Попри невтішний вердикт лікарів, півторарічне перебування у комі й дев’ятилітню нерухомість у ліжку, колишній підводник Олександр Карпенко знову став на ноги.

Під водою також є пекло

Після закінчення школи мічманів у Владивостоці черкащанин Олександр Карпенко потрапив служити на атомну підводну флотилію, яка базувалася в Петропавловську-Камчатськім.

Рідний брат, котрий теж служив на Камчатці, переконував Сашка не йти на підводний човен, бо смертність, доводив прикладами, там дуже висока. Та юнак не послухався брата, мовляв, у підводники «слабаки» не йдуть і брат, очевидно, перебільшує небезпеку.

— Наш підводний човен був стратегічного призначення, — пригадує свою службу Олександр. — Він мав на своєму озброєнні 14 торпед, дві з яких — атомні, та ще 16 стратегічних ракет. Я потрапив у самісіньке пекло. Занурювалися на три місяці, й усі 90 з гаком днів не мали права спливати без команди з Москви. Навіть якщо хтось тяжко хворів і потребував негайної госпіталізації. Навіть якщо хтось і гинув, то дозволу на підняття ми не отримували. Труп клали в морозильник і лише після спливання видавали родичам. Зазвичай у цинковій труні... — Олександр на хвилину замовкає, пригадуючи, очевидно, друзів, яких вже немає на білому світі, а потім продовжує:

— До екіпажу нашої субмарини входили 182 матроси, мічмани, командири. За десять років моєї служби живими залишилося 82 особи: той утонув, той задихнувся, а того тиском убило. Я й сам і горів, і тонув, і по госпіталях лежав. Однак навіть уявити собі не міг, що боротися за життя доведеться вдома, у рідних Черкасах.

Попри тяжкі умови служби життя на Камчатці було забезпеченим. Коли мічман Карпенко був холостяком, йому дали квартиру з підселенням, а як одружився, то вже отримав і повноцінну. Зарплата у нього була велика, й її на власний розсуд витрачала дружина, яка вела домашнє господарство. Діти — син і дочка — завжди були гарно вдягнені та нагодовані. «А мені ті гроші й не потрібні були, бо був на повному державному утриманні: мав кілька комплектів форми, годували по чотири рази на день», — зауважує Олександр.

Біда не ходить одна

З атомного підводного флоту Олександр Карпенко демобілізувався, коли йому виповнився 31 рік. Додому, в Черкаси, його кликала мати. Писала, щоб повертався, бо батьківську хату зносять, і якщо Сашко й далі «гибітиме» на Камчатці, то у Черкасах залишиться без житла.

Так Олександр Карпенко повернувся на батьківщину. Коли вперше прийшов до поштового відділення отримувати пенсію, його запідозрили в підробленні документів: «Який із тебе, юначе, пенсіонер!» Згодом, дізнавшись, де і скільки років відслужив цей молодий чоловік, зустрічали його з непідробною повагою і увагою.

Трагічний день 4 березня 2001 року, який перевернув усе його життя, Олександр пам’ятає епізодично. Мозок зафіксував лише такий момент: на площі Дружби народів він переходив вулицю, як раптом з-за рогу на шаленій швидкості вискочив автомобіль і... Очевидці розповідали, що Сашко перелетів через легковик і зачепився шкірянкою за задній бампер. Не зменшуючи швидкості, автомобіль помчав далі, волочачи по асфальту свою жертву... Лише метрів через 500 куртка розірвалася й нещасний опинився на узбіччі.

...Непритомного Олександра Карпенка «швидка» доправила в реанімацію Третьої міської лікарні. На четвертий день невтомних пошуків по лікарнях і моргах мати знайшла свого сина з биркою «Невідомий» на нозі. Лікарі Третьої їй сказали: «Після такого не виживають. Готуйтеся до похорону».

