Тоді ми знали б, хто — лиходій, а хто — навпаки, добро завжди перемагало б зло, й жили б ми в казці, в яку хочеться вірити і дітям, і дорослим. Але ми — не ляльки... А побувати в казці таки можемо — завітавши на всеукраїнську виставку лялькової сценографії, яка відкрилась у Хмельницькому обласному академічному театрі ляльок.
Дерев’яні, паперові, мідні, силіконові...
Остання така виставка проходила 35 років тому. Тоді, як і тепер, її організатором стало українське представництво Міжнародної спілки діячів театрів ляльок. Українські лялькарі намагаються триматись разом, але зібратись майже 30 художникам із різних міст вдається нечасто. Зате ляльки легко це зробили.
На відміну від їхніх творців, для багатьох експонатів — це вже не перші гостини. Із представлених у експозиції авторів важко знайти такого, хто не співпрацював би з хмельницькими лялькарями. Запрошувати художників, режисерів, сценаристів для постановок стало традицією. Тому головний режисер лялькового театру Сергій Брижань легко вгадує манеру та стилістику кожного автора.
Тільки тут можна побачити одразу кілька Мавок, Лісовиків та інших героїв «Лісової пісні». Львів’янка Інна Кульчицька подивувала не просто образами, а й матеріалами, з яких вони виготовлені. Ляльки-люди створені з традиційного пап’є-маше. А лісові духи — із силікону. А якими ж іще бути химерам, як не прозорими, безтілесними?
Такий матеріал чи не вперше використовується українськими лялькарями. Щоправда, хмельничани показують і свої, вже музейні, раритети: пару десятиліть тому, в епоху суцільного дефіциту, тут теж виготовили унікальну прозору ляльку. Як її вдалось «видути» із пластикової пляшки — донині нерозгаданий секрет.
Якщо хочете побачити справжню класику жанру — вам до Василя Виходцевського. Його залізні маріонетки, створені для вистави за творами Пушкіна, дивують грацією і вишуканістю.
Отже, лялька може бути дерев’яною, силіконовою, паперовою, мідною... Але найголовніше в ній — жива душа.
Нерукотворні вистави
Так напівжартома—напівсерйозно Сергій Брижань (на знімку) називає найулюбленіші твори своїх колег художників і режисерів. Переконаний, це зовсім не дитячі вистави. Та й не кожен дорослий зуміє проникнути в їх глибинний зміст. Тому ні касовими, ні масовими їх не назвеш.
— Якось виходжу з під’їзду, а на мокрому холодному асфальті валяється стара замурзана лялька — обдерта, без ноги, всіма забута й покинута... Хіба можна придумати щось подібне? — розповів Сергій Миколайович. — Це образи, що їх дарує нам саме життя.
Саме ця героїня стала одним із важливих персонажів у виставі «Лесині листи», поставленій хмельничанами за дитячими посланнями майбутньої видатної української поетеси.
На жаль, хмельницькі глядачі поки що цього не бачили. Адже в репертуарі обласного театру майже шістдесят (!) вистав — спробуй усе передивитись. Тому деякі «нерукотворні» вистави показують у вузькому колі однодумців, лялькарів із різних театрів і країн. І дуже бережливо, щоб не зруйнувати надзвичайно делікатну атмосферу високої поезії, їх виставляють на широкий загал.
Чому лялькарі, котрі, здавалося б, мали забавляти малечу, беруться за такі сюжети? Та тому, що, раз увійшовши у світ казок і ляльок, вони оселяються у ньому назавжди. І починають розуміти те, що залишається незрозумілим для нас, звичайних, зовсім не лялькових, персонажів.
Колобок та інші
Що дивного може бути у Рябенькій Курочці чи Колобкові, відомих нам мало не від народження?
— А ви коли-небудь замислювалися, чому сестриця Оленка та братик Іванко опинились самі, без батьків, у безлюдному лісі? — запитує Сергій Брижань. — Чому їм нічого їсти? І якісь незрозумілі сили можуть перетворити їх на мутантів... А, може, саме так приходить кінець світу? І тоді двом безневинним душам треба думати, як вижити?
Зізнаюсь: до такого повороту сюжету дорослій людині важко дійти. Може, й справді за дуже простими образами, словами і сюжетами народних казок стоїть зашифрований зміст? І звичайнісінький Колобок — це не просто невдало спечений пампушок, а сакральний образ. Бо навіщо ж він усім потрібен? Чому кожен прагне його з’їсти?
Чого тільки не наслухаєшся в ляльковому театрі! Було таке, що ляльок із старих вистав рубали й палили просто в театральному дворі. Тоді театр був бідним, перспективи його — невідомі, майбутнє артистів — невизначене. Людям було простіше — вони йшли шукати кращої долі. А ляльки горіли в кострищі. Тоді хтось із людей не витримував, рятував яку-небудь дерев’яну чи вовняну душу та й ніс додому стареньку ляльку.
З роками все змінилось. Театр не просто вижив, а тепер саме приміщення нагадує справжню казку. До початку нинішнього сезону відкрили ще й зимовий сад та зоокуточок. Усе гарне, по-домашньому миле. І в цей дім знову зібрались ті, хто колись розійшовся по світах. Люди й ляльки. Дорослі й діти.
Хмельницький.
