Обсяги зростають, ціни падають. Перспектива — у тумані

Професіоналам добре відомий такий термін, як живий цукор. За красивою назвою — справжня проблема. Адже так називають продукт, уражений мікроорганізмами. Коли дивишся на нього, він справляє враження живого, бо кристали постійно рухаються. Наче на противагу цьому нинішній солодкий пісок можна назвати «тихим». Насамперед через те, що з початком сезону цукроваріння ціни на нього почали падати. Вони вже наблизились до позначки у шість гривень за кілограм. Якщо врахувати, що півроку тому в період ажіотажу були вдвічі вищі, то такому спокою на споживчому ринку можна радіти. Та навіть попри значне збільшення обсягів виробництва порівняно з торішніми показниками це може нагадувати затишшя перед новою ціновою бурею.

Виробили більше, ніж можемо з’їсти

На початок листопада аграрії області прозвітували: цукрові буряки зібрано на площі понад 42 тисячі гектарів — це більше, ніж торік. Вал теж зріс на десять відсотків і сягнув 1,5 мільйона тонн. Не підвела врожайність, яка за рік підвищилася з 341 до 358 центнерів з гектара. Хоча порівняно з минулим роком кількість працюючих цукрових заводів зменшилась, обсяги готової продукції помітно зросли. Під кінець листопада шістьма заводами вироблено понад 176 тисяч тонн цукру. Торік о цій порі вісім підприємств спромоглися лише на 74 тисячі тонн.

Таких серйозних темпів зростання не очікували навіть цукровари. Зрозумівши, що найближчим часом ніхто не скаржитиметься на дефіцит, почали швидко скидати ціну. На сільськогосподарських ярмарках, де продукцію пропонують безпосередньо виробники, вона опустилася нижче позначки у шість гривень за кілограм. А тим часом заводи продовжують активно переробляти сировину. Середнього по області запасу буряків вистачить на десять днів роботи. Але у декого — і на три тижні. До того ж ще не всі корені вивезено з поля. Одне слово, цифра у двісті тисяч тонн готового продукту є цілком реальна.

Але цього сезону такими показниками нікого не здивуєш. Михайло Співак, комерційний директор Старокостянтинівського цукрового заводу, зі знанням справи розповідає:

— Два роки тому галузь переживала серйозний спад, до того ж не тільки в Україні, а й у світі. Тільки-но на світових ринках з’явилася хоч невелика шпарина, одразу знайшлися країни, готові заповнити її. Тому цього року значно наростили випуск цукру Індія, Бразилія, Росія. До цього списку можна сміливо додати й Україну. Однак чи матимемо зиск від цього, залишається під великим запитанням.

Очікується, що українські цукровари завершать сезон із показником у 2,1 мільйона тонн солодкого піску. Ще країна змушена буде переробити 260 тисяч тонн завезеного сирцю. Якщо додати до цього перехідний минулорічний залишок, то запаси цукру можуть сягнути 3 мільйонів тонн. При цьому внутрішній ринок споживає близько 1,8 мільйона тонн. Куди ж подіти решту?

Переповнені комори не гарантують прибутку

Питання не риторичне для виробників. Через нестабільність ринку вони вже не раз стикались із проблемою перевиробництва. Як правило, після цього наставав різкий спад, а за ним — раптове зростання ціни.

Такі коливання сильно напружують споживача. Недаремно під час ярмаркових розпродажів цієї осені хмельничани та мешканці райцентрів робили запаси на рік—два наперед, купуючи по кілька мішків цукру. Але як заводам убезпечити себе від ризиків, що виникають внаслідок кризи перевиробництва?

Відповідь, здавалося б, очевидна: з огляду на те, що у світі залишається чимало регіонів, де панує дефіцит харчів, не тільки цукровики, а й вся наша держава має бути на коні.

— Але для підприємства експорт продукції залишається невирішеною проблемою, — продовжує Михайло Співак. — Жоден із заводів не може вести переговори про закордонні поставки, особливо якщо не має експортних квот. Куди, кому, за якою ціною продавати — все це має бути вирішено на державному рівні.

Причому ідеальним був би варіант, коли виробничники працювали б із покупцями напряму, без посередників.

