Щодня на Луганщині в середньому зникає одна дитина. Якщо точніше, то з початку року в правоохоронні органи надійшло більш як 380 заяв про зникнення дітей. З майже чотирьох сотень дитячих історій ми вибрали кілька. Вони найяскравіше ілюструють причини, з яких діти й підлітки залишають насиджені місця і йдуть у інше життя — де є те, про що вони мріють, — свобода.

 

«Мене  тут не любили»

У рюкзак він поклав трошки хліба, цукор, дещо з одягу. Окинув прощальним поглядом кімнату й хотів уже зачинити двері, але, подумавши, повернувся й написав записку: «Мене не шукайте. Мій дім — це вулиця». Хлопчику було лише 11 років, але він уже знав, чого хоче в житті й чому йде з дому. Раніше він жив з батьком в одній із західних областей України, але  обставини склалися так, що у вересні він переїхав до матері на Донбас, у Брянку. У принципі тут було непогано, але хлопчака не все влаштовувало. Після першої втечі сина з дому мати пережила сильне потрясіння. Потім хлопчик тікав ще кілька разів, певний час жив у притулку для неповнолітніх, вертався до матері й тікав знову. Не можна сказати, що до таких особливостей поведінки сина мати звикла, але, принаймні, на його зникнення стала реагувати більш спокійно. Знала, що потрібно робити: без допомоги міліції не обійтися.

Коли він пішов з дому востаннє, у його пошуку була задіяна вся міліція міста. Заходи зі встановлення місцезнаходження зниклого проводилися під контролем керівництва обласного управління МВС. До вечора того само дня надійшов сигнал з Перевальського РВ УМВС. Під час несення служби з охорони громадського порядку співробітники Перевальського райвідділу виявили зниклу дитину в районі місцевої школи. Хлопчик був голодний, трохи наляканий і розгублений. Співробітники кримінальної міліції у справах дітей укотре повернули його додому. А стосовно матері склали протокол про адміністративне правопорушення за ст. 184 КУпАП «Невиконання батьками або особами, що їх заміняють, обов’язків з виховання дітей», направивши матеріали в Брянківський міський суд. Коли в підлітка стали з’ясовувати причини його втеч, він з великою дитячою образою сказав просто: «Мене тут ніхто не любить...»

«Мріяв побачити море»

Ярослава до втечі підбив один з вихованців інтернату. Він емоційно розповідав про те, як із групою інтернатівських хлопців їздив у Бельгію, потім відпочивав на Чорному морі. Ярослав, котрий ніде, крім Луганська, не був, слухав товариша з великим інтересом. Останнім часом інтернат за різними міжнародними благодійними програмами одержав можливість оздоровити своїх вихованців не тільки в Криму, а й за кордоном. Але Ярослав, на жаль, у число щасливчиків так і не потрапив. Він мріяв побачити море й спробувати його на смак: невже воно справді солоне, як розповідають?

Ініціатору втечі виповнилося 13 років, але він уже був відомий тим, що за три місяці його тричі розшукувала міліція. Удруге він утік із притулку, прихопивши з собою 15-літню подружку. На вокзалі вони розсталися. Він вирушив у Лутугине, а вона — в Щастя. Причому обоє їхали до своїх матерів — алкоголічок, яких позбавили батьківських прав. Але діти є діти... Їм так хотілося відчути тепло рідної людини. Якою б поганою не була мати, вона — рідна. Утікачів повернули назад, а через тиждень 13-літній герой запропонував Ярославу втекти у Росію. До кордону товариші добиралися пішки, полями. Харчувалися тим, що траплялося по дорозі, — молодими соняшниками й кукурудзою, плодами кислиць. Ночували, де доводилося. Стояло літо, земля була тепла. Дійшли до кордону, зовсім знесилівши, і тут напарник Ярослава раптом вирішив повернутися. Ярослав не підтримав товариша: а як же море? І продовжив шлях. Через десять днів луганські правоохоронці знайшли хлопця в Татарбунарському районі Одеської області. За цей час він навіть устиг попрацювати в бригаді «шабашників». Ярослава повернули назад в інтернат, тож справжнього моря він так і не побачив. Але повторити свою подорож уже не зміг. Восени здобув спеціальність і став працювати. У нього ще все попереду.

