Знамениті рядки з вірша українського класика пригадуються не тільки з ностальгією, а й з жалем. Бо рідко де тепер побачиш оспівані поетом українські запашні, соковиті, «як сонечко налиті», яблука. Супермаркети і просто торгові ряди ринків заполонили імпортні фрукти. Навіть на Черкащині, батьківщині видатних учених-помологів Симиренків, непросто знайти яблука з місцевих садів.
Легендарні творці садів
Щоб зрозуміти, де обірвалася садівнича нитка Аріадни, повернемося в історію.
Український вчений Левко Симиренко наприкінці XІX століття створив на родинному хуторі Мліїв, що біля містечка Городище, фантастичний плодовий розсадник. Колекція зібраних ним сортів фруктів і ягід була найбагатшою в Європі! Тут налічувалося 900 сортів яблунь, 889 — груш, 84 — слив, 350 — вишень і черешень, 36 — абрикос, 165 — аґрусу, 54 — горіха. Помолог вивів сорт дивовижно смачних і духмяних яблук, нині відомих як Ренет Симиренка або Зелений Симиренко. При своєму розсаднику Левко Платонович організував школу садівничих, виховав висококласних фахівців.
Його син Володимир продовжив справу батька і створив у Млієві квітучу наукову установу світового рівня. Самодостатнє господарство мало плодючі сади, а також власну гідростанцію, виноробню, цегельню, племінне тваринництво. У 1926 році завершив будівництво селекційно-городнього павільйону. Наступного року — величавий головний будинок садстанції, котрий і нині служить мліївським науковцям. На ці заходи вклав навіть власні заощадження та родинні цінності. Щороку площі садів збільшувалися. Володимир Симиренко задіяв механізоване висадження зернят дичок для майбутніх саджанців. Сади віддячували щедрими врожаями. Сотні селян знайшли на Мліївській садстанції роботу і заробіток, 70 робітників вступили до вузів. Вчений розробив широкомасштабну програму розвитку садівничої науки та реконструкції промислового садівництва. За його активної участі в Україні формувалася розгалужена дослідна мережа, відкривалися факультети і кафедри плодівництва у сільськогосподарських вузах.
Ім’я ще одного садівничого нашого краю Якова Павленка не надто відоме широкому загалу. Хоч цей підприємливий, закоханий у садівництво чоловік також вніс чималий вклад у розвиток української помології. У 1889 році Яків Павленко розбив племінний сад площею трохи більше 6 гектарів. Хоч ґрунти за Городищем були важкими, проте вдавалося вирощувати тисячі саджанців. Тільки яблунь було 130 сортів!
У господарстві Павленка виготовляли смачні плодові вина, що мали добрий збут. Про садівника схвально писали фахові сільськогосподарські журнали. Він регулярно випускав каталоги, де рекламував саджанці кращих сортів. За наполегливу працю і чудові результати мав численні відзнаки — золоті медалі з виставок у Києві, Харкові, Санкт-Петербурзі й навіть Парижі. Для Паризької виставки викопав у саду розкішну яблуню із духмяними плодами, пересадив у велику діжку і потягом відправив до Франції. Цією диво-яблунею захоплювалися і милувалися всі учасники і гості виставки.
Мало виростити фрукти, треба вміти їх зберегти
Проте сьогодні навіть у Городищі знайти фрукти не те що місцевого вирощування, а взагалі вітчизняні — велика проблема. Яблука пропонують переважно імпортні.
— Останніми роками в Україну дуже багато яблук постачає Молдова, — розповідає господар магазину овочів і фруктів Юрій Орел. — Також яблука привозять з Туреччини, Польщі, Німеччини. Покупці часто запитують, невже не можна виростити яблука на Черкащині? Де поділися наші сади? Виходить, що сьогодні банани з Еквадору або цитрусові з Іспанії доступніші, ніж мліївські яблука.
Пояснити закордонну фруктову експансію просто. Недостатньо тільки вирощувати яблука, треба ще й уміти їх зберегти. За кордоном збудовано величезні холодильники, де електроніка контролює температуру і вологість. Плоди проходять обробку спеціальним газом та розчином, що гарантує їх тривале зберігання. Наші яблука мають товарний вигляд максимум до Нового року. А імпортні — навіть наступної весни ніби щойно з дерева. Не гнилі й не червиві. Правда, вкриті якоюсь наче парафіновою плівкою чи воском. Люди купують, хоча мають перестороги щодо «не наших» фруктів. Якби був вибір між імпортними і вітчизняними яблуками, то більше б купували свої.
— Мліївський сорт яблук Слава Переможцям допоміг мені знайти дружину в далекій Якутії, — додав своє слово до розмови покупець Микола Петрович. — Там фрукти були дуже дорогі та дефіцитні. Якось з дому отримав посилку, в якій були запашні, червонобокі яблука. Побіг до медпункту і пригостив симпатичну медсестричку, яка запала мені в душу. Її серце розтануло! Невдовзі ми одружилися, народилася донька. Вирішили переїхати на Городищину — край смачних яблук. Придбали хату, посадили яблуні. Тепер прямо з кімнати через кватирку зриваю стиглі плоди. Цього року, на жаль, неврожай на фрукти, тому прийшов купити кілограм яблук для онуків. Хоча в цих плодах, певно, суцільна хімія, якщо їх навіть черв’ячок не їсть.
— У Польщі за сезон сади обприскують двадцять разів, тоді як наші лише п’ять-шість разів, — розповів Євген Харенко, який в Городищі орендує 18 гектарів саду. — Тому наша продукція нехай і більш екологічна, проте дуже програє за товарним виглядом. До того ж хімікати в Європі набагато дешевші, ніж у нас. Там сад на 90 відсотків залежить від «хімії». Тому імпортні яблука мають меншу собівартість, ми просто не витримуємо конкуренції. Також іноземні фермери мають доступ до кредитів, щоб побудувати термінали для зберігання. Зберуться два-три чоловіки, візьмуть в банку 100 тисяч євро під символічні відсотки, наймуть будівельну компанію, яка швидко і якісно зведе високотехнологічні приміщення. Також їхні сади і врожай застраховані. Фермери не бояться зазнати збитків від природних катаклізмів. А українським садівникам вирощену продукцію немає куди збути. Низькі закупівельні ціни на товарне яблуко, не кажучи вже про падалицю. З-за кордону пруть навіть яблучний концентрат, з якого роблять сурогатний сік. Тому після 2007 року закрилася половина вітчизняних консервних заводів.
Програма є, а яблук немає
Нещодавно виповнилося 120 років Городищенському аграрному коледжу, який є відокремленим структурним підрозділом Уманського національного університету садівництва. Десятиліттями це була кузня кадрів для галузі садівництва.
— Нині 40 відсотків наших студентів — це майбутні садівничі, — каже директор коледжу, академік Іван Хоменко. — Нині ця спеціальність називається «технолог з вирощування рослинницької продукції». Більшість наших випускників продовжують навчання в університетах. Хто має бажання, обов’язково знаходить роботу за фахом. Одні їдуть працювати за кордон. Інші йдуть садівниками до дуже багатих людей, працюють в їхніх маєтках біля столиці. Цією роботою не гребують навіть кандидати наук! Треті розпочинають власний бізнес — вирощують саджанці та продуктивні сади.
Понад 50 тисяч саджанців яблуні різних сортів вирощує щороку Мліївський Інститут помології імені Левка Симиренка Української академії аграрних наук. Варто згадати ще близько 50 тисяч саджанців смородини, малини, черешні й 10 тисяч саджанців груші та абрикоси. