Столична влада для боротьби зі смітниками створить... воєнізовану інспекцію

Київського градоначальника побачене не надихнуло: стихійні звалища побутових відходів у Києві — в кожному занехаяному куточку, а про приватний сектор міста годі казати: звідти сміття вивозиться вряди-годи, оскільки спеціалізовані компанії охочіше працюють з багатоквартирними будинками. Особливо ж пан Попов обурюється смітниками під МАФами, на зупинках громадського транспорту (що, власне, у Києві — одне й те саме. — Авт.), територіях навчальних закладів, незакінчених будівництв, зелених зон. Він навіть запитав в учасників розширеної колегії КМДА: «Чи в нас немає мізків, чи сили змусити біля себе прибрати!? Зрештою, ми можемо навести в цьому порядок? Ми ж влада!».

Справді, чому Київ — колись одне з найчистіших міст країни — перетворюється на величезне звалище сміття? Уже навіть на Хрещатик наприкінці дня бридко дивитися: пластикова упаковка, одноразовий посуд, пляшки, недопалки... Невже насправді з цим «надбанням» цивілізації нічого не можна вдіяти?

З другого боку, якось же з ним справляються європейські столиці! До того ж просто, швидко й надзвичайно ефективно — встановивши драконівські штрафи. І контролерів для їх стягнення не бракує, оскільки безробіття вони ще не подолали.

КМДА теж має намір поборотися зі сміттям — шляхом установлення  «справедливого фінансування» і створення воєнізованої інспекції, котра стежитиме за тим, щоб воно не з’являлося у громадських місцях: у кожному районі патрулюватиме 6—7 інспекторів. Порушників каратимуть штрафами: немає урни біля кіоску, або не укладений договір на вивезення сміття, то власник сплачуватиме від 800 до 1700 грн. Якщо, приміром, перехожий викине папірець на тротуар — заплатить 340 грн. Більше повноважень матимуть ЖЕКи: упіймають громадянина на влаштуванні смітника — зможуть викликати міліцію і складати адмінпротоколи на балансоутримувачів території.

Такі заходи начебто й привабливі. Але чи вони розв’язують проблему галузі, чи рятують ситуацію? Жодного «справедливого фінансування» не вистачить для киян, які жбурляють недопалки з вікон, домашній непотріб складають у коридорах і місцях загального користування, а старі плити чи пральні машини викидають у водойми поблизу дому. Поставиш біля кожного контролера? Невже насправді хтось повірить, що 6—7 інспекторів на район буде достатньо, щоб навести лад у цій справі? А кого штрафувати, якщо для забороненого «папірця» на усій вулиці не знайдеться жодної урни?

З другого боку, хіба не встановлені чималі штрафи для тих, хто паркує авто на газонах? А для тих, хто вміщує об’яви на стовпах, парканах, стінах будинків? Для закладів громадського харчування, котрі не облаштували місця для курців? Для тих, хто курить у громадських місцях? Вони ж як порушували правила, то так і порушують. Чому їх не зупиняють, здавалося б, чималі штрафи?

Чи не тому, що насправді їм нічого не загрожує: хто бачив на вулицях Києва контролерів, які б стежили за дотриманням правил? А  можливо, слід почати з давно забутого старого, що практикувалося за часів СРСР: з виховання патріотизму. Не ідейного, що простіше, бо його неможливо «помацати», а патріотів — свого міста, вулиці, двору. І почати потрібно з сім’ї, дитячого садочка, школи, вузу. А то у наших ліцеях і коледжах навчають, як бути панянками, дамами, грандами, і ще ким завгодно, але чомусь забувають нагадувати, що прибрати після себе на пікніку — не менш гідно, ніж удавати з себе пана...