Як новий суховантаж американців налякав

Від приходу до влади на Кубі Фіделя Кастро ця країна стала для США ніби «комуністичною засідкою» у власному тилу. Це був найбільший клопіт для обраного 1960 року президента Джона Кеннеді. У Вашингтоні готували план захоплення острова Свободи. Тому 1962 року уряд Куби звернувся до СРСР з проханням надати військову допомогу. Хрущов погодився. У Кремлі дійшли висновку, що найефективніше буде розміщення там ядерної зброї. До цього рішення підштовхнуло й те, що напередодні — у Туреччині й Італії — американці розмістили ракети з ядерними боєголовками, які могли досягати об’єктів на території СРСР за 5—10 хвилин. А радянські ракети у такому випадку «запізнювалися» до США.

Операція отримала назву міста на півночі СРСР — «Анадир» (щоб збити з пантелику американців, було оголошено про проведення під Анадиром військових навчань). Почалася операція 10 липня 1962 року, коли на Кубу з Миколаєва пішов перший транспорт. Навіть капітани суден не знали, куди і чого пливуть, вони одержали наказ відкрити секретні пакети лише в певному квадраті. «Полтава» доставила тоді на острів підрозділ ППО, що базувався під Дніпропетровськом. Звісно, активність радянських «торговельних» суден біля берегів Куби одразу помітили американці. Вони слабо вірили у версію «доставки сільськогосподарської техніки», як це декларував СРСР, тому з моря і з неба відстежували всі транспорти. Грім вдарив, коли «Полтава» здійснювала свій уже другий рейс. Тоді американському літакові-розвіднику У-2 вдалося зробити дуже чіткі знімки судна, які нагнали жаху у Біломі домі: на «Полтаві» ймовірно є ядерна зброя! Ці знімки й лягли спершу на стіл президента Кеннеді, а пізніше фігурували на спеціальному засіданні ООН 25 жовтня 1962 року.

— На початку літа 1962 року наш полк повантажили у вагони разом з ракетними установками і привезли до Миколаєва, — розповідає колишній заступник командира взводу ракетної батареї В’ячеслав Дежинов. — Ми не здогадувалися, куди їдемо. Чутки ходили різні: навчання, нове місце дислокації? Чому по воді? Може, так простіше і дешевше. У трюми опустили три стартові установки, вісім ракет «Р-12» і техніку забезпечення, а на верхній палубі — сільгосптехніка, для конспірації. 28 серпня «Полтава» вийшла з Миколаєва, на борту — весь дивізіон (приблизно 300—350 душ). У Середземному морі нас переодягнули в «цивілку» і заборонили виходити на палубу. Побутові умови морського переходу були такі: дерев’яні нари у твіндеку у два яруси, у кожного — поролоновий матрац і подушка. Зате була й кіноустановка, тому фільм «Самогонщики» дивились щодня!

На палубу дозволяли одночасно виходити лише п’ятьом: подихати чи перекурити, сходити в туалет, якщо цю дощану «споруду» на кормі можна так назвати. Офіцерів розселили в більш-менш упорядкованих місцях. А більшість прихистила кают-компанія. Уже в Середземному морі з’явилися американські літаки-розвідники. Було трохи не по собі. До того ж починалася спека, у твіндеку — задушливо. А наказ «виходити не більше п’ятьох» ніхто не відміняв. До кінця рейсу на палубу «вільно» так і не випускали.

— На Кубу йшли шістнадцять діб, — продовжує В’ячеслав Дежинов. — В акваторії Гавани на борт із катера, який просигналив прожектором (радіозв’язок заборонено), висадився високий чин. Лише згодом я дізнався, що це був генерал армії Ісса Плієв, командувач операцією «Анадир» (на Кубі його звали Павлов). Плієв провів у дивізіоні інструктаж.

І ось 15 вересня ми стали в порту міста Маріель. Реакція кубинців була вражаючою: «Руссо — фо!» (показують великий палець), «Американо — тьфу!» (плюються). Нас зустрічали, як рідних! Ми теж були в захваті — не лише від людей, а й від неймовірної краси природи! Ех, бачили б ви «кубинський» захід сонця!...

Завдання пояснили так: стати на чергування на захист острова Свободи! Групу з тринадцяти душ, куди входив і я, переодягли в кубинську військову форму, видали автомати, посадили в машину, наказали не говорити ні слова по-російськи. Їхали, наче води в рот набрали. А в якомусь селі ракети не вписувалися в поворот; заважав маленький будиночок поруч із дорогою. Тоді мешканців вивели, а будиночок просто «посунули».