Щоправда, міністр аграрної політики та продовольства Микола Присяжнюк повідомив, що Україна в наступному році може отримати від ЄС квоти на експортування цукру. Це добрі сподівання. Гірше те, що досі не вирішено питання щодо експорту цукру в Росію. І коли, якими будуть можливі квоти, та чи й будуть взагалі, достеменно не відомо навіть урядовцям. На що ж тоді розраховувати виробникам, які плани будувати, за якою ціною продавати готову продукцію вже сьогодні? Адже переповнені комори ще не гарантують стабільну і прибуткову роботу заводам. Вже нині вони починають вести мову про збитковість свого виробництва.

Перекупники не дрімають

Залежно від потужностей та технічної оснащеності заводів собівартість цукру цього сезону коливається на рівні 6—7 гривень за кілограм. А реалізаційна ціна впала до 5,6 — 5,8 гривні. Охочих скупити такий дешевий товар довго шукати не потрібно. Не секрет, що посередники, у яких вистачить коштів зосередити в своїх руках гори солодкого золота, через певний час і диктуватимуть ціни на споживчому ринку. А заводчани вкотре розводитимуть руками: не ми провокуємо раптові стрибки цін догори, підприємства не заробляють на цьому надприбутків.

Чому ж тепер погоджуються на такі вочевидь  збиткові цінові пропозиції? Секрет простий: потрібно завершити виробничий сезон, а це — мільйонні затрати, пов’язані насамперед із цінами на газ. Виробничники відзначають: за рік вони зросли вдвічі. А оскільки енергоносії становлять левову частку витрат, такі стрибки не можуть не позначитись на економічній ефективності роботи цукроварень.

Приміром, тому ж Старокостянтинівському заводу щодня доводиться сплачувати 600 тисяч гривень лише за газ. Брати такі суми в кредит не наважиться ніхто. Тому й доводиться погоджуватись на запропоновані на готовий продукт ціни.

Це найвагоміша, та не єдина стаття постійно зростаючих виробничих витрат. Хоча окремі заводи входять до складу агрохолдингів, де є і бурякосіючі підприємства, і переробні виробництва, проте похвалитись таким вдалим поєднанням можуть аж ніяк не всі. Навіть за розширення посівних площ забезпеченість переробників сировиною залишається проблематичною. Місцева влада вже вкотре наголошує: край втрачає мільйонні суми через те, що окремі агроформування готові везти свої буряки за півтори—дві сотні кілометрів за межі області. Назвати точну цифру, скільки насправді було переправлено сировини до сусідів, важко, бо такої статистики ніхто не веде. Але у відділі харчової та переробної промисловості облсільгосппроду кажуть: різниця в статистичних показниках між тим, що виростили селяни, і тим, що прийнято для переробки на заводи, становить близько шестисот тисяч тонн. А це майже третина врожаю. Тож виходить, що область справді чимало втрачає?

Втрачає. Та не через це. Бо, за орієнтовними цифрами, окремі заводи так само ввезли корені із сусідніх областей. Експортно-імпортний баланс приблизно сходиться. Але в тому, що сировина долає сотні кілометрів і чималі транспортні витрати лягають на собівартість цукру, можна не сумніватись. Як і в тому, що збитки, врешті-решт, призводять до закриття цукроварень.

На Хмельниччині ще залишається дев’ять цукрових заводів. Однак нинішнього сезону працювати на повну потужність спромоглись лише шість. Було зроблено чимало гучних заяв про відновлення роботи Хмельницького цукрозаводу. Однак восени він так і не працював, перейшовши ще з двома подібними підприємствами у розряд законсервованих.

Зупинку пояснюють насамперед тим, що у заводів не знайшлося обігових коштів для забезпечення виробничого процесу. Змінити ситуацію на краще міг би грошовитий інвестор. Але охочих фінансувати солодку справу за багато років так і не знайшли. Не дивно: хто готовий вкладати капітали у виробництво, яке час від часу змушене продавати свою продукцію за збитковими цінами?

Якщо така цінова політика збережеться і нинішнього сезону, імовірно, що проблема банкрутства загостриться й на інших підприємствах. Зрозуміло, рятуватися від неї доведеться стрибком цін. Невже знову наступимо на ті самі граблі?

 

Хмельницька область.

Фото автора.

Для запасливих господарів мішок цукру — надійний захист від цінових стрибків.