Проект закону, яким влада начебто сподівається врегулювати функціонування ринку земель в нашій країні, за визначенням експертів, далекий від ідеального. Чимало критики на його адресу лунає від політичних сил, які ставлять знак рівності між продажем землі і зрадою національних інтересів. Тональність оцінок значною мірою залежить від того, які політичні погляди та ідеологію сповідують опоненти офіційного законопроекту. На відміну від, так би мовити, чистих політиків наш співрозмовник, голова громадської організації «Селянський фронт» Аркадій КОРНАЦЬКИЙ (на знімку), вільно орієнтується в хитросплетіннях не лише українського, а й зарубіжного законодавства у сфері земельних, ринкових відносин. Тому його погляд на законопроект — це передусім позиція досвідченого юриста, підкріплена практикою. За багато років роботи в сільськогосподарській галузі він не раз стикався з беззаконням і виходив переможцем у цій боротьбі.
— Аркадію Олексійовичу, виходячи з вашого досвіду юриста і господарника, як ви оцінюєте новий законопроект? Як благо, чи як зло для нинішніх власників паїв зокрема і для всього агросектору загалом?
— Те, що нині називається офіційним проектом Закону України «Про ринок земель», з точки зору правника іменувати законопроектом просто соромно.
Для того, щоб не бути голослівним, пропоную спільно проаналізувати постатейно зміст цього документа, починаючи з його назви. Думаю, що він мав би називатися не про ринок земель, а про земельний ринок, оскільки об’єктами купівлі-продажу будуть не лише земельні ділянки, а й земельні права. Далі йде визначення основних термінів, на які часто не дуже звертають увагу, проте вони мають важливе значення при застосуванні закону.
Приміром, вказується, що аукціон — це форма проведення земельних торгів. Насправді аукціон — є лише однією з форм здійснення купівлі-продажу будь-чого. Не лише землі, а й виробів мистецтва, книг, будинків, морських суден та чого завгодно. Я загострюю увагу начебто на другорядному питанні тому, що в земельному законодавстві, якщо воно відповідає своїй назві, може бути хіба що згадка стосовно продажу землі через аукціон. У даному разі, починаючи зі статті 32 і майже до кінця законопроекту його головною темою є саме регламентація порядку проведення аукціонів. Тобто третя частина проекту земельного закону взагалі не має відношення до земельного законодавства, це норми законодавства з аукціонної діяльності. У земельному законодавстві їх не повинно бути. Воно має регулювати не правила проведення торгів, а встановлювати норми і регулювати відносини сторін під час продажу земель.
До того ж статті 33—47, де йдеться про підготовку ліцитаторів, формування списків земельних ділянок для аукціону, підготовку лотів до продажу, підготовку до проведення аукціону, його скасування, порядок подання документів та про інші подібні третьорядні технічні питання — це взагалі не сфера законодавчого регулювання, у ліпшому разі це могло б бути врегульовано інструкціями, правилами, порядками, а то й взагалі методичними рекомендаціями.
Вважаю, що загалом у проекті документа, про який ми говоримо, менше половини — це власне норми земельного права, решта — взагалі не відноситься до земельного чи іншого законодавства. Це стосунки, які мали б регулюватися відомчими інструкціями чи постановами уряду.
— Однак названі вами «достоїнства» законопроекту на цьому, мабуть, не закінчуються?
— Безумовно. В ньому ще чимало «новел» — свідчень «компетенції та правових знань» розробників. Законопроект, який має відповідати Конституції України, Цивільному, Земельному кодексам України як основоположним законам, і повинен лише заповнити «білі плями» в них, «закрити» неврегульовані питання, натомість погіршує їх, порушує права громадян, юридичних осіб, громад та всієї сукупності учасників правових стосунків через внесення змін до законів, які мають вищу юридичну силу. Це один з найважливіших негативних його аспектів.
Окрім того, чимало його статей не лише дублюють норми, а й вносять зміни у Цивільний, Земельний кодекси, які мають вищу юридичну силу. Буквально кілька прикладів. Той же Земельний кодекс регламентує правове регулювання ринку земель, їх охорону, землеустрій, продаж, передачу їх у власність і так далі. Тобто все вже є. А для чого, так би мовити, городити новий тин? Можливо, щоб «полегшити» життя нинішніх власників паїв та їх нинішніх орендарів. Мабуть, через заборону внесення права на земельну частку (пай) до статуту господарських товариств, що записано в законопроекті? А якщо в селі, де люди живуть дружно, вони зібралися і вирішили створити своє сільгосппідприємство, внести свої паї до його статутного капіталу? Закон цього не дозволяє, мовляв, вибирайтеся зі злиднів поодинці, як хто зможе.
