Чи зможе вижити хлібороб без землі
Питання видається безглуздим, бо навіть теоретично не може бути господаря без городу, села — без поля, селянства — без землі. Ця прописна істина, здавалося б, повинна бути життєвим переконанням тих, хто трудиться на полі й живе з нього. Натомість дивний факт: охочих продати свій пай не так уже й мало. Теперішні землевласники не тримаються міцно за наділи й готові віддати їх буквально за пару тисяч гривень. Чому такі зміни стались у психології цілого класу, для якого віками земля була однією з найвищих цінностей? І що може чекати на село, якщо земля стане предметом торгу? Про це наша розмова з фермером із Пирогівців, що в Хмельницькому районі, Кузьмою МатвІюком (на знімку).
Самі беріть і працюйте
— Кузьмо Івановичу, маючи нехай невелике, але своє фермерське господарство, ви повинні б бути в першу чергу зацікавлені, щоб земля була не орендована, а власна. Натомість не раз чую, як ви активно виступаєте проти торгівлі нею, називаючи втрату землі селянством національною трагедією. Чи не перебільшуєте?
— Так сталося, що офіційним фермером я став уже на схилі літ. Але коріння мого роду з Ілляшівки, що в Старокостянтинівському районі. Там бабуня з дідусем мали свої десять десятин. Я малим чув від них розповіді про те, як ще їхня бабуня працювала на цій самій землі... Тож коли в 1990-х роках очолив обласний осередок Руху, то почав активно агітувати за повернення українців до своїх традицій. Не тільки культурних і мистецьких, а насамперед аграрних, бо ми все-таки хліборобська нація. Тоді й запропонував керівництву області свій проект відродження приватної форми господарювання. Все це видавалося на той час щонайменше дивним, тому під своїм проектом написав: готовий провадити програму в життя. Зізнатись, не сподівався, що з часом з’явиться мода на фермерство, і влада, згадавши мій проект, запропонує очолити новостворений відділ розвитку фермерського господарства в облсільгоспуправлінні. Тож відмовлятись не було як, і я почав їздити по селах, щиро вмовляючи людей брати землю, засновувати свої хазяйства. Та після стількох десятиліть колгоспного життя вони призабули розповіді своїх бабунь і те, що давня українська родина не уявляла собі існування без свого наділу. Тож нерідко чув із гурту: «От беріть ту землю та й обробляйте самі». Знову не було як відступати — і я став фермером на десяти гектарах.
Так сталося, що взяв саме ту землю, що колись належала дідусеві. Щоправда, його родина мала лише десять десятин — трохи більше гектара. Але такі наділи вже дозволяли селянській родині повністю годувати себе.
— А родину фермера можуть прогодувати нинішні десять гектарів?
— Це дуже проблематично. Були роки, коли ми отримували сякий-такий прибуток. Було, що по завершенні жнив виходили на нулі. А було й таке, що зі своєї пенсії доводилось докладати, аби не бути в збитках. Не думаю, що це через те, що ми погано працювали. Знаю, що чимало фермерів, із котрими разом розпочинали, відмовились від землі, без жалю помінявши її на торгове місце на базарі.
Чому так сталось, очевидно: в державі так і не вдалось створити умови для розвитку дрібного та середнього сільгоспвиробництва. А тепер, пропагуючи ідею продажу землі, вона взагалі може поставити на ньому хрест.
Якщо продавати — то тільки державі
— Але в світі вже давно утвердились потужні аграрні корпорації. Можливо, нам не слід жалкувати за отим дідусевим городом, а приєднуватись до таких інтеграційних процесів?
— Та справа не в любові до архаїчності. Хоча, скажу відверто, коли часом вивертаю велику брилу, починаю її розбивати, не раз думаю: ось так і мої пращури тут здобували хліб насущний. І такі почуття традиції, спадкоємності поколінь важать немало.
Але повернімось до іншого.
Проблема не в тому, велике чи мале господарство вирощуватиме врожай, а в тому, на чиїй землі. Адже є те, що апріорі не може продаватись, те, на чому стоїть держава і люди в ній. До таких понять, безсумнівно, належить земля.
Вона може бути у власності тільки держави, котра свої права могла б передавати територіальній громаді чи здавати в оренду окремим людям.
— Але ситуація склалась так, що землевласниками стали якраз приватні особи. І ви ж закликаєте їх не продавати землю іншим приватникам. А при цьому не секрет, що нинішні власники є малоефективними. Старенькі бабусі з дідусями просто не можуть дати раду отим двом—трьом гектарам, котрі дістались їм у спадок від колишніх колгоспів.
