Я дуже стурбований майбутнім вітчизняної алергології. Алергологічна служба має бути однією з найбільш потрібних суспільству. Адже на алергійні захворювання (АЗ), за розрахунками (оскільки офіційна статистика реальних даних не має), в Україні хворіє близько 10 млн. людей. Натомість алергологічна служба є найбільш незахищеною в країні. Працює лише 300 алергологів, що вкрай недостатньо, відсутній профільний інститут, будь-яка штатна структура, окрім двох позаштатних, тобто безправних, головних спеціалістів МОЗ. Жодного разу за двадцять років незалежності алергології не було присвячено ні засідання колегії, ні навіть оперативної наради у медичному відомстві. Внаслідок цього понад 90% хворих виявляють несвоєчасно.
Нині в Україні розпочато реформу охорони здоров’я, яка схематично поділяє медичні заклади на три рівні: первинний, вторинний і третинний. Наголос робитимуть, і це правильно, на первинну ланку — лікаря загальної практики, тобто сімейного. Алергологи, напевне, мають працювати на вторинному і третинному рівнях. Пишу «напевне», тому що з алергологами досі ніхто не радився на предмет їхнього майбутнього. А якби радилися, ми б сказали, що нині підготовка лікаря загальної практики з питань клінічної алергології майже ніяка, бо включає лише два дні в інституті й стільки само в інтернатурі. Засобами для діагностики АЗ лікар поки що також не оснащений. Хоча, в принципі, в країні все є, і в більшості — вітчизняне.
Отже, на первинному рівні діагностику алергійних захворювань (а саме сюди має звертатися основна маса хворих з підозрою на АЗ) буде провалено.
Справжнього третинного рівня надання допомоги алергікам також немає. У декількох інститутах НАМНУ і великих лікарнях, по суті, дублюється той обсяг допомоги, який надають алергологічні кабінети і відділення у всіх обласних центрах. Отже, маємо зараз алергологічні кабінети і алергологічні стаціонари в обласних центрах і великих містах, де проводиться і первинна діагностика, і консультування, і лікування. Така організація алергологічної служби є недосконалою, оскільки малодоступна для більшості населення, розрахована на самозвернення хворих, тобто лише «гасить пожежі», а не попереджує їх і не надає своєчасну допомогу. За такого підходу лікар алерголог-педіатр зможе обстежити хворих на АЗ дітей за три роки, а лікар алерголог-терапевт обстежуватиме хворих дорослих аж за сім років!
Вважаю, є сенс, нарешті, вислухати фахівців, котрі знають, як правильно й економічно доцільно реорганізувати службу. Якщо, звичайно, ми справді вболіваємо за країну, її населення і реформуємо охорону здоров’я для людей, а не для «галочки».
Борис ПУХЛИК, професор, головний позаштатний алерголог МОЗ України.
