Ігореві Равицькому — 65!
 
Художній керівник Одеського академічного українського музично-драматичного театру імені В. Василька народний артист України Ігор Равицький відзначає 65-річчя. Свою ювілейну виставу він назвав «Місто мого дитинства». Тим самим ніби визнав Одесу рідним містом. Хоча народився він не тут, а в Дрогобичі, якийсь час разом з батьками мешкав у Миколаєві, навчався в Київському інституті театрального мистецтва, далі в його житті був сумський період.1984 року, коли головного режисера Сумського театру драми та музкомедії запросили на постановку до Одеського українського театру, він і гадки не мав, що це починається одеський період життя. Тоді він ставив «Тев’є-молочника» Шолом-Алейхема. В цьому колективі добре пам’ятали його батька — народного артиста України Миколу Равицького, що працював тут у 1970-х.
Одеський період Ігоря Равицького — майже чверть століття. За цей час на Одеській українській сцені поставлено 23 вистави. Тобто — одна постановка на сезон. Багато це чи ні? Як для кого. Головне — відчувати радість від процесу творчості. 
Очоливши колектив Одеського українського театру, Ігор Равицький узяв курс на пошук нових засобів сценічної виразності, складання оригінальної репертуарної афіші.
При зовнішній несхожості постановок в режисурі Равицького незмінно проглядає одна особливість, за якою легко прочитується своєрідний почерк митця. Його вистави пронизані музикою, видовищні, багатопланові. Контрастність сцен, суто «кіношний» монтаж, поєднання несумісних, на перший погляд, понять, явищ, предметів, речей — такий арсенал засобів сценічної виразності в режисурі Равицького завжди ретельно виважений. 
Це стосується всього режисерського доробку ювіляра: мюзиклу «Гамбрінус» (за оповіданням О. Купріна); вистави на два вечори «Хрещений батько» за бестселером американця Маріо П’юзо. А ще — «Стомлені сонцем» за кіносценарієм Ібрагімбекова та Михалкова. «Приборкання норовливої» за Шекспіром — дивовижно святкова, сонячна, ренесансна вистава, в якій найповніше виявив себе талант режисера-романтика. Музична драма «Аза-чарівниця» (режисер в співавторстві з актором театру та поетом Ігорем Геращенком створив оригінальну версію сюжету про циганку Азу). Ексцентрична комедія італійця Даріо Фо «Викрадач ноги — щасливчик у коханні», «Тригрошова опера» та «Кураж» за п’єсами Б. Брехта; «різдвяний» детектив «Любов по-французьки» за п’єсою Р. Тома (вистава на афіші — вже 15 років)... Можна називати і називати вистави.
Розмаїття творчого доробку Равицького вражає. Режисер сміливо йде на експеримент, захоплюючись процесом пошуку нових театральних форм, підводних течій драматургії. Його вистави — це цілі каскади барв, безліч акторських дотепних трюків. Але то не експеримент заради експерименту. Головне — гармонія, де є і акторський ансамбль, і образи-метафори життя, і музика, і пластика — все живе одним життям. 
За своєю природою він — лідер. За ним ідуть, бо вміє він захопити ідеєю, вірою, закоханістю, бажанням поставити виставу саме на цій сцені, саме зараз. 
І колектив театру, і глядачі старшого покоління досі згадують яскраву, веселу, гомінку, справді одеську виставу Ігоря Равицького «Гамбрінус», в якій «музика правила бал», сміх та сльози, радість і трагізм були тісно переплетені, як і в реальному житті, тим більше — в житті одеситів. У виставі працював натхнений, згуртований режисером акторський ансамбль з усіх поколінь.
Між першою одеською (за реаліями життя і за духом міста) виставою Ігоря Равицького на Одеській українській сцені — мюзиклом «Гамбрінус» та недавньою прем’єрою «Місто мого дитинства» за п’єсою одеських драматургів Г. Голубенка,   Л. Сущенка та В. Хаіта «Старі будинки» — два десятиліття... 
Вистава «Місто мого дитинства», обрана для творчого вечора з нагоди ювілею Ігоря Равицького, — ніби пошук себе, шлях до себе нинішнього. Не випадково ж звучить прологом до вистави ( і у фіналі) голос самого режисера: «Це моє місто... моє море... наш двір...». Далі оповідь підхоплює юний герой — Стасик Остапчук, у мріях матері Олени Остапчук — майбутній знаменитий музикант, скрипаль, а тоді, в 1970-х — звичайний дванадцятилітній одеський хлопчисько: він пропонує глядачам повернутися в «Місто мого дитинства», де є море, сонце... де всі одеські школярі дружно збирають металобрухт, а мешканці старих будинків так звикли жити «комуною», що не хочуть переселятися в нові «спальні» райони. І таким теплом, таким щемким ностальгічним, добрим почуттям віє від вистави про Одесу, якої, на жаль, зараз вже майже немає, та одеситів, які, на щастя, ще є. Тому і поставив саме тепер цю виставу режисер Ігор Равицький.
Одеса.