— Скажу більше, спілкуючись із ними, я бачу, що значна частина готова вже хоч сьогодні продати свій пай, навіть особливо не торгуючись. На це, зрозуміло, й розраховують ті, хто вже готовий скупити десятки й сотні тисяч гектарів. А що далі?
Вільний ринок землі, потужні інвестиції, розвиток конкуренції, наповнення ринків продукцією? Не хочу бути скептиком і заперечувати всі ці «принади», що має породити земельна торгівля. Але не можу виключити й те, що величезні прибутки від такої діяльності потечуть у кишені монополістів. А що отримає від цього селянин? Держава, зрештою?
Уже сьогодні, віддавши землю лише в оренду потужним компаніям, кожен зрозумів, що на робоче місце розраховувати практично не доводиться. А залишившись без землі й роботи в селі, як виживеш?
Чув, правда, від окремих поважних академіків, що все змінюється, і село, як окрема соціальна структура, вже віджило. Мовляв, сучасні технології дозволять обійтись без нього. Та хіба подібні твердження не перекреслюють не тільки нашу багатовікову історію, а й майбутнє.
Країна мусить будуватись на тому фундаменті, що залишився від предків, а не на руїнах.
— То яким же бачите шлях розвитку села?
— Таким, яким він був тисячі років, — хлібороб повинен вирощувати хліб. А земля має належати державі. Тому й продавати її треба тільки державі. В жодному разі не можна дозволити, щоб землю роздерли по шматках. Переконаний, ось тоді й почнеться справжня спекуляція нею.
— Але проект закону, начебто, ставить усіх у рівні умови: в одні руки — не більше півтори тисячі гектарів, до того ж пріоритетне право селян на купівлю...
— А хто стежитиме за дотриманням цих правил? І чи не знайдеться десятки відступів від них? Точно так, як це відбувається зараз. Адже дотепер продаж землі в країні заборонений, та це не завадило окремим особам, переважно державним посадовцям, скупити не один десяток гектарів. При цьому офіційно більшість із них не декларує особисте володіння таким майном. То хто в майбутньому завадить у такий само спосіб скуповувати тисячі гектарів, офіційно маючи дозвіл лише на дозволену законом площу?
— Тоді ми потрапляємо в глухий кут: з одного боку, селяни готові продати свої сотки. Причому ця готовність зростатиме в геометричній прогресії за збільшення запропонованої ціни. З другого, не хочеться, щоб хтось купував. Чи не нагадує це собаку на сіні?
— Та ні, треба просто розуміти, хто купуватиме. Повторю, на мою думку, це має бути монопольне право держави. Й вона зобов’язана знайти кошти для цього. Причому немалі, щоб гідно заплатити людям. Нехай це буде зроблено не за рік і не за два. Але саме за таким принципом. Тоді й селяни будуть задоволені своєю винагородою, і держава отримає право з найбільшою користю для бюджету й суспільства розпоряджатись своїм найголовнішим ресурсом. Ніщо не заважатиме їй здавати в оренду десятки тисяч гектарів тим, хто нині так рветься до землі. Будь ласка, страхуй себе, укладай довгострокові договори та інвестуй у чорноземи, розвиваючи аграрний бізнес.
Не знаю, як переконати людей, що не варто легковажити з такими важливими питаннями, як торгівля землею. Розумію, що в державі чи то об’єктивно, чи навмисно створені такі умови, коли селянин перестав дорожити своїм наділом. Хоча багато століть поспіль у цьому була його життєва зацікавленість.
Інколи мені здається, що спрацював синдром їжака. Природа наділила його захисними колючками, і він відчував себе в безпеці навіть серед хижаків. Але не врахував, що з часом з’явився такий небезпечний «звір», як автомобіль. Від нього голки не захищають, але їжаки продовжували сміливо крокувати автошляхами. В результаті багатьом доводилось прощатись із життям.
Можливо, й наше селянство, маючи такий захист, як власна земля, не врахувало, що час кинув нові виклики. Люди звикли до думки, що, хоч би чия земля була, а важко працювати на ній доведеться саме їм. Так було й за панства, й за колгоспів, і тепер, коли кожен опинився сам на сам зі своїм полем.
Але що має стати завтра? Товстосуми готові загарбати все. І якщо змиритись із цим, дозволити земельні спекуляції, то можна й не зогледітись, як дуже швидко розпрощаєшся зі всім, що маєш.
Кожному з нас варто вже перестати бути тим їжаком, що бачить тільки шлях перед своїм носом. Пора подивитись і по сторонах.
Розмовляла Ірина КОЗАК.
Хмельницька область.
Фото автора.
