Донецький національний академічний український музично-драматичний театр у новому сезоні відсвяткував уже кілька прем’єр.
Так, у жовтні глядачам показали «Звичайне диво» Є. Шварца в постановці режисера Вадима Пінського. Як і очікувалося, дорікають: мовляв, чи не зухвало змагатися з класичною постановкою Марка Захарова і чи можна кимось замінити Леонова, Абдулова, Янковського? Так, замінити не можна, та й не треба. Але хто забороняє розповісти стару казку від себе?
Вистава світла та весела. Нагадує грайливого хлопчика.
Сцена — з блакитно-казковим задником, напівпрозорі стіни та фігури левів посилюють враження казки. Колеса, підвішені до стелі на ланцюгах, — це столи. Королівська карета у червоному бархаті застрягла над сценою. Чи може бути інша карета у дивакуватого Короля (Олег Пшин)? Музика — знайома за кінострічкою. Але оркестранти перебувають на сцені та можуть пересуватися поміж героїв вистави.
Король із почтом красуються у штанях галіфе. Іронічні і навіть гротескові фасони не заважають бути елегантними. Режисер Вадим Пінський мав намір, як у Шварца, показати «чому так важко бути просто людиною, і ще важче — жити так, наче завтрашній день ніколи не настане». Але вийшло трохи про інше — про віру і потребу вірити. Адже тільки з її допомогою можна дочекатися чудес. І глядач чекає. Шукає підтверджень тому, що почуття Ведмедя (Андрій Єршов) справжні, що йому таки вистачить рішучості на поцілунок, що доброта Короля переможе його тиранство, що чари в ім’я любові не сильніші за саму любов. Проте сам Ведмідь разом із Хазяїном-чарівником (Сергій Лупільцев) та Хазяйкою (Олена Хохлаткіна) так і не включаються у дію настільки, наскільки всі очікують. Але сюжет динамічний — завдяки простодушному Королю, вимогливій до життя і до почуттів Принцесі (Олена Лісогорова), гарячій Придворній дамі (Наталя Стефашина), самовдоволеному Міністру-адміністратору (Віктор Жданов) та ліричному Трактирнику (Володимир Швець). Прикрасили дійство колоритний Мисливець (В’ячеслав Хохлов) і його кумедний Учень (Костянтин Банніков). У їхню казку віриш. І відшукуєш у собі людину, яка любить і живе сьогодні, щоб завтра не було пізно. Адже в реальності часто саме так — пізно.
Про це — прем’єрна вистава листопада «Жіночий клуб» Айвена Менчелла в постановці молодого режисера Ігоря Матіїва. Тут — ані слова про дива. Це ода жіночій самотності, історія трьох подруг. Життя відібрало у них чоловіків, але нагородило дружбою. Гумору у виставі — не менше, ніж скорботи, хоч дія і розгортається переважно на цвинтарі, на могилах чоловіків. На сцені — ознаки осені. Геометрична металева конструкція-стіна підкреслює спустошеність домівок і сердець.
Вистава оповідає про різні способи ставлення до життя, заглиблюється у світ жіночих переживань. Вся увага — на героїнь, на виразне розкриття характерів. Вразила Валентина Полякова (Доріс). Останніми роками акторку звикли бачити в образах аж занадто вікових, а тут вона ще молода, енергійна, з вогниками у очах. Саме такою хочеться бачити її на сцені! Валентина Гаркуша (Люсіль) — як завжди яскрава й розвіює смуток. Тетяна Романюк у ролі Іди меланхолічна і розсудлива. І все у них — від щирої жіночої душі, без містики, метафор, підтекстів. Але не зникає відчуття віри у щось світле, адже в реальному житті вона потрібна ще більше, ніж у казках.
Андрій Єршов (Ведмідь) та Олена Лісогорова (Принцеса) у виставі "Звичайне диво".
Фото надане театром.