Або передбачається, що земельні ділянки сільгосппризначення, право власності на які примусово припинено у судовому порядку, переходить у власність держави. А чому, питається, у власність держави, а не місцевої громади, яка сидить без грошей і краще знає, кому її передати, щоб поповнювалася місцева казна. Ні, робиться все для того, щоб останнє слово залишалося за чиновником зі всіма його корупційними «чеснотами».
У цілому в законопроекті є всього три статті, які відображають дійсні наміри влади і заради чого вони затіяли розробку спеціального закону — це статті 12, 30 і п. 1 Прикінцевих положень. Так, стаття 12 гласить, наприклад, що продаж земельних ділянок, на яких розташовані господарські будівлі і двори, що перебувають у власності фізичних чи юридичних осіб, проводиться за рішенням органу виконавчої влади. Вдумайтесь — землю під об’єктами, яку вже передано з державної у приватну власність, хочуть продавати! Мало того, що це суперечить статтям Земельного кодексу, автори статті фактично роблять послугу тим, хто не проти «накласти лапу» на сотні тисяч гектарів. Я вже не кажу про здирництво при виготовленні проектів землеустрою та інших документів.
А якщо пройде ст. 30 та п.1 Прикінцевих положень, то мільйони селян і тисячі сільгосптоваровиробників втратять право власності на сотні тисяч гектарів сільгоспземель, зайнятих несільськогосподарськими угіддями — польовими дорогами, проїздами, полезахисними насадженнями та ін.
Всі ці землі, без яких сільгоспвиробництво неможливе, в 90-ті роки роздержавлені, передані у власність колгоспників, на них видані державні акти, розподіл цих земель урегульовано статтею 30 чинного Земельного кодексу України. Їх оголошують державними, щоб влізти всередину агропідприємств, фермерських господарств, і потім продавати шматками, викручуючи руки й вимагаючи хабарі. Головна мета такої «націоналізації» — створення умов для захоплення землі і агропідприємств.
— І який вихід з цієї ситуації ви пропонуєте?
— Відхилити цей законопроект як шкідливий і небезпечний для селян та економіки держави. Бо якщо нинішнє законодавство можна розцінити як таке, що дозволяє красти, тобто робити це потайки, то запропонований документ, у випадку його схвалення, дозволить відбирати чуже майно відкрито.
Для того, щоб нормально запрацював земельний ринок, просто потрібно скасувати Перехідні положення Земельного кодексу, який на сьогодні фактично унормував земельний ринок, і внести до нього невеликі зміни. Наприклад: запровадити поняття мінімальної ціни, ренти; обов’язковість проведення держреєстратором правової експертизи угод із відчуження землі перед здійсненням реєстрації переходу права на землю; врегулювати внесення землі та земельних прав до статутних (пайових, акціонерних) капіталів господарських товариств; буквою земельного законодавства, на додачу до цивільного, визначити як нікчемні будь-які угоди із переходу земельних прав, що приховують фактичну купівлю-продаж землі тощо. І обов’язково установити матеріальну відповідальність держави перед селянами за державну реєстрацію земельно-правових угод, які суперечать законодавству і ведуть до несправедливого обезземелення селян.
Держава здійснює державну реєстрацію? Так. Для чого? Щоб чиновник просто брав хабара і морочив голову людям різними бюрократичними відмовками? Ні.
Державна реєстрація повинна проводитись для того, щоб держава несла за неї відповідальність, проводила правову експертизу, в тому числі стосовно того, чи не порушуються права селянина-землевласника, чи дотримуються сторони основних вимог законодавства. І якщо держава або чиновник-реєстратор зловживає і пропустив договір, який порушив права селянина, то держава у повному обсязі, навіть якщо це сотні тисяч гривень, повинна нести відповідальність у вигляді відшкодування. Це може хоча б частково зупинити корупцію на земельному ринку.
— Наскільки я знаю, проект вашого закону, де пропонується ця норма, не підтримають хоча б з причин, що влада завжди прагнула мати якомога більше прав і найменше обов’язків. Саме тому, мабуть, нинішній законопроект має шанси стати законом. Але доки триває обговорення, які, на вашу думку, новації можна внести, щоб селянин не залишився без засобів на існування і якою має бути ціна землі?
