9 листопада цього року відбулися парламентські слухання «Стан суспільної моралі в Україні». Публікуємо виступи народного депутата від фракції Народної партії Ірини БЕЛОУСОВОЇ та народного депутата від фракції «БЮТ-«Батьківщина» Павла МОВЧАНА
Ірина БЕЛОУСОВА: «Приклад моральності мають демонструвати представники влади та бізнесу»
Ситуацію з моральним кліматом у сучасній Україні цілком справедливо можна визначити як критичну. Найбільш точною категорією є «занепад». Причому занепад не як процес, що триває, а як результат — остаточний і неприхований.
Можна навіть сказати, що на вітчизняних теренах нема проблем з суспільною мораллю, бо вона взагалі відсутня як усталене суспільне явище. Нам уже не на часі суспільну мораль «виправляти» — нам треба її заново і системно формувати.
Після розпаду СРСР і ліквідації нехай авторитарного, але організованого суспільного ладу, за два десятиліття ми втратили вкрай важливе цивілізаційне надбання — дух колективізму і солідарності. Водночас не набули навіть передумов, на яких будується мораль розвинутого західного світу. Насамперед йдеться про відчуття особистої відповідальності кожного за самого себе, на яке опирається західна демократія.
У соціалістичній державі ми не відчували свободи і тому не відчували відповідальності. Тепер свободу набули, а відповідальності — жодним чином. Можна, звичайно, зараз згадувати з посмішкою «моральний кодекс будівничого комунізму». Зрозуміло, що це був ідеологічний евфемізм. Однак, як бачимо сьогодні, відсутність і пряме ігнорування будь-яких моральних принципів — це набагато гірше.
Необхідно визнати, що, отримавши незалежність і демократичні свободи, так звана українська еліта почала активно демонструвати не просто найгірші, а аномальні явища — вседозволеність, презирство до нижчих і бідніших, хизування багатством і владою, безпринципність у боротьбі за життєвий успіх, навіть викривили саме поняття цього успіху. Сьогоднішні, так би мовити, господарі життя борються за місце під сонцем не шляхом чесної конкуренції, дотримання слова, високою моральністю, а через ігнорування законів і норм права, рейдерство, бізнесовий цинізм тощо.
На превеликий жаль, гіркою очевидністю є те, що моральність і високі громадянські принципи не виступають атрибутивною складовою суспільного та підприємницького успіху.
У західному світі людина, яка не демонструє свою моральність, не має надій на визнання. В Україні поняття успіху зведене до влади і грошей, а шлях до них нікого не цікавить.
Отже, у нас викривлена (і навіть спотворена) основна суспільна цінність — визнані цивілізованим світом базові принципи суспільної моралі. І до того часу, поки ми не сформуємо у суспільстві глибоко шанобливе ставлення до моральності, жодного її цивілізаційного прояву не отримаємо і не утвердимо.
Можна нескінченно говорити про сьогоднішню аморальність — відсутність поваги до людей праці і шанобливості до старшого покоління, неповагу до рівних собі, ненависть до вищих за себе і презирство до тих, хто досяг менших успіхів, нехтування християнськими заповідями тощо. Однак усе це лише похідне від головного — втрати шанобливого ставлення до моралі як такої.
Шлях до поновлення панування моральності надзвичайно тяжкий і тривалий. Зрозуміло, що перші кроки мають зробити ті, хто перебуває на видноті всього суспільства — представники влади, бізнесу, індустрії розваг і таке інше. Від них ми маємо право не просто очікувати моральності, а прямо її вимагати.
Неморальний політик не має бути обраний чи призначений на будь-яку посаду, неморальний бізнесмен не може розраховувати, що з ним укладатимуть угоди чи можуть надаватися кредити. Неморальний письменник чи журналіст не мають права публікуватися, а актор чи співак — публічно виступати. Саме в такому напрямі слід будувати систему формування суспільної моралі.
І на завершення свого виступу хочу наголосити на такому. Наша держава і суспільство мають докласти величезних зусиль для розбудови справжньої моральності в суспільстві, бо воно інтенсивно загниває, і немає часу чекати, поки вона сформується сама. Але при цьому слід застерегти від надмірних надій на досягнення успіху у розбудові суспільної моралі нормативно-правовим шляхом.
Наведу вельми показовий факт. У нас з 2003 року діє Закон «Про захист суспільної моралі». Іронія долі у цьому випадку виявилась нещадною — його «хрещеним батьком» вважається пан Черновецький, нинішній безвісти зниклий «мер усіх киян», який ніяким прикладом високої моральності бути не може.
