Як ми вже повідомляли, 20—21 листопада на Волині з робочою поїздкою перебував Перший заступник Голови Верховної Ради України Адам Мартинюк. За два дні він відвідав кілька населених пунктів Камінь-Каширського і Маневицького районів, спілкувався з їхніми мешканцями. Серед безлічі питань, які порушувались на цих зустрічах, найбільше стосувалося проблем майбутнього ринку землі, складнощів зі збутом вирощеного врожаю. Під час перебування Адама Мартинюка в селі Карасин Маневицького району наш кореспондент попросив його прокоментувати ситуацію в агарному секторі.
— Головне завдання — мудро розпорядитися землею. На жаль, часто вона пустує, а в більшості населених пунктів, в тому числі й тут, у Карасині, немає спільного господарства. Тож кожен сам по собі трудиться на своєму клаптику, не знаючи, що далі робити зі своїм паєм. Я добре розумію селян і їхні клопоти. Переважно це люди старшого віку, які зазвичай готові за безцінь цю землю сьогодні віддати будь-кому, не думаючи про те, що буде завтра, та не замислюючись, що віддають її, на жаль, назавжди. А в них же ростуть діти, внуки, яким ця земля знадобиться.
Розглядаючи нещодавно цілу низку законопроектів про продаж землі, ми прийняли рішення: урядовий законопроект, який напрацювало Міністерство аграрної політики і продовольства, відправити на доопрацювання, щоб знайти пересторогу від того, щоб справді не розпродати землю задарма та щоб селяни не залишилися господарями на цій землі.
На моє тверде переконання, найкраще було б, якби держава могла викупити землю в тих, хто забажає продати свій пай, і зробити її державною власністю. А потім, відповідно, віддавала б в оренду тим, хто хотів би брати цю землю. І не просто брати, бо нині також дуже багато землі в оренді, але обов’язково її ефективно використовувати. Хочеш землю в оренду? Будь ласка, але вирощуй на ній ту продукцію, яка потрібна державі.
Це був би вихід. З одного боку, в держбюджеті понад десять мільярдів гривень заплановано на розвиток сільського господарства. Але, знову-таки, тут ідуть перекоси в тому, що передбачаються кошти тільки на виробництво, а потрібно б відсотків 50 виділяти на розбудову села, бо, щоб розвивати галузь, треба, щоб там хтось працював. Тому слід виділяти гроші на будівництво об’єктів культури, шкіл, житла для тих, хто працює на цій землі.
Поза всяким сумнівом, що на продаж землі чекають ті, хто її вже придбав і просто хоче узаконити величезні ділянки, які, на жаль, не обробляються. Їх було скуплено в людей. І скуповували вони її не для того, щоб виробляти, а для того, щоб перетворити на товар. Тому, на жаль, маємо таку ситуацію.
— Адаме Івановичу, в Любешівському районі є села Бірки, Седлище, де жодна сотка землі не облогує, де люди використовують на полях відповідно по 90—160 власних тракторів. Але не мають кому продати картоплю, моркву, столові буряки. Якщо ж і реалізовують, то за дуже низькими цінами. Це само стосується й тваринницької продукції.
— Звичайно, це величезна проблема. Певні надії в цій справі ми покладаємо на оптові сільськогосподарські ринки, які нині створюють у кожній області. Якщо цю ідею не буде спаплюжено, то, може, це й буде вихід.
Знову-таки, де реалізовувати? Проблема полягає в такому: всі європейські держави, особливо ті, що входять до Єврозони, виділяють колосальні дотації на розвиток сільського господарства. Тому ми поки що з тією підтримкою, яку дає наша держава на розвиток села, не можемо витримувати цінової конкуренції з найближчими нашими сусідами, в тому числі й Польщею.
Звичайно, наша продукція найкраща в екологічному плані. Вона дуже цінується в Європі. Але конкуренція, суть якої полягає в тому, що європейцям, навіть тим, хто зацікавлений купити нашу якісну продукцію, не дозволять це робити, бо в країнах Євросоюзу, на відміну від нас, дбають про свого національного товаровиробника. Який вихід? Треба все-таки не шукати кращого життя в Європі, бо я не вірю, що нас туди пустять. Якщо ми справді зможемо, потрібно створити таке економічне співтовариство між колишніми радянськими республіками, а нині самостійними державами, і саме там збувати свою продукцію. Хоч би там як, а Росія забезпечити себе всім в аграрному секторі не може, не кажучи вже про республіки Середньої Азії, Казахстан.
Проте шукаймо вихід і на європейські ринки. Хоча, ще раз повторюю, у нас там будуть досить обмежені квоти і в першу чергу на аграрну продукцію. Тому що кожен з європейських керівників розуміє, що ми за сприятливого розвитку аграрного сектору можемо прогодувати пів-Європи. Це означає залишити безробітними їхніх фермерів. Вони на це не підуть.
Волинська область.
