У невеликому селі Ратищі, що у Зборівському районі на Тернопільщині, лише 60 дворів. Але воно, мов магніт, притягує до себе. Передусім чарівною природою: із трьох боків оточене озерами, з одного — лісом. А ще — легендами і переказами. Нібито, коли татари спалили церкву в сусідніх Залізцях, на озерах з’явився образ Божої Матері, яка йшла по воді до Ратищ. Люди збудували тут церкву, а ікона стала чудотворною. Переказували, що біля неї зцілювалися хворі і немічні. У Першу світову війну, коли тут точилися жорстокі бої, чудотворна ікона зникла. А все одно щороку напередодні свята Успіння Богородиці до Ратищ ідуть сотні вірян із навколишніх місць на відпусти, а нещодавно владика Тернопільсько-Зборівський Василій Семенюк подарував місцевому храму копію ікони, що зникла майже сто років тому.
Віднедавна ті, хто приїжджає на відпуст, проходять усіма чотирнадцятьма станціями страждань Ісуса — його Хресною дорогою. Такі дороги облаштували вже в багатьох селах Тернопільщини. Але в Ратищах вона особлива тим, що філігранно вибита на граніті, а важку чоловічу роботу виконали жіночі руки.
Ольгу Воробель мати брала на богослужіння змалку, хоча школярам тоді заборонялося ходити до церкви. Дівчинка дивилася на ікони і не могла надивитися... Можливо, тоді й усвідомила своє покликання. Мати щонеділі возила її в художню школу до Тернополя. Потім Оля закінчила училище прикладного мистецтва імені Труша у Львові. Трохи була на міських хлібах, а потім повернулася до рідного села. Вийшла заміж, має двох синів, але ні важка селянська праця, ні обов’язки завідувачки сільського клубу не позбавили її романтизму.
Довгими зимовими вечорами молода жінка вибивала на граніті сюжети останніх днів земного життя Ісуса. Виснажувалася фізично, але працювала з легкою душею. «Хотіла залишити односельцям згадку про себе», — каже. Встигла закінчити якраз напередодні свого дня народження. Її картини в камені побачив хтось із фахівців і допоміг улаштувати виставку в обласному краєзнавчому музеї. Відвідувачі не могли надивуватися, що автор — жінка. Бо, крім таланту, потрібна немала фізична сила.
Майстри збудували 14 стацій, на які встановили картини. Щоб роздивитися їх, треба підніматися вгору, тож є час помислити і над Ісусовими стражданнями, і над своїм життям. Уздовж поставили лавки, посадили туї. Неймовірно гарно, особливо, коли сідає сонце. Допоміг втілити задуми Ольги її брат Сергій Лукасевич — сільський голова. Шукав спонсорів, щоб купити матеріали, оплатити роботу майстрів, які мурували стації.
У підніжжі гори, біля церкви, художниця вибила на граніті п’ять чудо-творних ікон Матері Божої: Маркопільської, Підкамінської, Почаївської, Зарваницької і Тернопільської: в цих навколишніх місцях вона об’являлася.
Тепер у неї новий задум: мріє створити ще й пам’ятник коханню.
— Уявляю собі його у вигляді двох сердець, які оберігає ангел, — каже пані Ольга. — Скільки наших людей на заробітках. Він — тут, вона — там. Непросто зберегти вірність, коли кохана людина далеко, але якщо все осяяно любов’ю, яку оберігає ангел...
Вона вірить, що пам’ятник міг би стати оберегом багатьох родин, і просить знайти спонсорів для того, щоб закупити матеріали. Бачить його на невеликому острівці посеред озер... Можливо, знайдуться не позбавлені романтизму підприємці, які допомогли б талановитій сільській художниці, а заодно — всім люблячим серцям, і залишили добрий слід у цьому невеличкому, але такому мальовничому і духовно багатому селі?
Фото автора.
Ольга Воробель і її брат Сергій Лукасевич біля однієї із стацій Хресної дороги.
