Це інтерв’ю з Леонідом Ігнатьєвим — керівником військово-історичного центру «Пам’ять і Слава», громадської організації Одеської області. З 2007 року центром виявлено й перепоховано з почестями 410 воїнів, до музеїв передано майже 24 тисячі експонатів воєнного часу, видано 60 методичних брошур, внесено сотні нових імен і поправок до «Книги пам’яті України». Завдяки діяльності центру Одеська область стала однією з перших в Україні, де пошукова робота розгорнулася на високому організаційному рівні.
— Леоніде Володимировичу, чому ви взялися за цю справу?
— Усе просто й складно водночас. З 12 років я відвідував спелеологічну секцію міського клубу туристів, яким керував Леонід Суховєй. Ми їздили місцями бойової слави й уже тоді встановлювали пам’ятні дошки на місцях, де були бої.
Потім я закінчив школу, і ми надовго розлучилися з нашим керівником. У 1990-ті роки, щоб вижити, багато хто пішов у бізнес, я теж. Потім була нова зустріч із Леонідом Наумовичем. А мій невеликий бізнес став підмогою, на якій тримається вся наша пошукова діяльність, адже вона потребує чималих витрат.
2006 року ми з ним вирішили створити військово-історичний центр «Пам’ять і Слава» і поновити те, чим займалися раніше. Зареєструвалися, закупили сучасну пошукову апаратуру. Жодного разу не використовували бюджетні гроші. Всі витрати оплачували або власним коштом, або за рахунок приватних інвесторів. 2009 року, коли почалася економічна криза, значну підтримку нашій організації надав представник Держкомітету у справах ветеранів в Одеській області, депутат Одеської міськради Геннадій Труханов.
Моя бабуся була партизанкою, пройшла всю війну, потім працювала в школі вчителькою російської мови і літератури. Її воєнна доля згадується в книзі Михайла Наумова «Хінельські походи». А мій прадід, одесит у п’ятому поколінні, з війни не повернувся. Маючи доступ до багатьох архівів, я досі не можу з’ясувати, де саме він загинув. І майже в усіх працівників нашої організації хтось із родичів не повернувся з війни.
Тож для мене війна — це і сторінка історії, і робота, і пам’ять.
— Якою була ваша перша вахта пам’яті з виявлення останків загиблих воїнів?
— Перший виїзд 2007 року здійснили в Дальницький ліс в Овідіопольському районі. Тоді знайшли вісьмох бійців. Ми дуже пишалися, що змогли це зробити. Матеріалів було мало, розкопки проводили зі слів місцевих старожилів. Знайшли лінію оборони, розробляємо її досі і час від часу знаходимо загиблих.
— На рахунку вашої організації — 410 знайдених воїнів, із них вдалося встановити імена лише 26...
— Не завжди вдається знайти смертні медальйони загиблих, у них не завжди збереглися паперові вкладки. Папір гниє, записи — стираються. Прочитати написане понад 70 років тому можна тільки на комп’ютері за допомогою спеціальної програми.
— Розкажіть про тих, хто працює з вами.
— Ми підтримуємо тісні зв’язки з пошуковцями з усіх областей України й Росії. В офісі організації працюють шість осіб, польова група — десять. Усі мають основну роботу, тому якщо треба виїхати на польову розвідку, зідзвонюємося, домовляємося. Виїзди — переважно у вихідні. Люди дуже порядні, на них можна покластися. Ми всі однодумці. Вік — не менше 30 років. Приходить і молодь, але мало хто затримується. Не кожен витримує навантаження, польові умови проживання. Коли тривають вахти, ми розбиваємо табір просто неба, живемо в наметах (від 10 днів до 1,5 місяця!), і щодня доводиться копати... Але це ніщо порівняно з емоційним навантаженням.
2011 року вахта тривала в селі Мирне Біляївського району. На глибині півтора метра ми відкрили окоп довжиною майже півтора кілометра. І на цій лінії виявили 55 бійців, тобто в кожному третьому окопі лежав вояк, а іноді й два... Таке побачити й пережити непросто... Хтось із них був зі смертним медальйоном, у когось була медична довідка, у когось — ініціали на особистих речах... Дуже важко бачити таке масове поховання. Не санітарне (коли після бою всіх ховають в одній братській могилі), а ось таке — на лінії оборони, і усвідомлювати, що ніхто з бійців не відступив і загинув заради нас. Я долучив до пошукової роботи своїх синів. Менший на вахти їздить зі мною постійно з 14 років, старший (йому вже 22 роки) теж не раз бував у польовому таборі. Пам’ять про війну має передаватися з покоління у покоління...
— Що відбувається після того, як ви виявляєте могили загиблих?
— Одержуємо дозвіл на ексгумацію, проводимо перепоховання з дотриманням усіх військових почестей і релігійних канонів.
— Чи вдавалося вам знайти родичів загиблих?
— Лише раз. Запитів зазвичай посилаємо багато, але знаходимо рідних рідко: хто змінив прізвище, хто давно переїхав, а кого вже й серед живих немає...
— Після перепоховання робота з ідентифікації загиблих триває?
— Звичайно. Леонід Суховєй надсилає запити в архіви, адже якщо є хоч одна зачіпка, ми вже розуміємо, на яких рубежах загинули бійці, знаємо, в які роки, а значить, можна припустити, яка дивізія, який полк стояв на цих рубежах.
— Що на вас справило найбільше враження за роки пошукової роботи?
— Перепоховання у Великому Дальнику. Був листопад. Доки тривав мітинг, погода зіпсувалася, під час панахиди пішов сильний дощ. А недалеко від місця поховання будували храм. І ось закінчується відспівування, виходить сонце, і така веселка з’являється над цим недобудованим храмом! Священик сказав: «Це душі загиблих знайшли спокій»
... От заради цього й варто працювати!
Світлана ОКОРОКОВА, редактор газети «Татарбунарський вісник».
Татарбунари
Одеської області.
На виявленому на місці бою предметі збереглося прізвище власника.
Активісти центру «Пам’ять і Слава» з Леонідом Ігнатьєвим (у центрі).
Фото із сайтів військово-історичного центру «Пам’ять і Слава».
