У мої студентські роки слава про Василя Юрченка, призера двох Олімпіад і багаторазового чемпіона світу з веслування на каное, гриміла по всьому Союзу. Ми, студенти Дніпропетровського держуніверситету, знали, що непереможний Василь навчається на фізичному факультеті ДДУ. Проте, ясна річ, побачити члена збірної можна було не в аудиторіях, а тільки у спортивних репортажах по телебаченню. Тож особисте знайомство з уславленим чемпіоном не «світило» тоді ні мені, ні моїм однокурсницям-філологам. Нагода така трапилася нескоро — більш ніж через три десятиліття...

Якось журналістське відрядження привело мене до Грушківки Кам’янського району. Начальник місцевого поштового відділення Інна Юрченко похвалилася, що живе в їхньому селі знаменитий спортсмен, земляк-однофамілець, який переїхав сюди з міста.

Зізнатися щиро, відразу моя пам’ять «не видала» інформацію про відомого у 70—80-х роках чемпіона. Лише коли Інна Іванівна деталізувала, що навчався Юрченко у Дніпропетровському університеті й там починав свою спортивну кар’єру, тоді пригадалися і Василеві тріумфи на світових першостях, і почуття гордості, котре переповнювало нас, студентів ДДУ.

...Знайти оселю, де нині мешкає з родиною колишній олімпієць, виявилося непросто. Юрченки облюбували собі тихий крайній закуток Грушківки. Будинок у них виявився великим, добротним, обплетеним з одного боку виноградною лозою, а з другого — оточений молодим садом.

— Звідси відкривається панорама на все село, — показує мальовничі краєвиди Василь Петрович після нашого знайомства. — Тут, на косогорі, просторо, легко дихається і працюється. Он, бачите, стоїть мій трактор. Разом із синами-школярами обробляю близько двох гектарів землі. Вирощую картоплю, буряки, кукурудзу, гарбузи. У нашому господарстві три корови, є гуси, кури. Тож, — всміхається високий, майже двометровий чоловік, — самі себе забезпечуємо екологічно чистими продуктами, ще й на продаж залишається. Кожної неділі я вожу автомобілем до райцентру молоко на базар і там його продаю. У мене давно є постійні покупці.

У світлиці, куди гостинно запрошує дружина Юрченка Тетяна Михайлівна, у вазах стоять троянди, на серванті — численні спортивні трофеї, поруч — грамоти, родинні фотографії. На столі — комп’ютер.

— Народився я у селянській сім’ї у Грушківці, — розповідає про себе Василь Петрович. — Тут навчався до сьомого класу. А потім переїхав до родичів у Жовті Води і там закінчив школу. Я дуже добре знав і любив фізику, математику, тому вирішив вступати до... Московського фізико-технічного інституту...

Може, здібний сільський хлопчина й поступив би до одного з найпрестижніших вищих навчальних закладів колишнього Союзу, бо розв’язав на іспитах усі найскладніші задачі. Та, мабуть, не вистачило йому спритності столичних однолітків, і його невідомо за що «відсіяли».

— Хіба знав, — посміхається 61-річний співрозмовник, — що за 12 років, на Олімпіаді, вся Москва уболіватиме, аплодуватиме мені, багаторазовому чемпіону країни... А тоді, наприкінці 60-х, пригнічений і засмучений, повернувся я додому. Невдовзі став студентом фізичного факультету Дніпропетровського держуніверситету.

На березі Дніпра-Славути знайшов холодноярського богатиря великий спорт. Веслування на каное потребувало не лише сили, мужності, волі, а й добре продуманих технічних розрахунків. І тут Василеві знадобилося його блискуче знання фізики. А ще — селянська звичка до щоденної тяжкої праці. Через два роки напружених тренувань він стає майстром спорту. Через три — на його грудях вперше засяяла золота медаль чемпіона СРСР. Усього 12 разів піднімався Василь Юрченко на найвищу сходинку п’єдесталу першостей країни! Сім разів ставав найсильнішим веслувальником світу!

— Мені пощастило брати участь у трьох Олімпіадах, — пригадує Юрченко. — 1972 року, в Мюнхені, я виборов п’яте місце. У Монреалі здобув срібну олімпійську медаль, а у Москві — «бронзу».

Перемоги у спортивному житті тоді щедро винагороджувалися у «країні суцільних дефіцитів». Двадцятичотирирічний чемпіон мав уже трикімнатну квартиру, машину, гроші. Однак, це не врятувало його від поразки на сімейному фронті. Навпаки — молода дружина, либонь, не витримала приголомшливої чоловікової слави. Родина, у якій підростала мала донечка, незабаром розпалася.

— Зараз Юлія живе у Дніпропетровську. Вона журналістка, — розповідає Василь Петрович про доньку. — А я тоді, після розлучення, дуже переживав і вдруге одружуватися не поспішав. Аж поки не зустрів Таню.

Тетяна також займалася веслуванням. Вона була майстром спорту міжнародного класу, чемпіонкою України. Спільне захоплення зблизило молодих людей, і невдовзі вони побралися.

— Після завершення Василевої спортивної кар’єри, — вступає у розмову Тетяна Михайлівна, — ми поїхали до мене на батьківщину, у місто Цюрупинськ, і зайнялися тренерською роботою. 1976 року у нас народилася Катя. Через п’ять років — Сашко, за ним — Іванко. Всі діти виростали «на воді» — після школи завжди поспішали на тренування. Катя у 1996-му році стала членом олімпійської збірної України з веслування на байдарках і посіла в Атланті п’яте місце. Донька — чемпіонка України, майстер спорту міжнародного класу, мешкає зараз у Херсоні, має сім’ю. Сашко — майстер спорту з академічного веслування, він також чемпіон України, призер першості Європи, працює у Києві, вже одружений.

Двадцятичотирирічний Іван навчається у Дніпропетровському інституті фізкультури та спорту і як член збірної України з академічного веслування готується до цьогорічної літньої Олімпіади у Лондоні. Хоче позмагатися так, як колись змагався його батько.

Василь Петрович підтверджує, що Іван справді дуже наполегливий, працьовитий, а це у спорті надзвичайно важливо. Він часто ділиться із сином своїм багатим досвідом, дає слушні поради. Тож, сподіваються батьки, син має всі можливості продовжити їх славну спортивну династію.

...Після перегляду родинних реліквій, виходимо разом зі старшими Юрченками з будинку на подвір’я. Якраз зі школи повернулися школярі — одинадцятикласниця Віра і два її молодші братики.

— 1994 року у нас з’явилася друга донька, — знайомить зі своїми дітьми Тетяна Михайлівна. — Саме тоді ми з Василем прийшли до віри. Добре пам’ятаю, що ми не вагались ані хвилини, як назвати новонароджену, — Вірою. Через два роки наша сім’я переїхала до Грушківки і придбала будинок. Того ж року народився Богдан. А коли мені пішов сорок другий рік, на світ з’явився Павлик. Було дуже важко. Адже я міська людина. А тут, крім догляду за малими дітьми, потрібно було навчитися господарювати: доїти корову, полоти на городі, поратися біля грубки. Добре, що Василь завжди був міцною, надійною опорою, і ми разом долали труднощі. Коли вдалося провести до будинку газ, стало набагато легше. Та й діти підросли.

Тепер 15-річний Богдан і 13-річний Павло — перші батькові помічники. Хлопчаки вправно водять трактор і порядкують ним на своєму полі. Віра допомагає мамі доїти корів, куховарити. Сім’я немаленька, а ще коли приїжджають у гості Юрченки-спортсмени, Катя, Сашко та Іван, — то виходить «академічна вісімка».

— Я задоволений своїм життям, — оптимістично констатує Василь Петрович, показуючи своє фермерське господарство. — Анітрохи не шкодую, що проміняв місто на село, що у мені «заговорили» прадідівські гени. Тут для дітей цілюще повітря, вода, чисті продукти. Маємо вже з Тетяною Михайлівною й двійко онучат — Микитку та Кузьму. Коли їх привозять у Грушківку батьки, дитячими голосами повниться весь наш «хутір». Тут для малюків справжня воля і роздолля. Є все для того, щоб виростали здоровими та міцними.

— А як же спорт? — запитую в уславленого чемпіона. — Чи випадає зараз добре потренуватися, підкачати м’язи?

— Ще й як! — сміється Юрченко і однією рукою легко піднімає з грядки величезного гарбуза. — Втім, найкраще «тренування» влітку, на заготівлі сіна, коли косиш траву з ранку до вечора.

— А коли серйозно, — задумується на хвильку Василь Петрович, — то всьому свій час: у молодості, у зрілих роках, у літніх. Коли розумієш, приймаєш все з подякою — це і є щастя. Це і є рівновага, гармонія життя...

 

Черкаська область.

На знімках: семиразовий чемпіон світу, 12-разовий чемпіон СРСР, призер двох Олімпіад з веслування на каное Василь Юрченко; разом з дружиною Тетяною Михайлівною і трьома молодшими дітьми.

Фото з архіву Василя Юрченка та автора.