Усі негаразди українського кіно мають одну головну причину: доки нашим кінематографом керуватимуть не обізнані у цій справі, а іноді й нечесні люди, нічого путнього не вийде. Для того, щоб усе стало на свої місця, потрібна лише одна справді розумна й чесна людина. Так усю славу передвоєнного «Ленфільму» створив головний редактор цієї кіностудії — Адріан Піотровський, що сприяв появі фільмів «Чапаєв», «Ми з Кронштадта», «Трилогія про Максима». Так траплялося і в Україні, коли Держкіно УРСР керував Святослав Іванов, а кіностудією імені Довженка — Василь Цвіркунов. Завдяки їм з’явилися «Тіні забутих предків», «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Ніч коротка», «Чорна курка», «Пропала грамота», «Польоти уві сні та наяву»... У часи незалежності плідним для нашого кіно був період, коли міністром культури став Іван Дзюба, а кінематографом опікувався Леонід Череватенко.

Однак ті часи давно минули. З 1996 року і по сьогодні створено обмаль гарних фільмів. А ті, що вважалися гарними, тобто отримали якісь міжнародні призи, були сюрреалістичною маячнею, не цікавою українському кіноглядачеві. Та й про якого глядача може йтися, якщо понищено весь державний кінопрокат, який міг би показувати українські фільми.

У Росії, яка вкладає великі гроші в кіно, щоб пропагувати свої державницькі ідеї, крім грошових заохочень володарів приватного прокату, ще є державна мережа кінотеатрів. Їх десь 2500. В Україні — жодного.

Чи потрібне Україні держзамовлення в галузі кіно? Потрібне. Але треба чітко сформулювати його параметри. Воно повинне надаватися дебютантам на двадцятихвилинки, що дадуть можливість молодим кінематографістам виявити свій талант. Практика повнометражних дебютів за державний кошт не виправдала себе. Але молоді таланти необхідно шукати. Тому кількість дебютантів у нас має бути підвищена.

Також держзамовлення повинне розповсюджуватись на кінематограф для дітей. Бо в дітях змалку треба виховувати почуття любові до своєї країни. Інакше патріотів у нас скоро не стане.

Третій напрям держзамовлення — створення духовно багатих фільмів, які б у подіях минулого і сучасного показали нашим громадянам приклади справжньої любові до України.

Які ж реальні перспективи у нашого кіно? Якщо виходити з планів голови Держагенції з питань кіно пані Катерини Копилової, то ніяких. Реальний план запуску фільмів до виробництва вона ретельно приховує. Більшість із того, що вже запущено, не витримує жодної критики. А вона тепер знайшла новий спосіб виробництва «національного» кінопродукту: приєднання до вже готових російських фільмів, щоб цим імітувати якусь діяльність. Так приєдналися до вже готового фільму Олександра Міндадзе «У суботу» (про чорнобильські події), забувши, що в нас запущено (на якійсь приватній студії) «чорнобильський» фільм «Зона», і за це вже виплачено чималі гроші. Нам пообіцяли, що фільм Міндадзе отримає «Золотого ведмедя» в Берліні, але він не отримав навіть жодного із семи другорядних фестивальних призів. Та навіть якщо він блискучий, то хіба чесно і доцільно платити 15 мільйонів гривень за фільм, який насправді Україна не робила? Навіть не за фільм, а за один рядок у титрах, що сповіщає про міфічну причетність України до цієї стрічки. Та сама ситуація із фільмом Сергія Лозниці «Радість моя». Це — російський фільм, про російську глибинку, знятий на російські та німецькі гроші білоруським режисером, який колись навчався в Київському політехнічному інституті. Але йому додали українських грошей, щоб стрічка вважалася українською.

Схожа історія тепер готується з фільмом «Спостерігач», теж знятим за російські гроші. І пані Копилова «приєднується» до нього (знову-таки за допомогою лише титрів!), щоб за 10 мільйонів гривень мати право на український (абсолютно химерний) прокат. Якщо їй так подобається ця стрілялка-доганялка, то навіщо платити за фальшиве співробітництво 10 мільйонів, якщо можна стрічку купити за 10 тисяч на кіноринку?

Я зробив за рахунок НКХФ імені Довженка і власний кошт годинний фільм про знаменитого дисидента, колишнього міністра культури України академіка Івана Дзюбу за 78 тисяч гривень. Мінкульт обіцяв мені відшкодувати ці витрати. Однак прийшла до кіновлади пані Копилова і все спустила на гальмах. Я її розумію: вона просто не знала (так і сказала), хто такий Дзюба.

Водночас на такий само годинний фільм про оперну співачку Марію Стефюк відпущено 1,5 мільйона гривень, тобто майже в 10 разів більше, ніж просив я на свій.

І таких прикладів у списку фільмів, що вже знімаються за держзамовленням чи готуються до запуску, чимало.

Я був би щасливий, якби все це неподобство пояснювалося хабарницькими «відкатами». Бо якщо це не так, то мимоволі виникає підозра щодо того, чи на місці у нас голова. І чи не та це голова, з якої починаються всі проблеми в риби?

Олександр МУРАТОВ, кінорежисер.