Криза духу

Це означає, що ліберальна модель розвитку, яка будувалася десятиліттями, що охопили і вікові виміри часу, завела цивілізаційний розвиток країн, які наслідували її, у глухий кут. Очевидно, що й «наш потяг» вибрав координати маршруту також у цьому напрямку. Бо, якщо для італійців чи американців видається їхнє суспільство як несправедливе, то для українців уся система життєдіяльності насичена кричущою несправедливістю. Несправедливість у розподілі засобів виробництва в процесі приватизації, використанні національного багатства, оплаті праці, доступі до освіти, медицини, культурних надбань, спорту, нарешті, пронизує усе суспільство.

За 20 років доморощений олігархат забрав у народу за безцінь власність і поділив її між обмеженим колом осіб. І сьогодні найменші несправедливі дії влади провокують народ на повторний сценарій розвитку подій. Адже нехай ніхто не сумнівається в тому, що такий розподіл власності не зачепив свідомість і душу народу, і настане час, коли народ не тільки спитає про це, а й прийме рішення — справедливе. Крок за кроком народ нагадуватиме владі про свої права і про обов’язки влади перед ним. Нехай, наприклад, робітники того ж «Луганськтепловоза» змовчали, коли в них фактично забрали підприємство, а їх самих позбавили роботи, бо відіграла роль їхня зневіра у тому, що їм під силу щось змінити. А може, навіть і апатія, адже 15 років нестабільності, в якій перебувало підприємство, наклали свій відбиток. Тим більше, не втримався перед натиском тодішньої влади і авторитет потужного інвестора, за спиною якого ціла корпорація іноземної держави. Відтоді минуло небагато часу. І вже сьогоднішні події під Верховною Радою показали, що народ психологічно переступив бар’єр недоторканності «тих, хто має владу і багатство». За всі ці роки втрачено авторитет народу до суспільства через аморальність та несправедливість, що панує в ньому.

Від того потрясіння на початку 90-х років, коли знецінилися гроші, мільйони залишилися без роботи, змінили спосіб життя, діяльності, населення не може оговтатися по цей день. Науковці відкрито ставлять діагноз, що суспільство хворе, й українська нація переживає кризу ідентичності, яка оцінюється як найбільш вразлива для неї, порівняно із політичною та економічною кризами, оскільки вражає її етнологічні особливості, на ментальному рівні загрожує змінами у соціальній поведінці та генетичній спадковості для майбутніх поколінь.

І вивести із цього депресивного стану суспільство буде складніше, ніж з економічної кризи. Саме цим пояснюється те, що люди вже не сприймають навіть позитивних зрушень в економіці.

Упродовж 20 років українець, з одного боку радіючи з того, що живе у вільній Україні, не може позбутися гнітючого відчуття, що в нього «вкрали» державу, Батьківщину з великої літери.

Держава, покладаючись на те, що ліберальна економічна модель усе відрегулює сама, фактично самоусунулася від своєї виховної функції. У складний період деідеологізації та переходу від старого до принципово нового суспільного буття не визначила єдиних неполітичних установок у свідомості людини з позицій цивілізаційного підходу. Намагання сформулювати національну ідею перекрилися нестримною жагою наживи в процесі первісного накопичення капіталу, яка охопила політичну верхівку країни. І, схоже, не відпускає досі. І це найбільше пригнічує й обурює народ. Навіть патріот сьогодні замислюється, а яку ж державу йому обстоювати? Якщо таку, що забезпечила розкішне життя олігархам, які заволоділи більшістю національного багатства, то у нього в душі все протестує. Історики пояснюють великі прориви в цивілізаційному розвитку підйомом духу усієї нації, концентрацією саме духовної енергії в єдиному напрямі. Піднімати і модернізувати країну народ хоче для себе і своїх нащадків, а не для «обраних».

Той духовний підйом і сподівання людей, з якими творилася незалежна держава, перейшов у стан розчарування. Не випадково на парламентських слуханнях у 2009 році всерйоз ішлося про занепад національного духу й національної ідеї, загрозу квазіпатріотизму, безкарність цинічного збагачення небагатьох і зубожіння більшості, відсутність реставрації історичного досвіду, «духовне і моральне знесилення народу». Називалися дані про те, що 78 відсотків населення України самоідентифікується як українці; 114 представників етнічних груп становлять лише 0,37 відсотка населення; 17 національних меншин — це 0,57 відсотка від загальної кількості мешканців країни, причому більшість із них — мігранти.

Однак, висока частка тих, хто хоче виїхати із країни (понад 50%), тих, хто не задоволений життям, тих, хто живе в умовах бідності (60,5%) та навіть злиденності (15%), свідчить про те, що значна частина українців не відчуває єдності нації та не бачить її цивілізаційної перспективи.

Усе це вказує на реально існуючу кризу ідентифікації в українському суспільстві.

