Вінничанин Михайло Климчук, колишній зв’язковий командира групи військ УПА-Південь Омеляна Грабця, спростовує окремі твердження про те, що загони Повстанської армії не вели боїв на Поділлі. 88-річний пан Михайло — останній на Вінниччині зв’язковий свого колишнього командира, якого в загоні називали псевдонімом «Батько».

Невдовзі після визволення Вінниці радянськими військами Михайла Климчука заарештували. Засудили на 20 років ув’язнення. 13 з них провів на каторзі на Колимі. Та ніякі випробування не вбили в ньому дитячого захоплення — бажання малювати. Він досі пише картини. У роки війни молодим хлопцем очолював у Вінниці одну з первинних організацій ОУН. Відтоді понад усе цінує незалежність України. Тема соборності головна в його полотнах. Створив також багато пейзажів. А наприкінці нашої зустрічі ветеран здивував ще одним альбомом. Довго шукав його. Нарешті дістав із глибини шафи. Каже, писав ці роботи в Магадані, після звільнення із заслання. Це портрети оголених жінок. «Колишні каторжанки», — уточнив співрозмовник...

Врятувала «хрущовська відлига»

— Я в Магадані залишався ще чотири роки після звільнення, влаштувався там художником, заробляв на життя, бо не мав за душею ні копійки, — каже пан Михайло. — Натурниці самі знаходили нас. Про одну з них, пам’ятаю, казали, що приїхала аж з Москви.

На зображеннях нема жодної тендітної фігури. Всі жінки з грубими рисами обличчя. Їхні тіла міцно збиті. «Нема чого дивуватися, — каже пан Михайло. — Бо то — вчорашні каторжанки. На Колимі жінок було не менше, ніж чоловіків». У Магадані Михайло зустрів свою суджену. Марія Щербата була з Тернопільщини. Їй дали строк ще більший, ніж Михайлові, — 25 років. Обох врятувала «хрущовська відлига». До Вінниці повернулися в парі. «Спочатку тулилися у старій маминій хаті, — згадує пан Михайло. — Потім взялися свою будувати. Як дах поставили, так і перейшли. Наша хата була крайня. Далі — поле. Це зараз вулиця 600-річчя вся забудована. А тоді поле тягнулося до Вишенського озера, де музей Пирогова. У мене досі перед очима стоїть та картина...»

Знайти роботу звільненим з тюрми було непросто. Михайло підробляв у гаражі автопідприємства, фарбував машини. Давній знайомий допоміг влаштуватися у міський Палац культури, що потім став називатися «Хімік». Там був художником-оформлювачем аж до пенсії. А дружина працювала у швейному ательє. «На жаль, нема вже моєї Марійки, торік пішла з життя, залишила мене самого», — каже пан Михайло. Від самоти його рятує робота. Хоче написати ще три великі полотна для Літинського краєзнавчого музею. Частину своїх картин Михайло Венедиктович уже передав туди. З Літином у нього пов’язано багато спогадів. На цих землях діяли загони УПА під керівництвом згаданого Омеляна Грабця. Тут, біля села Микулинці, на березі річки Згар, командир загинув у нерівному бою із загоном НКВС. До 100-ліття з дня його народження вийшла книга, присвячена спогадам про життя і бойову діяльність «Батька». Є в ній спогади і Михайла Климчука. Він запропонував встановити хрест на місці останнього бою командира.

Моє життя також не раз висіло на волосині, — каже ветеран. — Доля милувала, а ось «Батька» не пощадила. Так само, як і мого рідного батька.

Батько служив у НКВС, а син — в ОУН

Михайло змалку пишався батьком. Той мав ще з царської армії Георгіївський хрест. За відвагу в боях на Першій світовій. А потім став під знамена Котовського. Там теж вирізнявся геройством. Батько Михайла родом з Рівненщини. На Вінниччині залишився після знайомства з місцевою дівчиною. Одружився з нею. Стали жити у місті над Південним Бугом. Відважному котовцю після закінчення служби запропонували роботу в місцевому НКВС. «Насправді батько був конюхом у господарській частині, — каже пан Михайло. — Тому ніякого стосунку до їхніх чорних справ не мав. Все одно його не пощадили». Сусідка щось там на батька донесла. Повідомлення про арешт тата стало для сім’ї громом серед ясного неба. У 1938-му його розстріляли. Дружину з чотирма дітьми виселили з будинку. Люта злість закипіла в серці 15-річного хлопця. Схоже, саме це вплинуло на його вибір місця у житті. Згодом вступив до Організації українських націоналістів. Навряд чи розумів, що за це його могло чекати те саме, що й батька.

