Суспільству потрібні сучасні високоякісні професіонали. Це мусять бути фахівці, здатні до творчості і пошуку, які могли б організувати українську економіку за новими правилами, на новітніх технологіях. Чи здатні українські вищі готувати такі кадри? Що треба змінити в законодавстві, щоб університети запрацювали по-новому? Уряд пропонує новий закон «Про вищу освіту». Та чи дасть він відповіді на виклики часу чи ні? Про це розмірковує Станіслав НІКОЛАЄНКО, доктор педагогічних наук, професор, голова Громадської ради освітян і науковців України.

Автономія — на папері чи реальність

Нова редакція закону «Про вищу освіту» не дає відповідей на поставлені життям проблеми. Зокрема, не вирішено питання фінансово-господарської самостійності, автономії вишів. Внесені прогресивні, на перший погляд, положення до ст. 66 закону про те, що надходження до спеціального фонду університетів не оподатковуються, є, по суті, формальними і не будуть діяти, бо потребують відповідних змін до Бюджетного і Податкового кодексів. Урешті-решт, слід вирівняти перед законом виші державної і приватної форм власності.

Право вишів відкривати рахунки, зокрема депозитні, отримувати кредити в банках, потрібно підтвердити змінами до Бюджетного кодексу.

Закон потребує норми про впорядкування численних перевірок, заборону втручання в діяльність університетів контролюючих органів. Здійснювати планові перевірки не частіше, ніж раз на п’ять років.

У статті 65 слід уточнити, що згоду на вилучення земельних ділянок у вишах мусить давати вчена рада чи конференція трудового колективу, а не керівник університету.

Незрозумілим є механізм формування держзамовлення для вишів на конкурсних засадах. Що буде з непопулярними професіями? Чи не виграватимуть його тільки ті, хто здатен «відкотити». Тобто це будуть окремі приватні виші, де буде дешевший студент, де зможуть зекономити на підготовці студента.

Велика дискусія щодо автономії навчальних закладів, на жаль, не матеріалізована в проекті закону. Закон не можна вважати законом прямої дії, бо в ньому понад два десятки посилань на норми, що будуть унормовані Кабміном. А це може вихолостити весь закон.

Що робити з національними університетами

Третій розділ проекту «Зміст вищої освіти. Стандарти вищої освіти» не дає відповіді, а яка ж за обсягом варіативна складова освітньо-професійних і наукових програм. Практика свідчить, що це приблизно 30 відсотків навчального часу.

Життя потребує радикального оновлення положення про національні вищі навчальні заклади. Напевно, у ст. 24 проекту закону слід записати, що це кращий ВНЗ у своїй галузі. Це звання, на мою думку, має присвоюватись раз на п’ять років з наступним його підтвердженням. Дивує те, що проект містить положення, що національні університети можуть вести підготовку кадрів лише з високотехнологічних спеціальностей, цим самим обмежуються права гуманітарних вишів.

Більш конструктивно мають бути виписані права дослідницьких університетів. Їх мусить бути кілька на країну, це ті точки науково-технологічного зростання, з яких підніметься економіка України. Держава мусить їх фінансувати на нових принципах. Вони повинні розвивати ГРІН- (генно-, робото-, інфо-, нано-) технології. Їхнє завдання — не тільки самостійно присуджувати вчені звання та наукові ступені, а передусім вести наукову діяльність. Тому слід у законі записати, що в бюджеті такого вишу кошти на науку повинні становити хоча б третину, а нормативи співвідношення студент—викладач слід установити наполовину менші, ніж у звичайних університетах. Чітко має бути закріплено право цих університетів вести дослідництво, встановлювати нову оплату праці, створювати дослідно-конструкторські підприємства на пільгових умовах, без сплати мита на наукове обладнання тощо.

Про демократію, зв’язки з бізнесом і якість підготовки

Дещо спробували автори закону врегулювати демократичні норми життя університетів. Дієвою нормою проекту закону є теза про обмеження двома термінами поспіль перебування на посаді ректора ВНЗ. Проте дискримінаційним є положення, що міністерство укладає контракт з обраним ректором на строк до 5 років, чи до 7 років для національних університетів. Отже, виходить, що з незговірливим ректором можна укласти контракт на рік, потім він знову переобирається, і знову контракт на один рік. І все, бо більше громадянин не може бути ректором, пропрацювавши при цьому лише 2 роки поспіль. Настав час довіряти науково-педагогічним колективам, і керівники вузів мусять знати, що їх обирають відповідно на 5 і 7 років.

