Доба великих перегонів

Надія СМІЯН

29 листопада 2011 50

Вдалішої цитати, яка б ілюструвала те, що відбувалося в нашій країні у 2003—2004 роках, аніж висловлювання німецького політолога Александра Рара, мабуть, знайти годі. На початку січня 2003-го він, зокрема, сказав: «Думаю, прогноз, що американці списали Кучму, у принципі правильний. Вони чекатимуть на момент, щоб побудувати якісно нові відносини вже з майбутнім Президентом України, і ставку, звісно, зробили на Ющенка, який, із погляду Заходу — найбільш кваліфікований політик, щоб проводити демократизацію і ринкові реформи». Нині ж ми з упевненістю можемо сказати — із 2003-го стартувала велика передвиборна кампанія, яка призвела до відчутних змін у нашій внутрішній і зовнішній політиці.

Без права на прописку

Давайте спробуємо пригадати, чим саме, окрім політичних баталій, запам’ятався цей період для пересічних громадян? На початку 2003-го, наприклад, у стінах українського парламенту прийнято рішення скасувати плату за вхідні дзвінки і встановити, що споживач має оплачувати тільки повні інтервали часу. Таким чином операторів стимулювали ввести мінімальні інтервали, а абонентам дозволили використовувати лічильники обліку тривалості послуг електрозв’язку. Влітку ці зміни закріпили в новому законі про телекомунікації.

На початку 2004-го вступила в дію інша новація — скасування інституту прописки. Хоча із запровадженням реєстрації фактично змінилося мало що, сам факт викорінення зашкарублого терміна із повсякденної мови тоді видавався справжнім проривом. А от інший факт — далекий від прогресивності. За різними даними, у першій половині 2003 року Інтернетом користувалося від п’яти до восьми відсотків українців. До того ж більшість цих щасливчиків мали доступ до світової павутини з робочого комп’ютера. Для порівняння: у цей час вийти в он-лайн могли 62 відсотки жителів Швеції (це був найвищий показник) і лише 1 відсоток — Індії (відповідно — найнижчий). У квітні цього року доступ до мережі мали вже 30 відсотків наших співвітчизників. Не менше вражають і результати іншого опитування, оприлюдненого Центром Разумкова, у червні 2003-го — понад 80 відсотків громадян не знали, в якому році прийнято Конституцію України.

Якщо ж відволіктися від статистики і перейти на мову подій, то 2003—2004 роки могли запам’ятатися нам, зокрема, вибухами у вінницьких маршрутках, повідомленнями про нові і нові «справи перевертнів», пожежною сагою на складі боєприпасів поблизу села Новобогданівка на Запоріжжі, а також перемогами братів Кличків та досягненнями українських олімпійців і справжнім тріумфом нашої Руслани на Євробаченні. У березні 2004-го в Києві перед початком форуму громадських правозахисних організацій «Права людини на виборах» відомого фінансиста і філантропа Джорджа Сороса облили канцелярським клеєм і водою. За півроку до цього глава нашої держави Леонід Кучма підписав указ про нагородження орденом князя Ярослава Мудрого І ступеня лівійського лідера Муамара Каддафі. Саме в цей час українське суспільство жваво обговорювало книгу Президента Леоніда Кучми «Україна не Росія». Хоча на практиці внутрішня і зовнішня політика, яку проводив наш тодішній Президент, схоже, зводилася до того, щоб якнайтісніше поєднатися із північним сусідом.

Коса на камінь

Наприкінці січня 2003-го прес-служба Київської міськдержадміністрації звернулася до власників індивідуального транспорту з проханням утриматися від поїздок у центр міста. Мовляв, вулиці перекриватимуть у зв’язку із прибуттям в столицю учасників неформального саміту СНД. У ці дні із Президентом РФ Володимиром Путіним підписано десять двосторонніх документів, зокрема, договір про україно-російський державний кордон, урядові домовленості про співпрацю у сфері вищої освіти та медицини. Тоді ж російське видання «Ведомости» назвали призначення Леоніда Кучми головою Ради лідерів СНД «тріумфом Президента України», особливо у контексті того, що «Верховна Рада досі навіть не ратифікувала статут СНД». Проте основним автори статті називали не призначення, а майбутнє ухвалення угоди про зону вільної торгівлі.

