Кмітливий роботяга із золотими руками

Система професійно-технічної освіти вже не перший рік відчуває, як не лише її вихованцям, а й самим навчальним закладам просто в потилицю дихають криза та безробіття.

За останніх пару десятиліть важко знайти міністра освіти, котрий не брався б за її реформування. І в окремі навчальні заклади добрі зміни справді приходять. Але навіть заповзята робота таких колективів не змінює загальної картини.

Директор Хмельницького професійного училища №11 Василь Селізар теж не без гордості показував свої класи і майстерні. Ось дільниця для навчання зварювальників, яку своїми руками з підручних матеріалів організували півроку тому. Ось новенький комп’ютерний клас — подарунок від держави, що виділила 270 тисяч гривень. Цих грошей вистачило ще й на купівлю фрезерного та токарного верстатів. Першокурсники в новесенькій уніформі старанно наносять розмітку на металеві пластинки. Але... Уявити, що з такого класу випускник може потрапити до сучасного цеху промислового велетня чи навіть до невеличкої, але успішної приватної фірми, де на високотехнологічних верстатах працюють універсали, — просто неможливо.

Але навіть цю нехитру з погляду сучасних технологій техніку досконало освоїти не вдається практично нікому.

— А що ж тут дивуватися, — вступає в розмову майстер навчання Андрій Павлишин. — Я свого часу п’ятнадцять років ішов до п’ятого розряду зварювальника. Їздив на навчання до інституту Патона, і лише після того отримав найвищий шостий. Хоча прийшов на підприємство інженером-технологом, але понад три десятки літ пропрацював саме зварювальником. А чого може навчитися наш студент за один рік? Чи навіть ті, хто вчиться три роки після дев’ятирічки? Вони відповідно отримують другий та четвертий розряди, але не те що майстерності, просто натренованої роками вправності у них немає. Усе це треба набувати на виробництві. Та кожен керівник шукає насамперед висококласного спеціаліста. От і виходить, що нашим хлопцям хоч і з дипломом та розрядом, а подітися нікуди.

А промисловці в один голос стверджують: некваліфікований фахівець виробництву не потрібен. Його треба ще довго вчити і при цьому доплачувати за розряд навіть тоді, коли не виконує свою норму виробітку.

— Та ми вже погоджувалися і на те, щоб опікувати, підучувати «новобранців», — розповідає директор хмельницького ВАТ «Темп» Іван Праворський, — Але це не допомогло. Бо тільки вчорашній петеушник перетворюється на доброго слюсаря чи зварювальника, він одразу поспішає вирватися із заводського цеху. І ми, втративши час та гроші, знову залишаємося без кадрів.

От і нині на цьому підприємстві проходить не зовсім звичний експеримент. Тут створили спеціальну дільницю, де вже самі навчають шістьох токарів. А оплачує ці курси для безробітних центр зайнятості.

Здавалося б, нарешті знайдено компроміс: завод виховає таких фахівців, про яких мріяв, а безробітні отримають роботу. Та де там. До щасливого кінця ще далеко. Бо немає жодних гарантій, що новоспечені токарі залишаться на тому ж «Темпі». Хоча підприємство — одне з кращих в області і платить порівняно з іншими непогану зарплату, проте, тільки-но з’явиться вигідніша пропозиція, заводських вихованців вже не втримати.

Хоч як прикро визнавати, а дуже часто на завод приходять ті, хто лінькуватий або просто не відповідає вимогам сучасного ринку праці. Найкращі — працьовиті, кмітливі, із золотими руками — вже давно трудяться за кордоном. І від цієї правди нікуди не подітися.

— Ми часто шкодуємо наших безробітних, а тим часом вони просто не вміють чи не хочуть працювати, — переконаний керівник Кам’янець-Подільського електромеханічного заводу Леонід Дьяконов. — Нещодавно до нас у цех прийшов робітник, який повернувся із заробітків з Португалії. Протягом першого місяця він заробив п’ять тисяч гривень, наступного — вже шість тисяч, а ще через місяць — дійшов до тисячі доларів. І цього виявилося йому замало, просить ще роботи. Маючи уроки того, як люди працюють за кордоном, за нормою виробітку він замінив кількох наших робітників. І хто може сказати, що при цьому заробив менше, ніж у чужих краях?

Справді, хоч би як керівники підприємств скаржилися на те, що високу зарплатню їм важко платити через непомірне податкове навантаження, все одно вони цінують і матеріально ніколи не ображають висококласного спеціаліста. А те, що офіційно не можуть підняти всім планку зарплати до п’яти-шести тисяч гривень на місяць, як це роблять «тіньовики», і обмежуються півтора-двома тисячами — це теж правда.

Десятиліттями втлумачувалось у свідомість кожного випускника школи: хто найгірший, не має жодних здібностей, не здатний до навчання, а ще, хоч як прикро, найбідніший, бо родина немає як утримувати студента, тому тільки один шлях — до ПТУ.

— Але чому всі вирішили, що саме з такого учня має вийте зразковий робітник, — дивується керівник Хмельницького вищого професійного училища №25 Олег Рудюк. — У світі давно панує зворотна практика: спочатку підприємство набирає робітників, котрі підходять йому за психологічними, фізичними, моральними параметрами, а потім їх відправляють на навчання у кращі професійні центри. А в нас все перевернуто з ніг на голову. Тому й виходить, що училища пропонують заводу той «продукт», який здатні були виготовити, але зовсім не той, котрий потрібен споживачеві цього «продукту».

— Для чого області десятки професійно-навчальних закладів, котрі фінансово ледве зводять кінці з кінцями, — запитує Іван Праворський. — Три потужні центри, котрі готували б фахівців із головних напрямів економіки краю, скажімо, промисловості, переробки та сільського господарства, успішно впоралися б із цим завданням. Що з того, що з бюджету нинішнього року виділено кілька мільйонів гривень, котрі пішли на купівлю новинок для училищ. Гроші розпорошились, а технічне оснащення не піднялось ні на сходинку.

З роками пішли начебто правильним шляхом: спочатку слід визначити, скільки треба тих чи інших спеціалістів, а потім уже набирати їх на навчання.

— Але що змінилося? — запитує Антоніна Харчук, заступник начальника обласного управління освіти. — Скажімо, на нинішній рік спочатку ми отримали замовлення на 5,7 тисячі першокурсників ПТУ, а потім з’ясувалося, що підприємства не підкріплюють своєю згодою таке замовлення. Чому? Та тому, що воно формальне.

Дуже часто відбувається так: у районі те чи інше ПТУ десятиліттями випускало певну кількість трактористів, от їх, не задумуючись, і вписують у замовлення. Реальної ж оцінки попиту та пропозицій ніхто як не проводив, так і не проводить.

Тому й маємо порожні цехи та десятки тисяч безробітних. Можна передбачити, що чергова освітянська реформа зведеться до чергового скорочення кількості ПТУ. І бюджетні кошти, що йшли на їх утримання, таки можуть бути зекономлені. Але чи змінить це ситуацію на ринку праці?

Навряд. Нестиковок у ланцюгу, який мав би з’єднати освіту, підприємство і ринок праці, настільки багато, що виробити єдину тактику не вдається навіть за «круглим столом». А про те, щоб зробити це на практиці, вже й мова не йде. Ключик до розв’язання цієї проблеми знаходиться значно глибше — в загальних принципах нашої економіки, котрі так і не вибудовано. А якщо немає міцного фундаменту, хіба збудуєш гарний дім?

 

Хмельницька область.