Учора в Києві відкрився XІV Міжнародний книжковий ярмарок. Організатори приурочили його до Дня української писемності та мови, що його відзначали напередодні. На перший погляд, книжкові ряди рясніють різноманіттям. Здається, задовольнити можна будь-який смак. Видань багато, і вони різнопланові — від яскравих дитячих до фундаментальних та глибоких наукових досліджень. Утім, чи все так гладко на ниві української книжки і чи така ми вже читаюча нація, як колись?
Свого часу біля редакції нашої газети напередодні чергових виборів тодішній віце-прем’єр, а нині міністр освіти Дмитро Табачник урочисто відкрив «Українську книгарню». Сам факт був прикметний, адже в районі Шулявки таких точок не знайти. Хоча, якщо відверто, то власне української книги там майже й не було, за винятком кількох культових сучасних авторів і навчальної літератури. Але хай там як, щось знайти таки можна було. Та зовсім скоро ця книгарня зникла, як і багато інших по країні, а на її торгових площах тепер продають... будматеріали.
Економічні негаразди в країні спричинили і кризу читання, вважають видавці. Вони також наголошують, що мусить бути підтримка української книжки з боку держави. Йдеться навіть не про гроші, а про цілеспрямовану програму національного книговидання, зауважує Олександр Афонін, президент Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів. Питання стоїть про стратегію держави, про можливість отримання кредитів, залучення інвестицій, про виважену, логічно побудовану, синхронізовану в часі політику. Бо можна набудувати книгарень, але там торгуватимуть чим завгодно, але не книжками. Можна також навидавати книжок, але реалізувати їх буде ніде.
Ще одним явищем, яке негативно впливає на українську видавничу справу, є нелегальне ввезення книжок з-за кордону і, зокрема, із сусідньої Росії. За даними Книжкової палати України імені Івана Федорова, 92 відсотки книжкового ринку України припадає на літературу з Росії.
Точних цифр фахівці не називають, проте кажуть, що йдеться про 5—6 мільйонів примірників щороку. Чому це стало можливо, пояснюється дуже просто. В наших сусідів книговидання оголошено галуззю стратегічних державних інтересів, і за цим стоїть неабияка підтримка.
Виходить, що державі Україна не потрібна читаюча й освічена нація? Хоча, мабуть, не зайве нагадати, що це має і зворотній бік. Адже книга — це певний ідеологічний інструмент для виховання нашого молодого покоління, а отже, і перспектив держави. Та чи почують це ті, від кого залежить державна політика в цій галузі?