Доопрацювання також потребують положення щодо обрання професорів, доцентів, викладачів, завідувачів кафедр. Не можна нехтувати думку колективів кафедр. Усі вибори на посади в коледжах, університетах слід проводити таємно.

Радикальних змін потребують зв’язки з бізнесом, виробничниками. Проте, розглядаючи ст. 46 закону бачимо, що зобов’язання підприємств брати на практику студентів є просто фразою, бо його реалізація потребує змін до Закону «Про підприємства» та Податкового кодексу, які, з одного боку, зобов’язали б бізнес створювати умови для проходження практики, а з другого — стимулювали б їх до цього, дали їм змогу витрати на організацію практики включати у валові витрати.

Хибою проекту закону є положення ст. 40 щодо права вишу під час приймання абітурієнтів проводити вступні випробування, виставляти бал навчального закладу. Такий запис нівелює зовнішнє незалежне оцінювання. Таке право, на мою думку, можливо надати лише дослідницьким установам. Загалом законопроект доцільно було б доповнити положенням про національну систему моніторингу якості вищої освіти, зробивши акцент на зовнішньому оцінюванні та участі у ньому роботодавців. Це дало б змогу органічним шляхом розв’язати проблему надмірного числа вишів.

Уважаю, що потребують уточнення функції Кабміну, частину з них слід передати центральному органу влади в галузі освіти та спілці ректорів. Такі положення, як затвердження умов Національного рейтингу вишів, здатне здійснити і Міністерство освіти і науки разом із спілкою ректорів та роботодавцями.

Не порушувати конституційні права громадян

Не можна погодитись із прямим порушенням ст. 22 Конституції України, зокрема щодо зменшення в ст. 66 проекту закону обсягів держзамовлення, виходячи із чинних нормативів на 10 тисяч населення. Так, із 180 до 170 осіб передбачається зменшити число людей із вищою освітою на 10 тисяч населення для університетів і академій та із 100 до 80 осіб — для навчання в коледжах. За такого підходу за п’ять років буде недобрано за рахунок бюджету до ВНЗ 45 тисяч осіб, а до технікумів — 90 тисяч студентів! У законопроекті є гарна норма про те, щоб розмір стипендії для студентів був не менший за мінімальний прожитковий рівень. Вводиться поняття про соціальну стипендію. Проте не дається визначення, чим академічна стипендія відрізняється від соціальної, який її розмір і порядок призначення.

Прикро, що із закону непомітно випало положення про те, що дипломи про вищу освіту фінансує держава. У правах науково-педагогічних працівників зовсім не йдеться про оздоровлення викладачів і студентів. Забули автори закону про діяльність студентських спортивних клубів вишів. Не можна погодитись із авторами нової редакції закону стосовно позбавлення права вести підготовку молодших спеціалістів вищими профтехучилищами. Вони не зможуть стати професійними коледжами, але вони нині вдало готують із висококваліфікованих робітників організаторів виробництва, майстрів, виконробів, бригадирів тощо. До речі, Закон «Про освіту» таке право вищим профтехучилищам дає, і на це слід зважити.

На мою думку, потрібно надати право місцевим радам частково фінансувати виші із своїх бюджетів, хоча б за рахунок перевиконання бюджету. Це посилило б зв’язки науково-педагогічних колективів із підприємствами регіону.

Замість висновків

Неупереджений аналіз показує, що в ситуації, що склалася, найкраще було б підготувати закон про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів з питань вищої освіти. Тоді можна було б одночасно внести зміни до Бюджетного, Податкового і Земельного кодексів, самого Закону «Про вищу освіту» та інших законів. Це був би швидкий і ефективний законодавчий шлях, який дав би українським університетам змогу отримати необхідну підтримку. Запропонований урядом проект закону «Про вищу освіту», без сумніву, розв’яже окремі проблеми, проте радикального оновлення в діяльність вищої школи, підвищення її якості не принесе.