Над розв’язанням непростого завдання мали подумати учасники тристоронньої соціально-економічної ради, до складу якої ввійшли представники обласної влади, Федерації профспілок області та роботодавці. Якщо вони досягають порозуміння, то фундамент міцної економіки, на якому стоїть благополучне суспільство, можна закладати. Та парадокс: всі три сторони, розуміючи і підтримуючи одне одного, прагнучи до єдиної мети — зробити економіку стабільною, суспільство успішним, а кожного його громадянина заможним, не можуть зрушити справу з місця. Навіть з огляду на те, що здійснено певні кроки, серйозного поступу не видно.
Забути про борги
Якось уже традиційно розпочали із зарплатних боргів. Навіть розуміючи, наскільки для кожної людини, яка живе тільки за свої кревні, важливий її заробіток, не можна не зауважити, що цю тему за останнє десятиліття так «заїздили», що до неї просто втрачено соціальний інтерес. Був час, коли така активна зацікавленість влади сприймалась як відстоювання інтересів трудящої людини. Та згодом сталась підміна понять. Намагання здолати борги якось відтіснило на другий план боротьбу за справді гідну зарплату.
А втім, хмельницькі роботодавці ніколи не були серед злісних боржників. Та й теперішня заборгованість у сімнадцять мільйонів гривень становить лише півтора відсотка від загальноукраїнської. Тож говорити про масштабність чи особливу гостроту цього явища просто не доводиться.
За багато років перманентної боротьби з невиплаченою зарплатою вже можна було зрозуміти, що здолати її раз і назавжди навряд чи вдасться. Бо постійно в когось виникатиме напружена фінансова ситуація, хтось просто терпітиме фінансовий крах. Тоді уникнути неплатежів неможливо.
Уже не раз було, коли цілі міста і райони звітували про те, що із цим ворогом покінчено. Та минав час, і борги проростали, як весняна трава на сонці. Ось і тепер більш як третина районів області звітують про те, що ганебне явище здолали. Але чи є гарантії, що завтра знову не вигулькне в цифрах статистики якась пара мільйонів гривень?
Інша річ, коли робітники не отримують гроші через шахрайство чи кримінальні оборудки керівників. Але розбиратися в кожному такому випадку мусять насамперед правоохоронці. І роблять вони це доволі успішно, називаючи десятки порушених адміністративних та кримінальних справ, накладених на сотні тисяч гривень штрафів.
Та якщо з цим явищем бореться вся влада всіх рівних всієї країни та ще й до того ж не одне десятиліття, це починає викликати щонайменше подив. Чи з тим боремося? Чи вже давно не настав час забути про борги і згадати про саму зарплату?
Згадати про зарплату
Голова Федерації профспілок області Геннадій Харьковський називає неприємну цифру: середній рівень заробітної плати на Хмельниччині становив у серпні 2,1 тисячі гривень, і це на двадцять відсотків нижче, ніж у країні. Та багатьом галузям навіть до цього рівня не вдається дотягтися. Попри грандіозний цьогорічний урожай, численні перемоги під час збору різних культур, середня зарплата на селі не досягла і двох тисяч гривень. Нижче цього рівня залишилась оплата праці робітників будівельної галузі, рибного господарства, транспортників, комунальників. Уже традиційно в освіті та сфері охорони здоров’я вона не перевищує відповідно 1,8 та 1,7 тисячі гривень.
Суми, погодьтеся, доволі скромні, але й таким були б раді у багатьох родинах. Бо понад вісім відсотків працівників отримують щомісяця менш як 960 гривень. Третина від загального числа зайнятих в області дотягує до суми від півтори до двох тисяч гривень. А на заробітки від трьох тисяч гривень можуть розраховувати по два-три відсотки на кожній сходинці, де додається по одній тисячі гривень.
Мало того, отримувати повну ставку можуть далеко не всі, хто має роботу. За даними профспілок, близько чотирьох тисяч працівників культури, освіти та охорони здоров’я трудяться лише за половину платні. Що особливо прикро, в переважній більшості випадків людям і на думку не спадає вимагати від своїх роботодавців більше. Боячись втратити і скромні доходи, і строки трудового стажу, вони не ризикують переходити в розряд безробітних. Встигли переконатися: перейшовши цю межу раз, потім надзвичайно складно повернутися до лав працюючих.
Серед соціологів уже навіть з’явилось таке поняття, як сімейне безробіття. Тлумачення його зрозуміле: коли жоден із членів родини не має постійної роботи та заробітку. Офіційно в області зареєстровано сімсот таких сімей. Але можна не сумніватися, що їх кількість значно більша. І тільки їм відомо, як роками вдається перебиватися тимчасовими доходами.
Постійно думаючи про хліб насущний в буквальному розумінні слова, хіба можна дбати про родинні, моральні, культурні цінності, розмірковувати над перспективами розвитку твоєї держави і нації, перейматися проблемами політики?
Злидні не додають достоїнства
Не хочу ставити у пряму залежність, але хороший одяг, доглянуте тіло, комфортне житло і власний транспорт — усе це додає впевненості, котра переростає в почуття гідності. Зате бідність дуже часто безжально перекреслює ці поняття. Справді, спробуй бути гідним у поношених черевиках із секонд-хенду, нарядах з чужого плеча чи торгуючись за копійки біля продуктового прилавка. Та й як можна вважати себе справді достойною людиною, коли держава вперто не хоче бачити тебе такою.
Профспілчани наводять для порівняння кілька цифр: для американця прожитковий мінімум і мінімальна зарплата становлять відповідно 700 та 1230 доларів щомісячно. Для українця обидва показники застрягли на цифрі 985 гривень.
Як живуть із такими статками тисячі українців? У кожного свій рецепт — городи, дачі, неофіційний підробіток... Але є й офіційні «поради», які закладено в нормативах споживчого кошика, прийнятих Кабміном понад десять років тому. Налягати треба на хліб та картоплю — у місячному меню їх передбачено п’ять та вісім кілограмів. Ще близько трьох кілограмів мали б становити гречка та рис. Але з урахуванням постійного здорожчання цих круп така каша багатьом не по зубах. Із калорійнішого — по кілограму м’яса та курятини. Із розкоші — триста грамів оселедця та півкіло риби. На десерт — 260 грамів фруктів.
Навряд чи варто наводити весь список. Він доволі скромний. Зрозуміло, що споживчий кошик — це мінімальний набір продуктів, речей та послуг, який дає можливість вижити. А жити?
Попри зміни урядів, звіти про чергові досягнення і перемоги в економіці у цьому списку мало що змінюється. То чому ж дивуємося, що нація так повільно стає самосвідомою, громадянськи активною, по-справжньому гідною.
Жити на межі гідності стало звичкою для багатьох. Від неї можна завернути в бік жебрацтва, а можна піднятись до справжніх висот гідності. Йти першим шляхом не хочеться нікому. Здолати другий — все одно, що піднятися на Еверест. Кому під силу? Між першим і другим — ціла прірва. То невже ми приречені жити в цій прірві?
Фото автора.