Театрали 

з міношукачами

Змалку Михайло відчував потяг до малювання. Простим олівцем писав портрети сестер, батьків. Після школи навчався на художника в училищі в Одесі. Повернувшись до Вінниці, влаштувався за спеціальністю в театрі. Там відкрив у собі ще один талант — танцюриста. Згодом танцював у балетній трупі. Коли в липні 1941-го німці окупували Вінницю, ніхто не знав, що буде з театром. Пан Михайло каже, що незадовго до приходу гітлерівців він з приятелем ходив у військкомат, просилися на фронт. Їм сказали чекати «до особого распоряжения». На здивування артистів, німці театр не закрили. Навпаки, вимагали ставити вистави. Відкриття театрального сезону 1941 року призначили на останній день серпня. Зал був переповнений. Крім наших глядачів, багато німецьких військових. На сцені два портрети — Шевченка і... Гітлера, його називали покровителем мистецтва. Хор виконав «Ще не вмерла Україна» та «Заповіт». Потім показали оперу «Наталка Полтавка». Співрозмовник каже, що вистави відбувались у четвер, суботу, неділю, інколи у вівторок.

Грали окремо для наших глядачів, на таких виставах могли бувати німецькі військові, а також суто для німецької публіки. При театрі діяли музично-драматична секція, балетна та оперна трупи, симфонічний оркестр, хор. Загалом — більше 150 артистів. Історики кажуть: нема документального підтвердження того, що Гітлер був у театрі. Михайло Климчук заперечує. Навіть називає виставу, глядачем якої став Адольф. «Це була прем’єра «Бахчисарайського фонтану», — уточнює ветеран. — Я танцював тоді. Фюрер сидів у ложі почесних гостей. Ми того дня звернули увагу, як німці нишпорять з міношукачами по всіх кутках театру. Зрозуміли, що робиться це неспроста».

Герінг теж був у театрі. Зайшов у світлому костюмі, слідом — охорона, ми якраз були на сцені. Запитав, хто такі, поцікавився, як живеться. Я стояв найближче до нього, змушений був відповісти. «Живеться, як під час війни». Після того, як прослухав оперу «Кармен», зробив артистам подарунок — чоловікам пошили костюми, а жінкам дали французьку тканину і туфлі. Розпорядився, щоб акторам видавали пайок німецького солдата.

Сусідка попередила про облаву

Оунівці вже діяли у місті. Вони знали про трагедію з батьком Михайла. Хлопець успішно виконав перше доручення — створити й очолити в театрі підпільну групу ОУН. До неї увійшло 17 акторів. «Перед нами стояло завдання — боротися не тільки з фашистами, а й з радянською системою, щоб Україна стала незалежною, — каже пан Михайло. — Створили підпільну друкарню — на нинішній вулиці Архітектора Артинова. Випускали газету «За самостійну Україну», друкували листівки...»

Ставлення німців до театру змінилося навесні 1942-го. У квітні арештували групу акторів. Почастішали облави. Фашисти переривали вистави і перевіряли документи. Забирали тих, у кого їх не було. Розстріляли декого з артистів, керівників театру. У березні 1943-го вчинили обшук у будинку Михайла. Він тоді був у театрі. Каже, готувався до прем’єри, коли прибігла сусідка — Ірина Ланська, повідомила про обшук. Хлопцеві довелося тікати. За його словами, вінницьких підпільників ОУН почали арештовувати ще в сорок першому. Згодом національно-патріотичне підпілля зазнало великих втрат. Зрадник видав майже 70 оунівців. У казематах гестапо опинився провідник організації, його заступник...

Перша зустріч з «Батьком»

Михайло з товаришем прийшли на явку у райцентр Літин, за 30 кілометрів від Вінниці. Там уперше зустрілися з полковником Омеляном Грабцем. Той прибув на Вінниччину для створення збройних формувань, що зміцнили б структуру Української повстанської армії. Командир добирався із загоном. Але по дорозі на Хмельниччині натрапили на німецьку засідку. Загинули всі, крім командира. Треба було посилати когось в Рівне, щоб доповісти про обстановку. Командир зупинив вибір на Михайлові, що став його зв’язковим.

— У Вінниці в поліцейському батальйоні були хлопці з нашої організації ОУН. Один з них, Володя Протащук, дістав для мене документи і обмундирування. Так я зміг сісти у поїзд. Володя їхав зі мною. Наші місця виявилися поруч з двома німецькими офіцерами. До кінця подорожі не знав, чим вона для мене закінчиться...

На Рівненщині Климчука залишили на вишкіл у підрозділі УПА. Там він взяв участь у бою з фашистами. А восени того ж 1943-го з підкріпленням для «Батька» пішов назад на Вінниччину. У червні 1944-го, десятого числа, його командир загинув у бою. За два місяці перед тим арештували його самого...

На Покрову, в день створення УПА, ветерана вітали представники молодого крила міської організації «Свобода», запросили до участі в конференції. Він не відмовляється від таких зустрічей. А більшість часу Михайло Венедиктович віддає роботі над картинами. Поспішає закінчити ті, що обіцяні для Літинського музею.

 

Вінницька область.

Фото автора.

Це полотно автор присвятив козакам загонів Богдана Хмельницького.

Автопортрет та портрет друга — на засланні.