Минулого тижня стало зрозумілим, що старт ринку земель сільгосппризначення відміняється. Декларувалося, що процес піде з настанням 2012 року. До цього часу парламент мав би напрацювати відповідну законодавчу базу, після чого було б автоматично скасовано мораторій на купівлю-продаж агрогектарів. Якщо закон «Про Державний земельний кадастр» з потугами, та все ж було ухвалено, то законопроект щодо ринку земель «завис». З трьох поданих два Верховна Рада відхилила, а урядовий проект направила на повторне перше читання. Народні обранці так і не прислухалися до численних закликів Віктора Януковича, хоча Президент і під час урочистостей з нагоди Дня працівників сільського господарства вкотре закликав депутатів якнайшвидше ухвалити закон про ринок земель. Отже, на 99 відсотків можна прогнозувати: навіть якщо цей документ незабаром і буде розглянуто та проголосовано, він навряд чи запустить ринок з нового року, адже сам передбачає прийняття ще й низки підзаконних актів. Встигнути пройти таку процедуру до 1 січня, коли битимуть куранти, майже неможливо. Та й у Верховній Раді з цим навряд чи квапитимуться. Адже 2012-й — рік виборів для самих народних депутатів, а різкі зміни у правилах землекористування їм навряд чи потрібні. Як справедливо зазначив директор Інституту аграрної економіки Юрій Лупенко, земельна реформа — це операція. Хірургічне втручання не може проходити безболісно.
Логічно, що законодавці з наближенням виборів дедалі більше прислухаються не до голосу глави держави, а до інстинкту самозбереження, який підказує, що жити без ринку землі для влади — менше зло, ніж він буде неконтрольований. Погодьтесь, якщо чимало людей з’ясують для себе, що вони власники папірців й не можуть знайти реальні наділи — можновладцям іміджу це аж ніяк не додасть. А з тих, хто свої паї відшукає — чимало вирішать їх продати, хай навіть задешево. Насамперед громадяни, які нині ледь зводять кінці з кінцями — а їх десятки, якщо не сотні тисяч. Нині вони принаймні мають тонну зерна щороку за оренду свого наділу і можуть вгодувати кабанчика чи якусь птицю. А коли спродають пай, то навряд чи підуть купувати зерно, щоб тримати живність. Тож й зовсім опиняться у злиднях й державі доведеться надавати таким громадянам допомогу. Для сільгоспформувань, якщо запроваджувати ринок — зовсім кепсько. Доведеться шукати гроші, думати, як і на кого викупити ту землю, на якій господарюють. А якщо так, то де брати кошти для роботи на полях та фермах? Задачки майже не вирішувані й розв’язувати їх під вибори тим паче не розумно.
Й таких ребусів безліч. Нині, приміром, в Україні налічується 1,8 мільйона гектарів відумерлої спадщини. Тобто, коли або немає спадкоємців, або нащадки не заявили про прийняття у власність паїв. Фактично ця земля для виробництва сільгосппродукції використовується, а офіційно — ні, податки та орендна плата за неї не платяться. А ще у нас 1,4 мільйона гектарів незатребуваних паїв. Йдеться про наділи, що громадяни не отримали з якихось причин. Можливо, у списки пайовиків були внесені «мертві душі», або людина пішла з життя до того, як їй видали сертифікат. Моменти ці треба з’ясовувати до запровадження ринку. Щоби розібратися, де чия власність, досить провести інвентаризацію. І час для цього є — ринок бо ж відкладається. Але чи скористаються вимушеним тайм-аутом у владних кабінетах, коли на наступний рік заплановані більш нагальні справи: Євро-2012, парламентські перегони... А там вигулькнуть вибори президентські — також не час «копирсатися» у земельних справах. Складність ще й у тому, що землевпорядні служби у нас здебільшого орієнтовані, як більше заробити грошей, а не як швидше навести лад у цій сфері.