І річ, звичайно, не в особистості Черновецького, а у помилковості самої ідеї — встановити моральні засади в суспільстві шляхом прийняття досконалого закону. Не може бути «закону про мораль». У Верховній Раді є значна кількість пропозицій про вдосконалення цього закону. Насправді ж, треба його скасувати як нормативно-правовий акт. При цьому важливо і необхідно постійно переглядати всі інші закони, враховуючи один базовий принцип — практично кожен закон не може порушувати визнані світом моральні норми. Суспільна мораль вища за будь-які прийняті владою закони, вона не законом встановлюється, а має служити основою для творення самих законів.
Варто нагадати, що в українській мові, яка є виразом нашої національної ментальності, категорії добра і зла формулюються саме на моральних, а не на юридичних засадах. У нас дія, спрямована проти окремих людей, держави чи суспільства в цілому, має назву «злочин». Незалежно від того, було чи не було відхилення від писаного закону — «вчинив зло». У російській мові зрозуміліше і простіше — там це саме формулюється як «преступление». Неважливо, чи справедливо ти вчинив, аби в межах закону.
Можливо, це і є одним із принципів формування законодавства, але формувати мораль треба саме в докорінно українському розумінні.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
Павло МОВЧАН: «Без духовного стрижня подолати будь-які труднощі неможливо»
«Щоб добре жити, потрібно бути добромисливим» — у цій древній сентенції ніби прихована відповідь не лише на запитання, як ми живемо, а й задля чого і чим виповнюємо свій життєвий триб, про що думаємо, які прагнення, чого домагаємося в щоденному житті і чому слово «мораль» втратило свою високу духовну орбіту, а його місце зайняла інша лексема — «успіх». Священні книги людства, велич культурних надбань свідчать і про людську велич тих, хто творив, хто підіймався до небачених духовних висот, до духовного осіяння, до чистоти і глибин релігійних віровчень, хто зберігав у собі божественний зміст і космічну прилученість до єдиного духовного джерела. Ніхто не буде сьогодні заперечувати того, що людина є віддзеркаленням проявленого Бога і що його маленьке «я» сполучене з вселенським «ми».
Ми сподівалися, що зміни відбудуться негайно з проголошенням незалежності і зміною ідеології, але це — омана, адже позитивні зміни можливі лише за умови збереження і примноження фундаментальних цінностей, які в попередні десятиріччя комуністичного експерименту були демонтовані. Намагаючись модернізувати надбудовні цінності, ми зобов’язані були зберігати фундаментальні, які вироблялися тисячолітньою християнською духовно-моральною практикою. Зрозуміла річ, що роль людського чинника в процесах модернізації велика, проте він не зводиться лише до середньостатистичних економічних показників. «Людське в людині — як стверджував патріарх Мстислав, — не виводиться з жодних розрахунків: це внутрішньо неподільне почуття властиве кожному і пов’язане з глибинною мотивацією людської життєдіяльності». Без духовного стрижня подолати будь-які труднощі неможливо. Неможлива ані технічна модернізація суспільства, ані економічний добробут. Підвищення морального рівня необхідне, щоб досягти тривалого результату. Донцов стверджував: «Коли жадається сповнення лише зовнішніх актів без відповідного внутрішнього наставлення, тобто без віри, то все кінчається фарисейством». І цілком логічно виникає питання: якими внутрішніми наставленнями керується влада, коли тотально на всій території зачищується українське слово — найвища фундаментальна цінність, коли викорінюється українська культура, коли всьому світові демонструється неспроможність на свій національний телепродукт, коли нас призвичаюють до жебрацтва, до недоїдання, до недоосвіти, коли культивується зло і агресія, затруюючи душі молодих лихослів’ям, блудослів’ям, профануванням сакрального, пониженням високих національних символів. Отрута масової антикультури агресивна до народної цнотливої і піднесеної культури. Ця антикультура проникає в усі інформаційні шпарки, на наших очах розгортається дійство, покликане паралізувати національний організм. Пророцтва Іоанна Богослова ніби безпосередньо стосується нас. Світове зло, а саме таким воно постає в Україні, ніби сконцентрувалося тут, хмеліючи від свавілля і безкарності та безмірності, сила диявольської ентропії чомусь направлена саме проти всього питомого українського, і ми ще раз пересвідчились, що запущений 15 років тому постмодерністський проект із зачистки традиційних зон, де віками відокремлювалось зло від добра, доброчинність від злочинності, красиве від потворності, високе від захланності, достеменне від сумнівного, набирає все більших обертів і потуги, аби знищити рудименти національної традиції, віри, а відтак — моралі, аби «вивільнитись» від національної ідентичності, розцарившись своєю потворністю на весь український простір, аби підготувати майдан для нових «інтернаціоналістів», для яких принцип задоволення є вирішальним, а реальність, в тому числі і історична, скасовується.