Коли всі ракети розподілили по позиціях, нас привезли в Сан-Крістобаль на місце дислокації нашого полку. Почали рити ходи і землянки, облаштовувати побут. Перші тижні — у постійній роботі, адже це гола галявина в лісі. Жили в наметах, а харчувалися спочатку тим, що привезли з собою: сухарі і сухий пайок. Настрій у всіх був піднесений. Куба починала подобатися, незважаючи на проблеми з акліматизацією. Та всіх цікавило тільки одне — швидше виконати поставлене завдання. Всі були рівні, а такого поняття, як «дідівщина», зовсім не існувало! Навпаки, до молодих ставилися з більшим увагою, допомагали, заспокоювали... Варто сказати, що добре «сортування» особового складу проводилося ще в Білокоровичах, отже, панікерів і ледарів серед нас не було!

Були готові в будь-який момент змонтувати ракети і спрямувати на противника. Готувалися й відбивати атаки за допомогою автоматів і ручних кулеметів. Мені ж довелося тоді кілька днів з дозволу командира пожити і в старшинському наметі, бо всю мою «мадам сиджу» обліпили чиряки. Лікував сам за допомогою (не жартую!) «дзеркала заднього виду». При одному з таких «сеансів» у намет заглянув підполковник Ширшов: «В’ячеславе Івановичу, а я вважав, що в дзеркало зазирають лише обличчям!» (Звернення один до одного було тільки «цивільним» — за прізвищем або ім’ям та по батькові).

Напруження, безумовно, було. Ще на початку мій командир перед строєм оголосив: «Товариші! Америка оголосила війну Кубі. Якщо мене вб’ють, за мене залишиться старший сержант Дежинов!». Американські літаки й справді летіли над нами на бриючому польоті, по них стріляли кубинські зенітки з нашої охорони. А от наші ракети навіть під час апогею Карибської кризи залишалися в «горизонтальному положенні».

 За весь час перебування на Кубі, — згадує В’ячеслав Іванович, — дозволили написати лише одного листа додому (без зворотної адреси), але й він до батьків не дійшов. Як дівчата, питаєте? Контакти з ними були тільки очима. Ще Плієв у своєму інструктажі попереджав, що для нас є дві небезпеки: отруйні рослини і ... місцеві красуні, які здебільшого працюють таксистками — це колишні «ударниці» борделів (їх у Гавані до революції було не менше п’яти тисяч). Отже, «фоки-фоки за сінко песо» («кохання» за п’ять песо) — ні-ні! Та й з песо тугувато... Хоча креолки і мулатки — дуже красиві.

Зате була можливість поїсти екзотичних фруктів! У Сан-Крістобалі вперше скуштували «Колу». Нам давали два-три рази по кілька песо, тож купували в аптеках спирт «Alcosan» (пляшка — 1 песо 10 сентаво). Але ніхто не напивався «вщент»! Коли гроші перестали давати, перейшли на «бартер»: у кубинських солдатів або у сусідньому селі шматок господарського мила йшов за пляшку «Alcosan». Якось у Гавані зайшли в кафе, попросили «Пепсі» і дві склянки. Коли мій напарник налив туди «Alcosan» і розвів його «Пепсі», очі офіціантки округлилися, а коли ми ще й випили це, вона оніміла!

2 листопада, коли в Гавану прибув Анастас Мікоян (про це ми дізналися пізніше), напруженість спала. А невдовзі надійшов наказ: додому! Кубинці проводжали буквально зі сльозами на очах. Втім, наша група ще на два тижні затрималася в Маріелі, де ми жили весь цей час, як на курорті: купалися, ловили рибу і навіть пили пиво... А назад поверталися уже суховантажем «Курчатов».

Кеннеді оголосив морську блокаду Куби: обшукували всі кораблі, що прямували на острів, щоб не допустити туди радянських військ і зброї. Війська НАТО і країн Варшавського договору були в стані постійної бойової готовності. Так світ підійшов до межі початку війни. 24 жовтня 1962 р. ще п’ять радянських кораблів (серед них і «Полтава», це вже третій її рейс) підішли впритул до зони блокади і зупинились. Джон Кеннеді та Микита Хрущов в останню мить (за три години до можливого удару США по Кубі) змогли домовитися: СРСР забирає ракети з Куби і допускає туди інспекторів ООН, а США ліквідовують свої ракети в Туреччині і не роблять спроб перевороту на Кубі. Так закінчилася Карибська криза, а з нею і кубинська епопея «Полтави». Судно плавало ще 40 років, але після розпаду СРСР сліди корабля «загубилися»...