11 листопада ц. р. у парламенті зареєстровано законопроект №9439 «Про внесення змін до Закону України «Про дошкільну освіту». Документ надійшов від Прем’єр-міністра. У супровідній пояснювальній записці від міністра освіти і науки, молоді та спорту сказано, що реалізація цього проекту, зокрема, сприятиме розширенню мережі дошкільних закладів відповідно до вимог сьогодення, «у тому числі, з вихованням мовами національних меншин у місцях їх компактного проживання». А конкретно — у статті 2 чинного закону додано абзац про «забезпечення права вільного вибору батьками мови виховання їх дітей». А у пункті 3 статті 10 зазначено: «У разі потреби в дошкільних навчальних закладах можуть створюватися окремі групи, в яких виховання здійснюється іншою мовою, ніж у закладі в цілому».
Ці зворушливі новації списано чи не з ухваленого 17.04.1959 р. закону про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в УРСР: «У школу з якою мовою навчання віддавати своїх дітей, вирішують батьки. Вивчення однієї з мов народів СРСР, якою не провадиться навчання в даній школі, здійснюється за бажанням батьків і учнів при наявності відповідних контингентів». Гарно сказано, а головне — жодного слова про те, на догоду якій саме з мов народів СРСР це робилося. Але від 1959 року кількість українських шкіл неухильно («добровільно»!) зменшувалась. І з якоїсь причини не знаходилося «відповідних контингентів». Коли наш міністр освіти ходив до школи, з 300 київських шкіл тільки 70 були українськими, в решті панували, мабуть, якісь інші мови народів Союзу.
Це той випадок, коли ми любимо посилатися на демократичну Швейцарію, де чотири державні мови. Але там чітко визначено, в якому кантоні яка мова є мовою більшості, а яка меншості. І мову меншості вивчають у школі не замість основної, а поруч з нею. У нас же навпаки — не «поруч», а таки «замість». Яка замість якої — треба говорити? Оскільки у нас немає кантонів, то, щоб далеко не ходити, візьмемо таке місце компактного проживання людей, як Київ. Він у нас вважається нібито двомовним містом, хоча насправді це не так. За оцінками експертів, Київ російськомовний на 6,42 бала, а україномовний — на 3,09. У двомовному місті балів було б приблизно порівну. А поки що оті 3,09 бала показують, яка саме мова витісняється з ужитку. Але є одна цифра, що псує картину: мова виховання в київських дитсадках на 99,9 відсотка — українська. Що робити? Як показує досвід 1959 року, той відсоток упаде — треба лиш запровадити «право вільного вибору». В реально двомовному місті це було б нормально, а в «півторамовному» — загрозливо. Та, власне, на те й націлений законопроект №9439. Хоча на словах нам пояснюють, що все це робиться заради якості дошкільної освіти. Коли говорити про якість, не треба далеко ходити. Візьмемо цей самий законопроект, де тричі написано «їх дітей». Хоча у цьому випадку треба писати «їхніх дітей». Отож, «їх», мабуть, сказано за звичною аналогією — як «Мать их (...)!» Це не єдиний тут курйоз. У статті 5 чинного закону (і в змінах це повторено) слово «немовлята» подається в називному відмінку множини як «немовляти» (мабуть, за аналогією зі словами «банкомати», «солдати» або «кастрати»). Очевидно, ті, хто це писав, ходили колись до дитсадка не інакше як за вільним вибором. Одначе ці люди чогось упевнені, що саме їхніми устами глаголить істина.