— Безперечно, українські землі сільгосппризначення мають великий потенціал родючості і є основою для сільськогосподарського виробництва. Але не забудьте, що до них ще треба додати автомобілі, трактори, комбайни, сівалки, десятки найменувань іншої техніки, добрива, гербіциди, насіння, пальне, зарплату, виробничі об’єкти, склади, дороги, іншу інфраструктуру, тобто все те, без чого земля взагалі нічого не варта. Чим вищими були б ціни на сільгосппродукцію, тим вищою була б і ціна землі.
Але! Усі покоління української влади, на словах турбуючись про якнайвигідніше (але у майбутньому) відчуження селянами паїв, роблять абсолютно усе можливе, щоб не дати сільськогосподарському виробнику добре заробляти, і тим самим роблять агробізнес непривабливим, а землю — дешевою. Різко знижує ціну і звуження кола покупців землі — передбачається, що ними можуть бути тільки громадяни України.
Були б допущені іноземці, або хоча б українські юридичні особи -ціни були б вищі вдвічі, втричі, а то і більше. Таким чином, у нинішніх умовах ціна у 5 тис. грн. за гектар може вважатись дуже непоганою та інвестиційно прийнятною. У перерахунку на долар США, це більше 600 доларів. Якщо припустити, що держава перестане грабувати сільгоспвиробника, і гектар даватиме у рік 100 доларів прибутку, то вкладені у придбання землі кошти можуть окупитись приблизно за 12 років. Вищенаведений підрахунок може здатись комусь неправильним: якщо 100 доларів за 1 га щороку, то термін окупності має бути 6 років, а не 12. Це так, якщо забути, що мають окупитись й усі інші інвестиції — у техніку, будівництво, технології, соціальні програми тощо. Але якби ціна навіть була у декілька разів вищою, гроші у селян-продавців все одно швидко закінчаться, бо потреб у них дуже багато. Тому, крім грошової частини ціни, яка сплачується при купівлі-продажі земельного паю, селянину-продавцю потрібно давати ренту, найкраще у вигляді сільгосппродукції та виробничих послуг, необхідних для ведення підсобного господарства. Ця рента, у розумних величинах, будучи посильною для сільгоспвиробника, щороку збільшуватиме ціну, за якою продана земля, і не залишить селянина без шматка хліба від урожаю до урожаю, а також даватиме сталу можливість вести присадибне господарство. Запровадження змішаної форми договору купівлі-продажу сільгоспземлі по формулі «мінімальна ціна плюс щорічна рента» — ось та новація, що має бути у законі для того, щоб селянин не залишився без засобів до існування.
— Чи не стануть ті, хто скупив землі, диктувати свою політику на сільгосппродукцію? Що необхідно зробити, щоб цього не сталося?
— Ніякої небезпеки диктування цін великими землевласниками немає. Вони можуть бути не вищими, ніж в усьому світі. А стримування цін, про яке так часто полюбляють говорити на владному рівні, останні 20 років відбувається за рахунок сільгоспвиробників. Наголошую, виробників сільгосппродукції. Їх фактично обкрадають, змушуючи працювати собі в збиток, залізати в борги, продавати за безцінь продукцію монополістам. Це у свою чергу б’є по розвитку всієї економіки країни. У нас єдине, що навчилися робити добре, то це навішувати ярлики на кшталт «магнат», «латифундист» тощо. Але мало хто знає, що навіть ті компанії, агрохолдинги, які мають у користуванні 100, 200 чи 300 тисяч гектарів землі — це не одна юридична особа, а як правило, десятки, сотні, навіть тисячі дрібних сільгосппідприємств, які на договірних засадах створили велике підприємство і зобов’язалися продавати йому, або тому, кому він скаже, вироблену продукцію. У свою чергу агрохолдинг розміщує свої акції, приміром, на міжнародному ринку, отримує кошти для інвестицій і допомагає фінансами оцим дрібним підприємствам, вкладаючи їх у агротехнології, техніку, насіння. Що в цьому поганого? Просто мало хто, в тому числі й серед журналістів, задумується над тим, що насправді знаходиться під назвою «агрохолдинг». У принципі те, про що ми говорили, лише невелика частка вершини айсберга, який умовно можна назвати проблемами земельного законодавства. Їх набагато більше. І щоб повніше їх розкрити, площі однієї газети може бути замало...
Інтерв’ю вів Антон ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ.
