Тридцять літ з невеликими перервами віддав роботі в агрофірмі «Проскурів» Іван Рудик

Рудику пальця до рота не клади. Часто випереджає думки і запитання співбесідника.

— Думаєте, в мене не було тих хлопчиків, що готові з потрухами скупити не тільки землю, а й усе, що є в нашій агрофірмі? Та що ті хлопчики? Навіть солідні керівники господарств приїжджали, мовляв, що ти, Іване, морочиш собі голову тими клопотами — продай все, візьми гроші та їдь спокійно відпочивати по закордонах. А я їм: «Не хочу тих грошей і золотих обіцянок. Нехай уже буде як буде. Чим буду торгувати: цими людьми, що з ними все життя прожив та пропрацював? То як завтра в очі їм подивлюся?».

Таких, як він, що збудував та весь час тримав на плаву велике господарство, вже майже не залишилось. Разом пробуємо на пальцях перелічити, де хто в області ще втримався. Дуже скромні цифри виходять. Хтось уже зістарівся. Комусь набридли вічні «битви» то за врожай, то із врожаєм, котрий ніде подіти. Хтось, може, й справді спокусився на великі гроші...

А хіба у нього самого десь там, глибоко в душі, не було таких думок? Не вся ж дорога складалася з радісних перемог. Були ж і провали, і гіркі розчарування. А втрати які...

Найбільше шкодував, коли втрачав не гроші і майно, а довіру до тих, хто видавався другом і найвірнішим соратником. «За тим найбільше шкодую, що не завжди вмів розібратись у людях. Коли треба було більше вимагати, то чомусь шкодував. А в результаті програвав не тільки я, а вся наша справа», — критично аналізує свій багаторічний досвід.

Такі акценти розставляє тепер. А того листопадового дня, коли ще зовсім молодим чоловіком прийшов до клубу, де зібралися шістсот колгоспників із Ружичної та навколишніх сіл, щоб обрати нового голову, все видавалося зовсім по-іншому: і життя, і люди, і проблеми.

Якби ж то йому дісталось господарство із рук колишнього керівника, Героя Соціалістичної Праці Олекси Гуцалюка, то можна було б ще не один рік пожинати справді щедрі плоди чужої праці. Але розвалити, занехаяти колись успішне господарство встигли ще до Рудика.

На вулиці вже сніг, а півтори сотні гектарів кукурудзи ще в полі. Та ще на двохсот п’ятдесяти гектарах буряк підмерзає. Скликай людей, викопуй те все, збирай...

А результат який? У людей малі зарплати, в господарства — збитки та кредитні борги. Все нічиє. Робота нікому не цікава. Спробуй із цього виплутатись.

Зате який унікальний досвід можна було здобути керівникові господарства, бо не кожному поколінню вдається пожити і в соціалістичній, і в перебудовній і в капіталістичній економіці.

Тепер Івану Рудику вистачає житейської мудрості, щоб побачити в кожному етапі і добре, і погане. З кожного виносив свої уроки. Інколи вони були дуже суворі. Ну, скажімо, як тоді, коли повірив, що одразу після жорсткого соціалізму може зайнятися підприємницькою діяльністю. Тільки спробував налагодити якісь бізнесові стосунки, як це робиться у всьому світі, як одразу став фігурантом кримінальної справи.

Зате через кілька років господарство, намагаючись вижити в складних умовах перебудови, а точніше — повного розвалу, перетворилося на справжній полігон для випробовування не лише нових технологій, а й невідомих раніше правил гри. Деякі тодішні задумки Івана Рудика могли видатися справжньою авантюрою, але багато з них стали тією основою, що перетворила колишній колгосп на нову економічну структуру — агрофірму, до складу якої ввійшли десятки само-

стійних підрозділів.

На перший погляд здавалося: вони не мають нічого спільного із сільським господарством. Випуск пластмасових виробів, виготовлення цвяхів, переробка відходів алюмінію — всі ці міні-виробництва одні з перших запроваджувались не на промислових підприємствах області, а саме тут, у сільському колективі. І саме вони допомогли колишньому колгоспу перерости в успішну агрофірму «Проскурів».

