Досьє «Голосу України»
Любов Найдьонова — заступник директора, керівник лабораторії психології масової комунікації та медіаосвіти Інституту соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних наук України. Кандидат психологічних наук, автор понад 130 наукових публікацій. «Живий журнал» і Фейсбук використовує для ділових контактів, перевіряє сторінки нерегулярно, прислухається до порад своїх дітей.
У дитинстві ви не мали уявних друзів? А тепер їх кілька сотень... Здивовані? Зазирніть на свою сторінку в соцмережі, до списку віртуальних «друзів». Скільки часу щодня ви строчите повідомлення й коментуєте фото? А скільки часу це забирає у вашої дитини? До комп’ютерних ігор додалися соціальні: нині навіть 10-річні мають власні сторінки. Про що домовитися з дитиною, перш ніж купувати комп’ютер? Яку інформацію розголошувати, адже поширена думка: те, що потрапило до соцмережі, залишається там назавжди. І як не втрапити в залежність від Інтернету. «Голос України» спитав поради в науковця та психолога Любові НАЙДЬОНОВОЇ.
— Люди часто обіцяють собі: «Гляну, що в телевізорі» чи «Зайду в Інтернет на 10 хвилин» і застигають перед екраном на кілька годин. Чому?
— У кожної людини є внутрішній «метроном», що підказує, скільки часу минуло. Як показали наші дослідження, під упливом екрану «внутрішній час» викривлюється. Коли дитина чи підліток дивиться телевізор, час «стискається». Минає кілька годин, а їм так не здається. У соцмережах ефект протилежний: людина спілкується у власному ритмі, час мовби розтягується. Тобто перед телевізором організм перебуває в більш стресовому стані. Поки що це зафіксували на підлітках 12—17 років, дослідження тривають.
— Які механізми «затягування» закладені в соцмережах?
— Це технологія, що прив’язує людину на основі емоцій: ностальгії за дитинством, спогадів про найкращі роки тощо. Ми ніби можемо надолужити те, що колись не зробили в реальності. Соцмережі придумані добрими людьми, щоб ми всі спілкувалися? Я б не була така наївна. Є й комерційна основа, і маркетингова — можна досліджувати, що людям подобається, випробовувати рекламу та інше. Тому соцмережами варто користуватися, розуміючи, що ви стаєте елементом більшої системи. А як система працює, які наслідки довготривалого перебування в ній, ми достеменно не знаємо.
— Чи може сучасна молода людина обійтися без сторінки в соцмережі? А люди зрілого віку?
— Вже є закордонні дослідження, що показують тотальну включеність людей у соцмережі — на рівні 96 відсотків, але я думаю, що це несерйозно. Українські дослідники таких цифр не наводять. Хоча включеність до інтернет-технологій зростає на 10— 15 відсотків користувачів щороку. Думаю, нині будь-яка людина може обійтися без Інтернету певний час, але власні сторінки — це зручно.
— Чи справді спілкування через Інтернет допомагає інтровертам «розкриватися», легше знаходити контакти?
— Якщо є така мета, це може допомогти. Контакт полегшений. Але дуже часто мети нема: в Інтернеті люди компенсують собі те, чого не вистачає, не розвивають навички спілкування. «Зажими» й комплекси лишаються й людина, по суті, відмовляє собі в розвитку. Іноді в соцмережі інтроверт перетворюється на «аутичного екстраверта» — того, хто живе у власному вигаданому світі. Спілкування буде багато, але воно мало впливатиме на реальні контакти. Коли людина одним натиском на клавішу може перервати розмову, вона не вчиться «тримати удар», досягати мети всупереч критиці тощо. Важливі ключові моменти нормального спілкування тут відсутні.
— Чи порадили б ви, як психолог, створювати в мережі фіктивні сторінки і «грати ролі» людям, які таким чином хочуть позбутися комплексів?
— Коли молодь ставить запитання: «Хто я?» і конструює себе, це теж можна назвати експериментом. Граючи ролі з різними людьми (крутий хлопець, мамин синочок тощо), ми вибираємо, ким бути. Потреба експериментувати зменшується зазвичай після 24—25 років. Чи рекомендувала б я, залежить від того, як людина почувається. Що більше ролей ви можете грати, то вища ваша життєва стійкість. Коли є незадоволеність собою, можна почати експериментувати. Але перед початком чітко уявіть собі, яким чином і коли ви це припините. Без цього уявлення про вихід з експерименту він може перетворитись на щось зовсім інше, завдати шкоди. Адже психологічне знання перетворює. Тільки-но ви щось пізнали про себе, то стали іншими. Чи настільки воно вам потрібно? Отже, підхід має бути свідомий.
