боротьби із насильством щодо жінок та домашнього насильства. Це, переконують експерти, є істотним кроком на шляху розв’язання цієї ганебної проблеми. Та запорука успіху в тому, щоб зміни відбувались паралельно: у законодавстві та свідомості українців. Щоб інспектори не впливали на жертв і не змушували їх забирати свої заяви, мовляв, це сімейні справи і виставляти їх напоказ непотрібно. А жертви агресії, нарешті, забули безглузді фрази на кшталт «Б’є — значить любить». Почали жити не для того, щоб бути боксерською грушею для чиїхось кулаків чи слів. І збагнули: мовчати і терпіти насилля — значить посилювати проблему...