...Та Богданова церква на узгірку

— Багато чого бачив на своєму довгому віку наш славний Суботів, — ділиться своїми думками сільський голова Іван Гришко. — Були у нього часи розквіту і занепаду. Я скажу про те, що сам пережив.   Коли наприкінці 90-х грянула аграрна «реформа», я, як міг, переконував новоявлених власників земельних і майнових паїв зберегти те, що маємо. Та де там! Тільки надійшла зверху вказівка «рехвормувати» — керівництво району і колгоспів метнулося її бездумно виконувати. Тепер сидять наші земляки без роботи, — зітхає Іван Іванович. — Близько тисячі гектарів земельних паїв орендують нині аж чотири господарі! Навесні приїдуть, посіють своєю потужною технікою, восени самі зберуть, а ми тільки дивимося на те все.

Тепер у Суботові працює філія національного історико-культурного заповідника «Чигирин». Екскурсоводи пропонують оглянути церкву, замчище Богдана Хмельницького, етнографічний музей, гідрологічну пам’ятку козацької доби «Три криниці».

Нарікає сільський голова й на те, що підприємці-орендарі не є соціально відповідальними. Чому? Бо у договорах оренди немає пунктів про створення робочих місць, про допомогу сільській територіальній громаді. Юристи, котрі готували підприємцям договори, були «розумними», а селяни, безоглядно ставлячи свої підписи під документом, навіть не замислювалися про наслідки. Хто, наприклад, ремонтуватиме сільські дороги, дбатиме про амбулаторію, школу, клуб. Де візьмуться гроші на вуличне освітлення, підтримку санітарного стану села, адже каса сільської ради порожня, живе громада з дотаційних копійок.

Шість років тому, зазначає Іван Гришко, з’явилося було світло у кінці тунелю: почала працювати перша у державі культурологічно-туристична програма «Золота підкова Черкащини». В її рамках у гетьманському селі звели захисний павільйон над рештками маєтку Богдана Хмельницького, провели повну реставрацію Іллінського храму-усипальниці, впорядкували пам’ятку історії «Три криниці». До Суботова за державні кошти підвели магістральну лінію природного газу. А ось про газифікацію власних осель селяни мали подбати самі.

— Суботівці корови продавали, аби тільки бути з «блакитним вогником», — пригадує секретар сільради Василь Гапша. — Провели газ у свої будинки 112 господарів. У решти на таку «розкіш» забракло грошей. Та й де вони візьмуться у селян, основним «бізнесом» яких є вирощування картоплі на присадибних ділянках. Цього року, наприклад, — продовжував Василь Михайлович, — тільки за два тижні з Суботова вивезли 400 тонн бульби. А заробили на цьому — мізер. Картопля вродила скрізь, і беруть її за безцінь. А для того, аби протягти газову трубу до себе на обійстя і зробити розводку, необхідно не менше чотирьох з половиною тисяч гривень.

Тому, доходить висновку Василь Гапша, епопея з газифікацією села ще не закінчилася. Адже не тільки більшість садиб не мають газу. Не газифіковані навіть школа, амбулаторія, клуб, приміщення сільської ради, де розміщена, до речі, й пошта. Однак надії на те, що невдовзі ці об’єкти будуть обігріті газом, майже немає. Програма «Золота підкова Черкащини» завершилася разом з «помаранчевою» владою, а нова відмовилася її підтримувати. Бо знайшла у процесі виконання програми фінансові зловживання й тепер триває досудове слідство щодо незаконних дій деяких виконавців «Золотої підкови».

— Нам постійно кажуть, щоб ми робили наголос на туризмі, — продовжує тему Іван Гришко. — Мовляв, село історичне, мальовниче, привабливе з усіх боків. Це справді так. Щороку Суботів відвідує понад 70 тисяч туристів. Приїжджають автобусами, автомобілями. Оглянуть історичні об’єкти, щось куплять у сувенірній крамничці, можливо, пообідають, і їдуть, не затримуючись, далі. Щоб турист залишився на день-другий і залишив певну суму грошей тут, у селі, потрібна відповідна інфраструктура. У нас діють лише дві точки громадського харчування — ресторан-корчма та невелике кафе. Прийняти вони можуть обмежену кількість відвідувачів. При ресторані є два готельні номери. Оце й усе, що можемо запропонувати мандрівникам. І їх це, ясна річ, не влаштовує. Потрібний серйозний інвестор, щоб побудував готель чи мотель, щоб мав туристичну базу для надання послуг з організації водних прогулянок по Тясмину, риболовлі, полювання тощо.

— А чому ви не розвиваєте «зелений» туризм? — запитую у сільського голови.

— Як кажуть у народі: «Чому ти бідний? Бо нерозумний». І навпаки. Аби запросити до «зеленої» господи туристів, необхідно мати мінімальний перелік побутових зручностей. Хоча б гарячу воду і туалет. Отже, потрібно «бити» у дворі свердловину, ставити компактну насосну станцію, облаштовувати каналізацію. Осучаснення житла і подвір’я коштуватиме господареві мінімум 10—15 тисяч гривень. Самі розумієте, що це фантастичні гроші для наших селян.

І все-таки, ми дійшли з моїми співрозмовниками спільної думки про те, що є й такі туристи, котрі хотіли б пожити не у стандартному житлі ХХІ століття з усіма вигодами, а у «сімнадцятому, Богдановому часі». Тобто спати у глиняній хаті, купатися влітку на Тясмині, кататися на конях, пасти корів, вудити рибу, вчитися старих ремесел, записувати старовинні козацькі пісні.

...Поверталася із Суботова пізно ввечері. Село швидко поринало у густі похмурі сутінки. Тільки на горі, на тлі темного неба, немов ясна свіча, світилася під променями прожекторів Богданова церква. Було у цьому світінні серед темряви щось глибоко хвилююче, символічне, навіть магічне. Подумалося: а не так і багато у нас в Україні сіл та містечок, пов’язаних кревними узами зі світочами національного духу й величі. У нас на Черкащині: Суботів Богдана Хмельницького, Медведівка Максима Залізняка, Розсішки Івана Гонти, Моринці і Керелівка Тараса Шевченка, Стеблів Івана Нечуя-Левицького, Городище Гулака-Артемовського, Мліїв Симиренків...

Гадаю, добре було б, аби для цих населених пунктів існували реальні державні преференції: у створенні соціально-культурної інфраструктури, прокладанні доріг, газифікації, підтримці «зеленого» туризму тощо. Адже ці села та містечка — не просто поселення, а туристична візитівка краю, джерело духовності, національної гордості, історичної пам’яті. Тому розробка обласної (всеукраїнської) програми розвитку історичних сіл та селищ, як ніколи, на часі.