На 18-му книжковому форумі у Львові презентували книжку, яку варто прочитати кожному українцю, щоб знати правду не про таку вже й давню історію свого народу з перших уст. Це мемуари борця за свободу України Якова Гальчевського.
На початку 1920-х років ця людина була надзвичайно популярною на Поділлі, Київщині. Йдеться про отамана Орла (бойове псевдо Гальчевського). Його любили й шанували українці, але, мабуть, більше ненавиділи різні зайди, з якими він боровся «без жодних сентиментів».
«Книжка — жорсткий і багато в чому страшний документ епохи, лексика й термінологія якого цілком відповідає тогочасним реаліям, — коментує письменник Сергій Пантюк. — Якщо це декому не сподобається нині — їхні проблеми. Бо годі нам осмикувати себе думками чужаків на нашій землі!
Дуже приємно, що видання з’явилося в моєму рідному Кам’янці-Подільському — у видавництві «Медобори 2006». Переконаний: це сталося саме вчасно, бо відомий «Чорний Ворон» Василя Шкляра вже підготував суспільство до адекватного сприйняття такої літератури».
Яків Гальчевський народився 22 жовтня 1894 року на Поділлі. Його батько — селянин, мати походила з давнього козацького роду.
Коли вибухнула Перша світова війна, сільського вчителя Гальчевського «побрили в москалі». Починав служити в Казані, а в 1915 році закінчив школу прапорщиків, став командиром роти кінної розвідки. У боях виявляв героїзм, мав нагороди. Після Жовтневої революції повернувся на Батьківщину. Почав учителювати, завідував школою. Коли в Кам’янці-Подільському відкрився Державний український університет, вступив на правничий факультет. Та доля готувала йому іншу місію. Він став однією з потужних фігур у встановленні влади Директорії. Показавши свою відданість у боях за Українську державу, був призначений командиром 61-го полку імені Симона Петлюри. «Під час відвороту большевиків з-під Варшави, — розповідає Гальчевський, — знищено дотла мою оселю, брата Федора, який ні до чого не мішався, розстріляно після знущань; навіть робітників-селян повбивали. Це мене зробило звірем». Гальчевський обійшов Літинський, Вінницький та Летичівський повіти. Вишукував товаришів по зброї. Переконував їх продовжувати боротьбу. І знаходив відгук. Яків Гальчевський був переконаний, що Україна мала більше шансів визволитися, коли б була під одним окупантом... Але і в умовах окупації України арміями кількох держав боротьба мусила тривати.
Козаки дали своєму отаманові ім’я Орел. На той час він уже сформулював основи партизанської тактики.
У 1921—1922 роках отаман Орел воював проти дивізій Котовського та Осадчого. У серпні 1922 року Головний отаман Армії УНР підвищив Гальчевського у званні — до полковника Армії УНР та призначив командувачем повстанських загонів Правобережної України. Наприкінці 1923 року Гальчевський перейшов зі штабами трьох загонів до Польщі. Його роздуми про долю української нації звучать уроче й майже через сотню літ.
«Нам потрібно позбутись усіх негативних прикмет, набутих у довгім, недержавнім житті. Нам треба здобути нові, творчі прикмети, які знаменують нації здобитчиків, а не стояти в маразмі етнографічною масою. В іншому випадку наша Батьківщина стане колонією чужих народів, як це було дуже часто протягом нашої історії, а автохтони-українці й далі житимуть на своїй благословенній землі життям нещасних паріїв та можуть зникнути, як національна збірнота... Підходьмо поважно до всього, що зв’язане з духом і тілом усієї української нації, бо ми стоїмо перед питанням: бути нам, чи не бути на своїй землі? Маймо на увазі, що світова історія поставила хрест на могилі багатьох народів, які були безхребетні, роз’єднані всередині, слабі».
Проти ночі 22 березня 1943 року школу, де жила дружина Якова з сином Романом, оточили тридцять бойовиків Армії Крайової, озброєних автоматами. На пропозицію здатися Яків відповів пострілами. Вони закидали школу гранатами. Гальчевський, на льоту спіймавши кілька гранат, викинув їх назад через вікно, але й сам дістав поранення. Жовніри витягли на подвір’я стікаючого кров’ю лицаря і на очах дитини та дружини добили багнетами... Поховали Орла в місті Грубешові на Холмщині (нині Польща)...
Проводжав його в останню дорогу архієпископ Холмський і Підляський Іларіон — колишній ректор Кам’янець-Подільського університету Іван Огієнко. Могила українського лицаря пізніше сплюндрована і зрівняна із землею...
Сьогодні ми маємо можливість почути голос отамана Орла, його заповіт українцям, який він написав власноруч, адже книжка, про яку йдеться, — перевидання його мемуарів, що могли б зникнути з лиця землі, як і могила героя. Видавництво доклало значних зусиль, щоб розшукати повний текст мемуарів. «Знав я, що новий повстанчий рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферій міст України не створимо, окупантів не проженемо, але з другого боку ми не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках, по-козацьки. Кожна нова жертва — це цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється намарно!».
Фото автора.
Видавець Мирослав Мошак презентує книгу Якова Гальчевського.
