Символ незламності нашого духу

— Історія України дає чимало прикладів, що ілюструють вище-

сказане. Так, у роки національної революції ХVІІ століття українці-католики, греко-католики і православні воювали між собою. Ураховуючи силу спротиву українців Гетьманщини інкорпораційним зусиллям Москви, остання домоглася в 1686 році підпорядкування Київської митрополії своєму патріарху і згодом перетворила її на слухняне знаряддя зросійщення та асиміляції українців. Нині, побоюючись утворення в Україні самостійної помісної Православної Церкви, Кремль намагається накинути на українців духовне ярмо у формі «русского мира».

В Україні національно-визвольні змагання завжди тісно перепліталися з боротьбою за збереження своєї віри і Церкви. Яскравий приклад — революційні події 1917—1921 років, в політичному центрі яких певний час довелося побути й Кам’янцю-Подільському. Діяльність органів української влади й відкриття в місті Державного українського університету (жовтень 1918 року) стали потужним імпульсом українізації культурного, громадського та релігійного життя. 22 жовтня, в день його врочистого відкриття, в Кам’янці вперше було відправлено літургію українською мовою. 

1 грудня відкрито богословський факультет. Його деканом став Василь Біднов, а першими викладачами — кращі представники місцевого духовенства, що перейнялися ідеєю відродження незалежності України та її національної Церкви, — Сіцінський, Табінський, Неселовський. Вони відігравали помітну роль в українізації міського церковного життя, що активно проводилося з вересня 1919 року, коли ректор університету Іван Огієнко призначається міністром ісповідань УНР. 14 жовтня 1919 року проголошується створення Синоду Української Православної Церкви. Перша парафія організовується при університетському Свято-Миколаївському храмі, де служба Божа велась українською мовою. 14 жовтня національним святом стала присяга Директорії, уряду УНР та Українського війська на вірність українському народу за участі духовенства.

Тоді, як і нині, затятим супротивником витворення Української Православної Церкви було духовенство, що залишалося вірним Російській Православній Церкві (у Кам’янці його очолив єпископ Подільський та Брацлавський Пимен). Воно виступало проти створення нових парафій УАПЦ, переслідувало священиків, що відправляли службу Божу українською мовою. Тим часом посіяні зерна відродження української Церкви, культури й мови давали рясні сходи. Ідея створення української Церкви вже в 1920 році мала в місті чимало прихильників, включаючи прихожан Кафедрального Казанського собору. Не випадково, окупувавши Кам’янець, більшовики, щоб заручитися підтримкою міщан, передали його першій створеній у місті Українській православній парафії. Цей акт, усупереч намірам радянської влади, став символічною перемогою українства. 28 серпня 1920 року служба Божа в ньому вперше проводиться українською мовою. Розлючені українофоби у ніч із 4 на 5 вересня підпалили собор. Лише завдяки самопожертві парафіян та пожежної охорони, вдалося врятувати церковні святині.

З кінця 1921 року Казанський храм офіційно звався Українським кафедральним собором. Він стає одним із найпотужніших на теренах Поділля осередків українства, його церковного, духовного та культурного життя. Знаменною подією історії Поділля стала врочиста висвята у ньому в червні 1922 року 28-річного священика Йосипа Оксіюка (випускника Київської духовної православної академії, в минулому приват-доцента університету в Кам’янці, обдарованого науковця, пропагандиста української ідеї) на єпископа Кам’янецького та Ушицького УАПЦ. У серпні виникає Подільська губернська церковна рада УАПЦ, до складу якої ввійшли Подільський архієпископ Іоанн Теодорович, майбутній керівник УАПЦ Матвій Борецький та єпископ Йосип Оксіюк. Дякуючи самовідданій праці Теодоровича, Оксіюка і священиків українське православ’я, що живило національний дух та ідею незалежності Вітчизни, швидко поширювалося серед подолян. Через те більшовики вже восени 1922 року вдалися до репресій. Розстріляно священика Нікуляка, усунуто від викладання Гаєвського та Сіцінського, вислано з міста Оксіюка. На початку 1930 року ліквідовують і саму УАПЦ (репресовано дві тисячі священиків, із них чотири митрополити та 23 єпископи). Ймовірно, не без потурання міської влади навесні 1932 року знову сталися підпали Українського собору. 1 червня ЦВК УРСР ухвалив закрити собор. Наступного року будівлю храму передали артілі «Заготзерно». А 1935-го влада повністю знищує собор.

Щоб повернути його з безпам’ятства й розпочати відбудову, у 2003 році на історичному факультеті Національного університету імені Івана Огієнка з ініціативи декана Сергія Копилова формується парафіяльна рада церкви Різдва Христового УПЦ КП. Настоятелем храму став митрофорний протоієрей Юрій Матвейцов. Спільними зусиллями парафії вже зроблено чимало для віднайдення фундаменту святині та його майбутньої консервації, встановлено та освячено Хрест, закладено й освячено Святійшим патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом наріжний камінь для його відбудови. Не сумніваюся, що через один-два десятки років собор постане у своїй величі й надалі слугуватиме українцям символом невмирущості віри, духу і прагнення до незалежності й соборності України.