19 жовтня 2011 року помер Богдан Осадчук — професор Вільного університету Берліна, довголітній кореспондент швейцарської газети «Нойє Цюрхер Цайтунг», один з останніх свідків і творців історії ХХ століття.

Народжений у Коломиї, на тодішній польській території, 1920 року, він пережив захоплення комунізмом і в 1939-му ледве втік від «совєтів», опинившись у Берліні. Він вивчає історію в Берлінському університеті й активно спілкується з іншими українськими студентами, яких, попри наше уявлення про «нацистівську Німеччину» (вираз самого Осадчука), було в Берліні чимало. Там він зустрічає і свою майбутню дружину Ірину Кушкевич, яка також втекла зі Львова і стала студенткою медичного факультету.

Удвох вони переживають найстрашніші дні падіння Берліна і, неушкоджені, залишаються там на все життя, але в західній його частині. Богдан Іванович Осадчук був добре відомий західним берлінцям як журналіст і експерт зі східноєвропейських питань під псевдонімом Александер Кораб. Його впізнавали на вулиці, тому що він був частим гостем політичних телепередач, його чудово знали у військових місіях окупаційних сил, його запрошували на офіційні візити радянських лідерів. Він був, якщо можна так сказати, невід’ємною частиною Західного Берліна.

Він завжди їхав туди, де відбувалися значні політичні події. «Богдан все в дорозі», — казала його дружина, додаючи, що він — «заангажований». Можна лише здогадуватися, що вона вкладала в ці слова, але «заангажованим» він залишався до останньої хвилини життя, завжди щиро переймаючись подіями в Україні і Польщі. І водночас, як справжній вчений-історик, він залишався об’єктивним, довіряючи фактам і не піддаючись емоціям. А факти, особливо з історії України ХХ століття, він знав як ніхто. І міг, залишаючись українським патріотом, тверезо оцінити актуальні події сучасності.

Богдана Осадчука добре знали ті, хто в радянські часи слухав українську «Свободу». Крім того, він багато писав у паризьку польську «Культуру», яку видавав Єжі Гедройц, а після того, як Україна стала незалежною, почав їздити до Києва та інших міст і публікуватися в українських газетах — у «Дзеркалі тижня», «Дні», «Високому замку». Але, як це часто буває з пророками, багатьох його думок не чули або не хотіли чути...

Коли внаслідок перебудови відкрилися кордони і до Західного Берліна почали приїжджати українці, Богдан Іванович та його дружина Ірина опікувалися кожним гостем, незалежно від того, з якою метою і до кого він приїздив. Ці вже немолоді люди не лінувалися їхати до готелів і гуртожитків, де приміщали українців, і везти їм одяг, їжу, гроші, запрошувати до ресторанів.

І Богдан, і Ірина мали щасливу молоду вдачу захоплюватися людьми. Вони не ставилися заздрісно до нового покоління, а, навпаки, намагалися допомогти. «Талановитий молодий історик», «талановитий молодий журналіст», «талановитий молодий фізик» — такі характеристики найчастіше можна було почути від цього подружжя. На жаль, ці «молоді і талановиті» здебільшого швидко забували тих, хто їм допомагав на самому початку і в незвичному середовищі за кордоном.

Нині, коли ситуація змінилася, і ми вже не відчуваємо себе в інших країнах такими безпорадними і незаможними, як раніше, ставлення Осадчуків до тих перших гостей може видатися наївним, але вони допомагали нам, долаючи кордони, відчути себе частиною європейської спільноти.

«Патріотизм, — казала дружина Богдана Осадчука Ірина, — треба носити в серці, а не на грудях». Ці прості і щирі слова залишаються з нами, ставши заповітом українця, європейця і космополіта, як називав себе професор Осадчук.

Марія КОПИЛЕНКО, заслужений журналіст України.