У мене, як, мабуть, у багатьох виникало запитання: чому ми, освічена нація, яка має багаті природні ресурси, живемо так бідно? На мою думку, тому, що не зуміли створити дієву систему управління, а отже, організувати високоефективну працю своїх співвітчизників. Сучасний стан розвитку державництва, динаміка соціально-економічних процесів і низький рівень задоволення мінімальних потреб населення робить безальтернативним питання докорінних змін внутрішньої системи організації держави. Маю на увазі адміністративно-територіальну реформу та реформу місцевого самоврядування. Оскільки на сьогодні немає більш досконалого управлінського устрою, ніж місцеве самоврядування.
Яскравим підтвердженням цьому є сучасна Польща. Накопичений досвід щодо децентралізації державного управління, регіоналізму і місцевого самоврядування має велику цінність для України. Він дає можливість простежити динаміку демократичних перетворень і визначити особливості вдосконалення діяльності органів державної влади.
Польща наприкінці 90-х успішно і динамічно, причому одночасно, здійснила адміністративно-територіальну реформу та реформу місцевого самоврядування. Експерти Ради Європи визнали, що вона є прикладом таких перетворень серед країн Європи.
Упроваджений поляками устрій демонструє раціональність розподілу владних повноважень і компетенції між трьома рівнями місцевого самоврядування: гміною, повітом і воєводством.
Середня кількість населення у воєводстві (області) — майже 2,5 млн. осіб, у повіті (районі), який об’єднує в середньому 8 гмін (сільрад) — понад 83 тисяч чоловік. У середньостатистичній гміні орієнтовно проживає п’ять-вісім тисяч жителів. До того ж гміна у своїй структурі може створювати солетства. Це означає, що в кожному населеному пункті, які входять до складу гміни, свій, обраний жителями, солтис, який і є головним помічником для керівника гміни — війта.
Для порівняння: в Україні — 11 тисяч сільських рад, до яких входять 31 тисяча сіл і селищ. Але солтисів, так як у Польщі, тобто визначених жителями старост сіл, у нас немає. І виходить, що 2/3 населених пунктів живуть майже самі по собі.
Загалом людина за своє життя від влади повинна отримувати велику кількість послуг: це догляд за особами похилого віку та інвалідами, охорона здоров’я, освіта, планування та використання землі, охорона довкілля, утримання доріг і вулиць, благоустрій територій, громадський транспорт, забезпечення санітарно-побутових умов проживання тощо. Усі перераховані послуги не може надати держава, тому що вона далека від цих, на перший погляд, не глобальних питань. Тож для цього є місцеве самоврядування. Чому ж сьогодні воно не може забезпечити властиві для нього функції? Є дві причини: відсутність повноважень і нестача ресурсів.
На мою думку, в межах сучасного територіального устрою практично неможливо зробити розрахунок та провести облік ефективності використання бюджетних коштів. Нинішня бюджетна система існує не для громадянина, якому потрібно надавати послуги, а для інфраструктури. Як платники податків, сільради теж заручники такого варіанта розподілу повноважень і обов’язків. Потребує оптимізації й нормативна чисельність населення. Адже про яку фінансову самодостатність може йти мова, коли нині в Україні майже в половині сільрад проживає до 1 тисячі чоловік?
Як наслідок, сьогодні на запитання: чому в житті територіальних громад вирішальний голос мають інституції держави, дуже легко знайти відповідь. Бо за нинішнього територіального устрою створити систему ефективного самоврядування неможливо. Але, не провівши адміністративно-територіальної реформи та реформи місцевого самоврядування, ми вже розпочали зміни в системі управління державою загалом. Тобто порушили логіку послідовності побудови нового вдосконаленого устрою.
Також з-поміж інших проблемних питань — кадрове. Забезпечення успішного виконання функцій самоврядування можливе за умови відповідної кваліфікаційної підготовки працівників. Особливо велике навантаження мають ті, хто прийшов на виборчі посади. На жаль, поки така людина отримає знання і досвід, то може наробити багато помилок, які позначаються на житті усієї громади.
Ми стоїмо перед вибором: або і далі говоритимемо, що нас таке життя не влаштовує, і при цьому нічого не робити, або почнемо здійснювати реформи. Але думка про необхідність реформ повинна вийти на рівень загальноукраїнської ідеї. І лише її суспільне усвідомлення та громадська підтримка дасть можливість вивести процеси реформування устрою та посилення демократичних засад місцевого самоврядування з віртуальної площини у реальну.
Михайло КРИВКО, перший заступник голови Рівненської обласної ради.