— Як ви порадите сформувати стратегію існування в соцмережах? Адже цілі в людей різні: стати популярним, знайти далеких родичів, просувати свій продукт?
— Дуже часто соцмережі — елемент тусовки, спілкування заради спілкування, що створює спільність. Віртуальні відображення стають частиною реальності. Якщо організації нема в Інтернеті, її нема взагалі. Напевно, все йде до того, що в соцмережах буде майже кожен. Головне — керувати цим самому. У Інтернеті треба бути свідомо: навіть коли відпускаєте себе на спонтанний «серфінг», вирішіть, коли з нього вийдете. І ще: важливо бути обережним. Серед користувачів Фейсбука 47 відсотків, за даними кримінальної поліції США, надають інформацію, де вчаться, проживають, номер телефону тощо і частіше потрапляють у ситуації переслідувань (віртуальних та реальних). Люди сприймають соцмережі як щось безпечне. А там так само, як у реальному житті.
— У якому віці найнебезпечніше впадати в Інтернет-залежність?
— Що раніше, то небезпечніше: викривлюється розвиток людини. Можна мати тисячі «друзів» у соцмережі й боятися знайомитися «в реалі». Будь-яка залежність — це порушення вольових процесів. Примусити себе щось зробити — нормальна частина життя, а якщо дитина до цього не привчиться, потім їй буде важко дисциплінувати себе і працювати на результат. Вольова звичка формується приблизно в 10-річному віці. Якщо батьки про це не подбають, людина може потім формувати волю все життя й не досягти того, чого могла б. Коли є правила, ми виявимо залежність раніше. Наприклад: через кожні 30—40 хвилин — перерва, сидіти перед екраном не більше двох годин на день. Якщо дитина цього не робить, допоможіть їй.
— Як «вилізти» з Інтернет-залежності дитині?
— Найкраща стратегія — профілактика. Мають бути хобі та обов’язки, реальні друзі (а не уявні чи віртуальні). Якщо жаліти і ставитися до дитини як до молодшої, ніж вона насправді є, тим самим батьки гальмують розвиток особистості. Сільські діти змалку мають хатні обов’язки. Міським можна доручати нескладну роботу, привчати до спорту. Також у молодшому шкільному віці великий авторитет мають учителі. Вони можуть закласти правила, яких не додали батьки. У багатьох школах забороняють користуватися телефонами з виходом до Інтернету. Може, це й порушує якісь абстрактні права, але ж нині діти спершу отримують мобільні, а потім уже вчать таблицю множення.
— Які поради ви дасте дорослим, котрі зловживають Інтернетом?
— Конструювати своє життя самостійно. Не задавнювати проблеми. Якщо немає близьких людей, треба їх шукати і організовувати ці стосунки у своєму житті. Залежність не формується тільки через те, що ми використовуємо Інтернет. Потрібен емоційний дискомфорт, який людина долає лише в Інтернеті, потім відбувається «зсув» у свідомості, що іншими способами проблему не розв’язати, і це вже залежність. Зловживання Інтернетом — це коли всі сфери життя під нього підлаштовуються, коли робота, розваги, покупки та інше — тільки в мережі. Якщо час розподілений на різні сфери, тобто «всі яйця в різних кошиках», залежність не сформується.
— Який ваш прогноз розвитку соцмереж? Чи протримається це явище десятиліттями, коли сьогоднішні студенти спілкуватимуться одне з одним у пенсійному віці, а після смерті їхні сторінки перетворяться на віртуальні «меморіальні дошки»?
— Щодо меморіальних дощок: думаю, процес триватиме, адже це справжні стосунки. Якщо людина помирає, її друзі пам’ятають про неї, це відображено в Інтернеті. Ймовірно, активні користувачі, для яких соцмережі — повсякденна звичка, спілкуватимуться так роками. Дати точніший прогноз не наважуся — хтозна, які технології розвинуться завтра.
Спілкувалася Аніта ГРАБСЬКА.