«Хочеться жити красиво»

Коли мама 15-літньої Люди довідалася, що її дочка зустрічається з 21-літнім хлопцем, який до того ж має судимість, зробила все, щоб віднадити такого нареченого. Але вийшло тільки гірше. Під час шкільних канікул, повернувшись із роботи, мати виявила, що Люди вдома немає, а крім того, немає й 40 тис. грн., які родина збирала на навчання дочки. А коли батьки побачили, що зникли деякі речі Люди, то зрозуміли — вона втекла.

Дочка справді втекла. План втечі розробила разом зі своїм хлопцем. Як і домовилися, Люда купила два мобільні телефони, після чого поїхала в Попаснянський район, де один з телефонів через посередника передала своєму коханому. Пізніше вони зустрілися в Лисичанську, звідти виїхали в Слов’янськ Донецької області, потім у Київ до родичів хлопця, прогулявши всі батьківські гроші. Харчувалися в пристойних кафе, купували модний одяг, придбали ноутбук. Словом, жили собі на втіху, ні про що не думаючи. Але таке життя тривало тільки десять днів. Співробітники луганської кримінальної міліції у справах дітей знайшли втікачів. Дівчину повернули батькам, а хлопцеві довелося відповідати за ухиляння від відбування умовного покарання й намовляння неповнолітньої до втечі з дому.

Побачивши дочку живою й неушкодженою, мати, не соромлячись чужих людей, крізь сльози ставила їй одні й ті самі питання: чому вона пішла з дому, чого їй у житті не вистачає, як вона могла вкрасти гроші? Анітрошки не бентежачись, 15-літня дівчина відповідала: «Хочеться жити красиво». Це коли не думаєш про те, що гроші незабаром закінчаться.

«Добре, коли родина велика...»

Таню шукали три місяці й знайшли в тому місці, де найменше очікували побачити — в багатодітній родині одного з віддалених сіл області біля самого кордону з Росією. Виявити дівчинку допомогли інтернет-технології. Відслідковуючи спілкування молоді в одній із соціальних мереж, співробітники кримінальної міліції у справах дітей звернули увагу на один запис. Установивши координати користувача, співробітник міліції набрав номер і запитав у його власника прямо: «Таня в тебе?» «У мене, — пролунала відповідь. — Ось сидить поруч, я на неї дивлюся». «Тоді зробимо так, — запропонував співробітник. — Ми скоро приїдемо, а ти нічого Тані не кажи. Зробимо їй сюрприз».

У цю багатодітну родину Таня потрапила не випадково. Пішовши з дому, вона кілька днів блукала, поки не згадала про подругу по Інтернету, до якої й вирушила в гості. Тут Тані сподобалося. Родина велика, є господарство — корова, птиця, город. Діти працюють, допомагають батькам. Подобалося дівчині, що коли всі сідають за стіл обідати, це схоже на свято або день народження. Разом з іншими дітьми вона теж стала робити дещо по господарству, і це, як не дивно, не було схоже на якусь повинність, а приносило задоволення. Матері в Тані не було — вона померла, а батько одружився на іншій жінці. Він не міг зрозуміти, що робиться в душі й думках дочки, дати їй пораду, необхідну для вирішення проблем молодої дівчини. А в неї все було непросто. Дівчинку тягло на свободу, простір, і, як потім виявилося, їй потрібна була велика родина, у якій Таня як дитина була б однією з важливих ланок. Родина, де вміють працювати, радіти успіхам один одного й завжди підтримають у важку хвилину.

«Нашої дочки немає — вона в розшуку»

Щороку в області відбувається операція «Урок», під час якої правоохоронці цікавляться поведінкою учнів у період занять і поза школою. В одне з таких відвідувань школи в селищі Урало-Кавказ Краснодонського району вони з’ясували, що дівчинка Оля з вересня не відвідує уроки, але батьків така поведінка дочки, схоже, не хвилює. Батько й мати дівчини — шахтарі. Родина характеризується позитивно, тільки от з дочкою проблеми. Оля часто йде з дому, веде негідний спосіб життя, і мати з батьком настільки звикли до такої поведінки рідного чада, що навіть не заявляють у міліцію. Знають: нагуляється — прийде. Схоже на те, що тимчасова відсутність дочки дає батькам якийсь перепочинок. Жити поруч із такою дитиною, як вони заявляють, дуже непросто.