Уже у вересні того року наш тодішній глава держави в Ялті підписав договір про Єдиний економічний простір України, Росії, Білорусії і Казахстану. Щоправда, із застереженням, яке стосувалося того, що ЄЕП не має суперечити Конституції України. Уже ввечері того само дня представники «Нашої України» виступили із ініціативою імпічменту главі держави, підписавшись під відкритим листом до нього. Через тиждень після цього посол РФ Віктор Черномирдін заявив, що Росія у рамках Єдиного економічного простору не знижуватиме для України ціни на енергоносії. А з жовтня почалася довга історія із Тузлою.

Українські ЗМІ охрестили те, що відбувалося «нарочитою ірреальністю». Без жодних попереджень чи домовленостей росіяни зі свого берега почали зводити дамбу по місцю, де колись коса Тузла з’єднувалася з Таманським півостровом. Такий проект розроблявся ще за часів Радянського Союзу, але до втілення його в життя чомусь приступили тільки після підписання угоди про ЄЕП. Тема гостро обговорювалася в суспільстві і на дипломатичному рівні. Наші прикордонники відреагували встановленням на мирній до цього косі протитанкових їжаків, а МЗС нотою попередив сусідів про відповідальність за негативні наслідки потенційного конфлікту. Ситуацію, що склалася в Керченській протоці, в цьому документі назвали «вибухонебезпечною» і також попереджали, що «українська сторона, відповідно до міжнародного права, вживатиме всіх необхідних заходів для недопущення будь-яких зазіхань на свої державні кордони і територіальну цілісність». Однак вже через півроку, у квітні 2004-го, Верховна Рада ратифікувала договір між нашими країнами про співробітництво у використанні Керченської протоки та Азовського моря. А в травні офіційна Україна заявила, що не має наміру координувати процес свого вступу до Світової організації торгівлі з країнами-членами угоди з формування ЄЕП.

Плата за «Кольчуги»

Леонід Кучма прославився своєю багатовекторною зовнішньою політикою. Наше спілкування із зовнішнім світом на початку 2003 року варто розглядати, мабуть, через призму конфлікту, пов’язаного нібито із продажем військового обладнання Іраку. Зокрема, так званих Кольчу. Як відомо, із боку Вашингтона у зв’язку із цим заморозили будь-яку допомогу для нашої країни. Водночас європейська група аналізу у рамках Міжнародної групи по протидії з відмивання злочинних доходів (FАТF) застосувала до нас санкції, які підтвердили США, Великобританія, Німеччина та Канада. У лютому 2003-го контрзаходи стосовно України скасували, однак країна продовжувала залишатися у чорному списку FATF.

Деякі політологи схильні вважати, що саме ці події підштовхнули нашу країну до введення своїх військ в Ірак. У травні МЗС отримало пропозиції про участь українських військових у стабілізаційних силах в цій країні. На той час у Кувейті вже перебувало 448 наших військовослужбовців, їх направили туди в кінці квітня на запрошення кувейтського керівництва для захисту мирного населення від можливого застосування зброї масового ураження.

Наші відносини із Заходом у 2003—2004 роках можна назвати більше, аніж прохолодними. Мабуть, найбільш «широким» кроком назустріч нам можна назвати початок переговорів про наше асоційоване членство в ЄС, які тривають і донині. Нашому зближенню зі Старим Світом заважало згортання демократичних засад.

Преса під пресом...

Чи не найбільше масла у вогонь підливала ситуація із ЗМІ. Інформація про те, що влада чинить тиск на пресу, просочувалася різними каналами не лише всередині країни, а й поза її межі. Новий 2003 рік, наприклад, 118 журналістів зустріли у в’язниці.

До слова, 2003-й завдав журналістській братії істотних втрат. У січні у Вінниці знайшли мертвим київського журналіста Сергія Набоку. У квітні під час обстрілу Багдадського готелю «Палестина» загинув оператор Тарас Процюк, трішки пізніше у Львові поховали президента «Громадського радіо» Олександра Кривенка.