Соціальна ідентичність — це переживання й усвідомлення своєї приналежності до тих чи інших соціальних груп і спільнот. Ідентифікація з певними соціальними спільнотами перетворює людину з біологічної особи на соціального індивіда й особистість, дозволяє йому оцінювати соціальні зв’язки і приналежності в термінології — «Ми» і «Вони».

Україна знаходиться на 19-му місці за показником загального індексу таланту, який має тенденції до зростання. При цьому країна перебуває на 82-му місці за рівнем конкурентоспроможності серед 130 ранжованих країн, а рівень життя населення відкидає країну за 100-ту позицію. Це означає, що здібності, інтелект і потенційний дух української нації стримується внутрішніми чинниками. Такими чинниками, насамперед, є безпрецедентний відхід реально сформованої моделі облаштування держави, економічного і соціального життя від визначених Конституцією України ознак щодо належності влади, національних багатств та основних ресурсів країни саме народу. І талановитий народ дедалі більше починає розуміти і що відбулося з державою, і чому найбільшою хворобою суспільства поряд із епідеміями є затяжний депресивний стан, який супроводжується руйнацією почуття власної гідності та втратою довіри в суспільстві на всіх рівнях соціуму.

Рівень довіри між владою, бізнесом і населенням перейшов критичну межу.

За даними Інституту демографії і соціальної політики НАН України, у 2009 році частка тих, хто повністю довіряв судам, становила лише 1,2%, міліції — 2,7%, місцевим органам влади — 13,6%, Верховній Раді України 1,8%, 30% — ЗМІ.

Люди не довіряють судам, лікарям, учителям, міліції, продавцям, засобам масової інформації. Загалом рівень довіри в суспільстві співвітчизникам не перевищує 40%. Навіть сусідам і колегам по роботі довіряє лише половина громадян. На всіх рівнях суспільних відносин спостерігається намагання обдурити, перехитрити, вигадати. Це теж результат ліберальної моделі, що примусила і владу, і все суспільство перейти на прагматичні фінансово-економічні відносини, аж до духовних цінностей сімейних стосунків тощо. Сьогодні, коли зустрічаються люди із відвертістю, безкорисливістю, відданістю, моральною підтримкою та порядністю, то вони всіх дивують проявами таких категорій духовності. З таким рівнем довіри ніяка модернізація і реформи в країні неможливі. Як кажуть науковці, соціальний капітал суспільства низький, чи не найнижчий у Європі. Немає потрібного підйому духу, ентузіазму і, знову ж таки, через несправедливість суспільного устрою.

У країні нічого не робиться для формування позитивного соціально-психологічного клімату. Я дуже поважаю народного артиста, Героя України Богдана Ступку, але навіть його високий талант і той художньо-потужний ролик, який останнім часом транслює телебачення про любов до України, не вирішить питання установлення довіри в суспільстві, піднесення патріотичного духу настільки, щоб нація змогла зробити суспільно-технологічний відрив від стану тотальної кризи.

Чи є у нас основа для духовного національного зростання? Звичайно, є.

На превеликий жаль, багато політичних рішень в останнє десятиліття прийнято без належного врахування специфічних особливостей України, її ролі у світовій історії. Цивілізаційний підхід в оцінці змін, що відбуваються, і подій абсолютно не використовується більшістю аналітиків.

Недовіра та психологічне напруження в суспільстві і на особистісному рівні погіршують якість життя, негативно позначаються на стані здоров’я. У суспільстві з недовірою до людей підвищується незадоволеність та агресія, а втрата соціального оптимізму і надії на зміни на краще обумовлюють розчарування, зневіру у власних силах та сенсі життя. Загальний психологічний дискомфорт істотно збільшує ризик виникнення конфліктів і стресових ситуацій, спонукає людей до вживання алкоголю, наркотиків, скоєння самогубств та інших видів асоціальної поведінки.

Зростає маргіналізація населення, яка характеризується відторгненням людини від суспільних процесів. Людина, яка має обмежений доступ до освітніх і медичних послуг, навіть працюючи, не може забезпечити себе житлом чи належним комфортом, поступово відсторонюється від суспільних проблем, її перестають цікавити плани урядів, діяльність парламентаріїв, заклики політиків. Вона поступово переходить в індиферентний стан, стан душі її перебуває в мінорному режимі.

Відомий український історик-філософ В. Липинський пропонує досить зважений проект розвитку національної держави. На його думку, нація — це наслідок державності, яка може бути побудована лише на засадах здорового консерватизму і традиціоналізму. Мислитель наголошує на тому, що основним критерієм здоров’я нації є дотримання універсальних форм цивілізованого співжиття. «Щоб перемагати, — стверджує вчений, — ми мусимо мати не тільки силу матеріальну, а, передусім, силу моральну». І в цьому не можна з ним не погодитися.