Маленька доросла людина

Коментар начальника відділу кримінальної міліції у справах дітей УМВС України в Луганській області Сергія МОНАХОВА:

— На кожну заяву про зникнення дитини наша служба реагує як на тяжкий злочин, тому діємо дуже оперативно. Протягом доби зазвичай розшукуємо по 3 і більше «бігунів». Із понад  380 заяв про зникнення дітей на сьогодні тривалий час не можемо розшукати тільки двох дівчат. Але нам відомо, що вони живі й перебувають на території України, а це вже вселяє надію. Хоча не можна, звичайно, виключати й найгірші варіанти. На щастя, трагічних випадків в останні роки в області не було.

Чому діти тікають з дому? Ясна річ, підлітків приваблює свобода дій, можливість уникнути якихось обов’язків. Крім того, в деяких у такий спосіб проходить період дорослішання, становлення особистості. Зрештою, це може бути своєрідною формою самовираження. До речі, хлопчики тікають частіше за дівчат. У перших, вочевидь, більше впевненості в собі й, на мій погляд, менше відповідальності за свої вчинки. Вагома частка втеч припадає на учнів будинків-інтернатів, і цьому можна знайти пояснення. У такі заклади найчастіше потрапляють діти з неблагополучних родин. Вони важко приймають дисципліну, режим інтернату й пручаються, не цінують переваг, які тут одержали. У матеріальному плані ці заклади сьогодні добре забезпечені. Для вихованців інтернатів організовано відпочинок на морі й навіть за кордоном завдяки міжнародним фондам. Але, вочевидь, підлітків це не влаштовує. Вони не хочуть навчатися й бажають проводити час так, як їм до вподоби. Вони не жебрають, деякі намагаються навіть влаштуватися на роботу (на ринку, будівництві), щоб мати гроші на їжу. Такі діти рано дорослішають.

Ще одна причина — відсутність батьківської турботи, уваги й любові до дитини. Втеча з дому — це маленька дитяча помста: от піду — й нехай мама з татом понервують. А от інтернатівські діти у віці 10—12 років, як правило, тікають до матерів, навіть позбавлених батьківських прав. Одного хлопчика ми розшукували сім разів і щоразу знаходили його в матері — безнадійної алкоголічки. Старшим дітям, особливо дівчатам, хочеться гарного життя, яке вони бачать на екранах телевізорів. Вони вірять усьому, що їм обіцяють різні пройдисвіти, поки самі не зрозуміють, що їх обдурили.

У психології потяг до втечі з дому має назву — дромоманія. Але якщо дромосиндром — це чинник суто психіатричного плану, то такі причини, як романтизм звичайний і синдром тінейджерства, лежать у психологічній площині, і на них можна впливати. Романтизм звичайний, наприклад, обумовлений бажанням дитини довідатися, що ж відбувається за межами дозволеної території — будинку, двору, міста й т. п. Бажання пізнати незвідане тягне в подорож. Тут, на мій погляд, дитині необхідно надати знання й уявлення, можливість разом із близькими людьми побачити «прекрасное далеко». А для цього з нею треба проводити більше часу. Набагато складніше із синдромом тінейджерства, що обумовлений відчуттям підлітком своєї непотрібності суспільству. І таким суспільством може бути родина, де він відчуває брак любові, друзі у дворі, шкільний колектив і т. п. У цьому разі важливо вчасно помітити стан, у якому перебуває підліток, переконати його, виявити до нього максимум любові й уваги. І основна роль у цьому відводиться саме батькам і педагогам.

Як тільки надходить інформація про зникнення дитини, співробітники кримінальної міліції виїжджають на місце проживання зниклого, вилучають предмети, які можуть його ідентифікувати, і починають пошук. На жаль, ми маємо справу з наслідком прорахунків у вихованні дітей, тому нам доводиться виконувати складну, часом виснажливу роботу. Інститут родини в останні роки втрачає свої традиційні підвалини, а це може мати негативні наслідки для суспільства в цілому.

Фотоетюд Анастасії СИРОТКІНОЇ.