Монумент на тлі епохи

Українська Гуцульська Республіка в межах Закарпаття є справді унікальним явищем. Демократичні форми управління, культивовані керівництвом цієї країни, й досі викликають захоплення і гордість.

Гуцульська Республіка виникла в тій частині Карпат, яка була в самому центрі Європи, проте, перебуваючи на краю української етнічної території, мусила витримувати тиск «державних» румунів і мадярів, які всіма способами намагалися задушити прообраз молодої демократичної держави.

Угорська корона намагалась утримати українські землі. Переконавшись, що закарпатські українці більше не бажають жити в Мадярщині, будапештський уряд іменував міністром русинів-українців Ореста Сабова і виготовив законопроект про автономію так званої Руської Крайни. А для обговорення цього документа на 10 грудня 1918 року із Закарпаття в Будапешт скликали делегації. З Ясіні прибули вісім делегатів на чолі з головою Гуцульської народної ради Степаном Клочураком. Представники Гуцульщини та інших районів краю були проти подальшого входження до складу Мадярщини. Вони висловлювалися проти панування мадярів на Закарпатті, прагнули возз’єднання з братами, щоб жити в Україні. Делегація Ясінської ради (С. Клочурак, Д. Іванюк, І. Климпуш, І. Тимчук, С. Клочурак (ст.), К. Рощук, Ю. Кабанюк, М. Біланюк) підтримала пропозицію Юлія Бращайка, який заявив, що більшість делегатів не погодяться з підготовленим угорським урядом маніфестом, бо «український народ Закарпаття дивиться в інший бік». «Дарма, панове, тут не поможуть жодні маніфести, наш народ домагається приєднання до України, до своїх братів».

Делегати-українці з Мараморощини в Сиготі проголосили: «Нам не треба нічого від Мадярщини! Хай живе Україна!».

18 грудня 1918 року інтелігенція мадярського Сигота скликала з’їзд делегатів Мараморощини, щоб обрати Сигітську народну раду. Коли виступали Михайло Бращайко та Августин Штефан із Рахова, Степан Клочурак і Василь Климпуш з Ясіні, Василь Йосипчук із Великого Бичкова, присутні одностайно вигукували: «До Києва хочемо!». Цей з’їзд уповноважив готувати в Хусті Всекарпатський конгрес на 21 січня 1919 року, який вирішив би раз і назавжди долю закарпатців: возз’єднання з Україною.

Гуцульську народну раду очолив колишній студент Віденського університету, а потім офіцер австрійської армії Степан Клочурак. До ради ввійшли 28 українців, два змадяризовані німці і два євреї, тобто представники тих національностей, які тоді жили на Рахівщині. До Головної управи входили 10 осіб.

Влада складалася з чотирьох секцій (міністерств) та підсекцій: військової, дипломатичної, внутрішньої, господарської, лісової, харчової та інших. В обігу були угорські коруни та українські гривні. Прапор республіки — синьо-жовтий.

2 січня 1919 року в Станиславові відбулося врочисте засідання Національної ради Західної України, де проголошено об’єднання Західної України з Наддніпрянщиною. Степан Клочурак від імені закарпатських гуцулів-українців проголошував: «Ми були завжди свідомі того, що ми частина українського народу. Про це споріднення наш народ ніколи не забував, хоч був віками відрізаний від своїх братів... Я щасливий, що мені припала велика честь від імени угорських українців передати вам їхню тверду волю приєднати до України землю, на якій вони споконвічно живуть, як невід’ємну частину України».

Степан Клочурак згадував, що в січні 1919 року в Підволочиську мав зустріч із головним отаманом Симоном Петлюрою, який «жваво цікавився нашою участю у визвольному русі й тішився, що наш народ рішуче висловився за приєднання до України. За цієї нагоди я запитав головного отамана, чи уряд Української народної республіки не допоміг би нам, гуцулам, харчами. Він зразу звернувся до одного зі своїх співробітників і спитав, чи така допомога харчами була б можливою. Ми з України одержали декілька вагонів хлібної муки, яку привезено в білих мішках з написом «Україна». Місцеве населення довго зберігало ті міхи як доказ багатства землі України. Уряд УНР за надіслані харчі не вимагав ніякої заплати: то був дар України гуцулам. Поки Гуцульська Республіка мала пряме сполучення з Україною, її населення було забезпечене харчами».

Після повернення зі Станиславова Степан Клочурак разом з Іваном Климпушем інформували раду і населення про Маніфест, виданий урядом ЗУНР, в якому вимагалося, що до України мають бути приєднані всі землі колишньої Австро-Угорщини, де живуть українці, тобто Закарпаття, Буковина, а також частина Марамороського повіту, що на лівобережжі Тиси (нині в Румунії).

Це не сподобалось урядові Мадярщини, і він надіслав до Ясіні 600 вояків-«сейкелів» для наведення порядку. Але Гуцульська народна рада діяла по-своєму. За два дні перед Різдвом на таємній нараді було домовлено, що на Святий вечір її члени підуть «колядувати». Того ж вечора створили повстанські загони з добровольців, а на третю годину ранку 7 січня 1919 року з перестрілками було взято в полон 504 мадярські вояки.