Україна, як малостійке недоформоване утворення, ідеологічно штучно поділене на схід і захід, на проєвропейську зорієнтованість та азійську проміжковість, зазнає саме цих деформацій, на мою думку, з двох причин. Перша: Україна велика територіально і чисельно, друга: вона — стійка традиціями і мовно-історичними зщепленнями з ландшафтом, тому і вилущується зсередини все національно питоме, вагоме і, потрапивши в зону штучної турбулентності, залишає рідну територію. Ось чому наших заробітчан в Європі уже понад п’ять мільйонів, і саме тому, я переконаний, тут запущений сатанинський механізм денаціоналізації, який підсилює некрофільські настрої, а символічні порядки перетворює на хаотичні рухи, розчленовуючи, деформуючи, перекроюючи.
Можна стверджувати, що в нашому суспільстві править не закон, культура та мораль. Тут бере гору сила. Як доречно застерігав великий грузин Мераб Мамардашвілі, що лише варто розтиснути «скріпи нашої моралі», як вихлюпнеться стихія зла, руйнівна стихія, що може спричинитися до «антропологічної катастрофи». Сила стає сліпою, безглуздою, вона зухвало-горда і самовпевнена. І як тут не згадати Іоанна Богослова, який застерігав нас від земної сили, яка не хоче знати ані міри, ані стриму: «І дійшли гріхи її до неба, і Бог пригадав неправди її.... Скільки славилась вона і розкошувала, стільки ж воздайте їй і мук».
Тепер, коли людство пересвідчилось в обмеженості енергоресурсів, коли означились екологічні межі росту, пощезли міфи про безкінечні щедроти прогресу і виникла жорстка дилема: або легітимізувати елітарні привілеї «обранців», тобто 10 відсотків, або відмовити решті, які становлять 90 відсотків населення, в перспективі, в гідному людському існуванні, тобто в їхньому моральному праві на справедливість. Будь-які моральні обґрунтування потрактовуються меншістю як архаїчні перебутки совєтських часів, тому нас і привчають фактично до морального расизму. Цим — можна, а цим ось — заборонено, виправдовуючи свою вседозволеність природним відбором. Тому і не дивно, що «успішні» сповідують принцип екстериторіальності, для них — чим прозоріші кордони, чим слабші суверенітети, тим легше змінювати батьківщину, переганяти валюту, шукаючи тимчасових прихистків поза межами України. Вони позбавлені елементарного національного патріотизму, насправді ж духовного виміру, бо домінуючим стимулом для них є тільки зиск. Бути відданим кволій українській державі невигідно, тому вони і не входили в український національний простір, а отже, не пов’язували себе з морально-етичними принципами, з відповідною ідентичністю державоутворюючої нації, її історією та культурою. Ідея збагачення є їхнім найвищим пріоритетом.
Будь-які спроби будувати історію за своїм розумінням і штовхати суспільство на заданий вигідний меншості напрям є марними. «Людська історія надто серйозна справа, щоб належати лише одній людині, — зазначав П. Флоренський, — вона належить Господу, який не для втіхи виписував на скрижалях усім сущим свої заповіти». І ми добре усвідомлюємо, що на засадах зла не збудувати нічого і не мати надійної і світлої перспективи ...
Нещодавно відомий астронавт Г. М. Гречко зазначав, що його лякає стрімкий злет науки і техніки при цілковитій деградації, «а якщо не деградації, то стагнації», коли втрачаються моральні орієнтири, і якщо не буде в нашому житті релігії з її моральними нормами від Бога, то так званий прогрес спричиниться до планетарної погибелі людства. Саме тому я хотів би закликати всіх нас, щоб ми були відповідальними і розуміли, що мова — від Бога, це є пограниччя всього, вона не від жодного «регіонала» чи від «нашоукраїнця», це є дар Всевишнього, його треба берегти, ним треба тішитися, боронити на всіх наших кордонах: географічних, культурних, інформаційних і моральних.
Отже, будьмо свідомими цього і відповідальними.