А природна цікавість та живий розум змушували керівника їздити по світах, придивлятись до тамтешніх господарств, цікавитись, розпитувати і майже кожного разу повертатися з якимись новинками. Небачені породи худоби, нечувані раніше сорти овочів, перші карликові сади — всіх новинок, які вперше Рудик привозив не тільки в область, а й до країни, не перелічити.

А вже до переробки, міні-цехів завжди окрема любов. То розлив води, то молочний, то м’ясний цехи, то сушарки для фруктів та овочів... Останнім часом захопився ідеєю виробництва натуральних соків.

— Це ж треба, щоб устаткування для цеху (а воно згодилося б будь-якому фермерському господарству) знайшов аж в Австрії. І тільки подивись, як працює: година минула — і вже маєш півтонни чистого високоякісного продукту. І жодних тобі клопотів із технікою. Як пригадаю наші старі преси та фільтри — аж моторошно робиться, до чого все було шкарадне та неякісне. Невже країна, яка навчилась робити космічні кораблі, так і не навчилась нічого, окрім сапи та лопати, робити для свого селянина? От де парадокси життя та економіки, — не перестає дивуватись керівник. — Мало того, що техніка та технології давно відстали від світових, а таку бюрократичну машину вибудували, що спробуй щось пробити в життя — довідки, перевірки, дозволи. Німцям завод простіше збудувати, ніж в нас отримати дозвіл на випуск якісної, екологічно чистої продукції.

У десятках господарств, найкращих машинобудівних підприємствах, на дослідних ділянках і в лабораторіях вчених аграріїв побував Іван Рудик. До того ж не тільки українських. Об’їздив майже всю Європу, пильно придивляючись до того, як хазяйнують тамтешні селяни. Що тільки міг — ідеї, практичні поради, технічні новинки, — все намагався привезти у своє господарство. Але водночас не покидав дивуватись, чому ж наша країна, високі можновладці залишаються глухими і байдужими до чужого досвіду. Адже світ навчився вирощувати нечувані врожаї, не просто господарства, цілі країни давно спеціалізуються на випуску тієї чи іншої продукції. До того ж роблять це настільки успішно, що годують своїм продуктом весь світ. То чому ж наші чорноземи досі залишаються не золотою жилою для держави, а важким тягарем?

— Помилились раз із колгоспами, промахнулись другий із їх розвалом, роздрібнили землю, а тепер знову думаємо, як би її в руках кількох мільярдерів зосередити. Скільки ж можна на одні й ті само граблі наступати, — не перестає дивуватися. — Невже й досі ніхто не зрозумів, що річ не в тім, чиєю власністю вважатиметься земля, а в тім, які правила розробить держава і наскільки точно їх дотримуватиметься кожен гравець агарного сектору. У світі нині рясно плодоносять і приватні поля, і ті, що належать державі. Просто кожен, хто на них працює, знає, що і як мусить робити, щоб було вигідно і йому, і покупцеві, і державі. Чому ж ми цього вперто не хочемо бачити.

Чи, може, навмисне хтось зацікавлений, щоб цих правил ніколи не було, а в мутній воді завжди ловилась кримінальна рибка. Рудик не перестає шукати відповіді на ці запитання. Хоча, здавалося б, для чого йому це — ставити незручні запитання, наживати собі ворогів, шукаючи правди та справедливості. Адже багато чого вже зробив у житті: і дім збудував, і сад не один виростив, і дітей на ноги поставив. А йому все не сидиться.

Та яке б було наше село, якби не ось такі люди. Він і тепер щиро вірить, що не тільки в його Ружичної, а й у всіх українських сіл попереду чудове майбутнє. Якщо держава не може знайти господаря, то сама земля його обов’язково знайде й виростить. Такий закон природи. Бо інакше не виростали б із бідних селянських родин такі самородки, як Іван Рудик.

 

Хмельницька область.