Наступного дня повстанці та стрільці Української галицької армії взяли залізничні станції Кваси, Білин, Рахів, Берлебаш, Трибушани. З боями звільнено села Вишову, Боршу, Кречунів, Миково (нині в Румунії), Великий Бичків та інші. Місцеве населення зустрічало Гуцульську армію хлібом-сіллю та церковним дзвоном.

Гуцульська армія поповнювалась добровольцями. У двох куренях — тисяча стрільців. Ще один формувався у Великому Бичкові для походу на міста Тячів і Хуст.

Основні сили повстанців зосередилися під Марамороським Сиготом. Найбільші бої відбулися в передмісті — на станції Комора. Після поразки під містом «сейкелі» втекли. Населення Сигота — українці, угорці, євреї — щиро вітало переможців. На багатьох будинках було вивішено синьо-жовті прапори.

Однак керівництво армії дещо втратило пильність, бо до Хуста значних угорських сил уже не було. Але 21 січня на передові пости, за 10—12 кілометрів від Сигота, напали румунські регулярні війська. Добре озброєна й переважаюча кількістю румунська дивізія перемогла. Багато стрільців із гуцулів і галичан загинули в боях, а ще більше потрапили в полон. Лише до 170 людей змогли врятуватися, прорвавшись поїздом у напрямку до Ясіні через села, в яких підняли бунт угорсько-німецькі буржуазні радикали, дізнавшись телеграфом про невдалий бій гуцулів під Сиготом.

Тоді румуни окупували Великий Бичків, Луг, Хмелів. В інших селах за підтримки румунських військ була відновлена влада угорської буржуазії.

Хоча Гуцульська армія була розбита, республіка протрималась до червня 1919 року. На довше не вистачило озброєння та набоїв. Через якийсь час з волі західних держав край було внесено до складу Чехословацької Республіки...

А керівник Гуцульської Республіки Степан Клочурак після багатьох життєвих випробувань став міністром в уряді Закарпатської України під проводом Августина Волошина. Брав активну участь у 1919—1930 роках у налагодженні господарського життя на нинішньому Закарпатті. Організовував осередки «Просвіти», редагував газети «Русин», «Народ», «Вперед», «Українське слово», «Земля і воля». У 1939 році був членом сойму Карпатської України. Після окупації угорськими фашистами Карпатської України жив у Празі, де організував допомогу біженцям із Карпатської України. У 1945 році заарештований радянською контррозвідкою. Перебував разом із Августином Волошином у Лефортовській тюрмі в Москві, а до 1956 року — в концтаборі. Повернувся до Праги у 1956-му. Опублікував спогади «До волі». Помер у Празі 1980 року.

...Існування в 1918—1919 роках Гуцульської Республіки — яскравий приклад віковічного прагнення українців Закарпаття жити в єдиній Українській державі. Ніякі заполітизовані «новоідеї» не мали і не мають під собою ніякого грунту, бо назва «русини», традиційно використовувана для самоназви «українці» на Закарпатті, не має нічого спільного з політичним русинством, яке підігрівається із-за меж нашої держави.

 Усі витрати взяла на себе селищна рада. На відкриття пам’ятника Степанові Клочураку прибули делегації з Києва, Праги, Пряшова, Львова, Верховини, Мукачевого, сусідніх сіл, а от з обласного центру — Ужгорода — ніхто не приїхав. 

Міжпартійні чвари і взаємопоборювання роблять місцевих вождів смішними...

Тим часом ясінський селищний голова Едуард Зелінський із братом Антоном не шкодували ні грошей, ні часу, щоб пришвидшити зведення пам’ятника. Запросили поважних гостей. І от Ясіня щиро вітає виступи онуки Степана Клочурака Любові Свободової із Праги, академіка НАН України, професора Миколи Мушинки із Пряшева, голови Всеукраїнського об’єднання гуцульських товариств Дмитра Ватаманюка з Верховини, свого знаного земляка — Надзвичайного і Повноважного Посла України Ореста Климпуша із Києва, голови гуцульського товариства Василя Коржука зі Львова, автора пам’ятника — скульптора, професора Михайла Беленя, хору «Боян»... Місцевий священик Іван Лофердюк — небіж Степана Клочурака — освячує пам’ятник своєму видатному вуйкові. Академік Микола Мушинка презентує друге доповнене видання своєї монографії про Степана Клочурака «Лицар волі». Однак і тут не обходиться без конфлікту — Рахівська районна рада не виділила на презентацію в Ясіні жодної книжки із проспонсорованого нею тиражу через уже згадувані міжпартійні чвари. З постамента дивився на цю метушню герой Гуцульської Республіки та Карпатської України Степан Клочурак і наче мовить Шевченковим заповітом: «Обнімітесь, брати мої..».

Закарпатська область.