Чи варто пов’язувати ці смерті із тиском на свободу слова? Важко судити. Однак загальне загострення пристрастей всередині країни нагніталося і виходило за її межі. Та справжнім холодним душем для наших відносин із Європою стала так звана політична реформа 2004-го року.

Політична реформа

Чи варто змінювати Основний Закон напередодні виборів? Ця тема в 2003—2004 роках розділяла український політикум на два табори і стала гострим каменем спотикання у стінах парламенту. Так само зависло питання зі змінами до виборчого законодавства. Кульмінацією став ранок 24 грудня 2003-го. Після того, як півсотні представників опозиції переночували в стінах сесійної зали для того, щоби заблокувати голосування змін до Основного Закону, представники більшості підняттям рук дали 276 голосів на їх підтримку. Через день після цього документ підписав Голова Верховної Ради Володимир Литвин, і текст змін направили в Конституційний Суд. Щоправда, в лютому представники більшості поступилися однією принциповою позицією, яку чи не найбільше критикували опозиціонери — зняли положення, згідно з якими главу державу мали б обирати в парламенті. Аби внести ці зміни, було скликано позачергову сесію парламенту. Пізніше навесні ухвалили закон про місцеві вибори за списками, який входив до так званого конституційного виборчого пакета. Однак під час голосування за зміни до Конституції необхідних 300 голосів не набралося. Це сталося 8 квітня 2004-го.

На виборчому старті

Не минуло й тижня, як керівники парламентських фракцій, що входять у більшість, ухвалили рішення про висунення як єдиного кандидата на президентську посаду Віктора Януковича. До цього його кандидатуру, хоч і обговорювали, але здавалось це неймовірним. Більш реалістичнішим видавався варіант залишення Леоніда Кучми на третій термін. У грудні 2003-го він отримав на це навіть дозвіл Конституційного Суду, у якому, зокрема, йшлося: «особа, яку вперше було обрано на посаду Президента України за чинною Конституцією в 1999 році, має право балотуватися на чергових виборах глави держави у 2004-му». Таке рішення викликало хвилю обурення.

Однак політичні обставини склалися так, що у виборчих списках, зареєстрованих новим складом ЦВК, значилося 26 кандидатів, і в цьому переліку Леонід Кучма не фігурував. Із самого початку було зрозуміло, що перегони будуть наджорсткими, і до фінішної прямої дійдуть лише найсильніші. Так само відразу чомусь само собою розумілося, що владу ділитимуть два Віктори — Янукович і Ющенко.

Першим тривожним дзвіночком, який сигналізував про те, що без колізій на виборах Президента не обійтися, стала така собі своєрідна їх репетиція — народне волевиявлення щодо міського голови в Мукачевому у квітні 2004-го. За результатами екзит-полу перемога мала дістатися кандидату від «Нашої України» Вікторові Балозі, а переможцем оголосили Ернеста Нусера (СДПУ(о), хоча результат зібраних протоколів із усіх дільниць, окрім однієї, засвідчував перемогу його опонента. Та й на тій одній дільниці число виборців було меншим за розрив, який розділяв кандидатів. За провладне крісло у невеличкому містечку розігралися справжні баталії — із побиттям учасників і викраденням бюлетенів.

Не дивно, що за головне крісло країни бої велися без правил. Отруєння, автокатастрофи, теракти і змови переслідували лідерів президентських перегонів і в їхніх фантазіях і насправді. Однак результат першого туру виборів наприкінці жовтня 2004-го не був несподіваним — на другий етап перегонів вийшли В. Янукович і В. Ющенко. 21 листопада в історії України почалася нова віха — помаранчева революція. Здобувши в ній перемогу, тодішні опозиціонери зробили один хибний крок, який пізніше призвів до фатальних наслідків — 8 грудня змінили виборче законодавство так, що основні механізми порушень перекривалися, але влада Президента при цьому істотно обмежувалася. Завершився рік третім туром президентських виборів, у якому переміг В. Ющенко. Із цим Україна ввійшла в 2005-й.