Усього цього Олександр не пам’ятає. Як не пам’ятає й тих півтора року, коли лежав у комі на межі життя та смерті. Родичі вже й не сподівалися, що Сашко виживе. Та колись міцний, загартований організм підводника не здавався. Він ще мав запас сил.

І Олександр вижив. Уже до притомного, до нього кілька разів приїжджала міліція, наполягала: «Пишіть відмову в порушенні кримінальної справи, бо ми того зниклого водія ніколи не знайдемо». Хворий писати не став. Утім, це аж ніяк не змінило стану справ, бо водія все одно не знайшли. Чи, може, й не шукали.

Підкорю і цю висоту!

Якось родичі відвезли Олександра на обстеження в Київський інститут Ромоданова. Знані професори зробили томографію й винесли вердикт: диски хребта зміщені, але це ще нічого. Головне, дуже ушкоджена та ділянка мозку, яка відповідає за руки-ноги, тобто за координацію рухів. З такою травмою людина ніколи не встане на ноги й приречена довіку бути прикутою до ліжка. Олександрові Карпенку оформили пожиттєву інвалідність.

— Зі своєю дружиною я прожив двадцять років, — з болем у голосі каже колишній мічман. — Та поки перебував у комі, вона знайшла собі іншого чоловіка, народила від нього дитину. Намагалася відсудити у мене квартиру. Не вдалося. Я ж лежав майже нерухомий, лише з великими зусиллями міг доповзти до кухні, туалету... Життя для мене зупинилось, я не жив, а існував. І не раз подумував про самогубство. Одного разу вже було виліз на підвіконня, щоб кинутися сторч головою зі свого сьомого поверху та й покінчити з усім, але діти схопили мене за ноги й знову повернули у цей світ...

У лежачому стані Олександр Карпенко пробув майже 9 років. Утратив будь-який інтерес до життя. Та його щодня, вперто і наполегливо, просили не здаватися. І найбільше доклав зусиль, щоб повернути чоловікові радість життя, тренер від Бога Анатолій Калініченко. Коли діти занесли батька у спортзал на ношах, Анатолій Миколайович, оглянувши незвичайного «спортсмена», сказав: «Якщо в Інституті Ромоданова тебе на ноги не поставили, то це зроблю я. Хоч і тяжко буде, але постараюся. Вір — ти будеш ходити!»

І Олександр повірив йому. Спочатку «ходив» до Калініченка на ношах, а згодом, через місяці виснажливих тренувань, своїми ногами за допомогою милиць!

— Завдяки Анатолієві Калініченку я знову народився на світ! — не приховує захоплення від свого нинішнього стану колишній підводник. — За дев’ять років лежання я практично атрофувався. Не приховую: мені було надзвичайно важко пересилити себе, бо он космонавти після півроку перебування в космосі вчаться ходити заново, а я ж то пролежав довше! Але я зміг себе побороти. І тепер, як бачите, ходжу самостійно. Я рухаюся, я — живу! Дійшли до мене чутки, що спортзал, де працює Анатолій Миколайович, хочуть закрити, оскільки буцімто він багато бере за свої послуги. Та брехня це! З мене він жодної копієчки не взяв. Я колись намагався втулити йому гроші, то він мені одрубав: «Будеш сунути мені гроші, я з тобою перестану займатися!» Ні, спортзал закривати не можна, бо куди ж подітися молоді. По генделиках швендяти?!

Живе зараз Олександр Карпенко. Радіє синові, який зводить для своєї сім’ї будинок, радіє доньці й онуці, котрі мешкають разом із ним.

Живе підводник-ветеран, бо рухається. Щоденно, методично й наполегливо. «Зараз ходжу по вулиці з милицями, — пояснює, — бо бордюри поки що для мене зависокі. Але нічого, — посміхається, — я підкорю й цю висоту! Обов’язково підкорю!»

Володимир Безуглий, Лідія Титаренко.

Фото з архіву героя публікації.

Олександр Карпенко (праворуч) на бойовому чергуванні під час служби на субмарині.

Перші кроки після тяжкої хвороби.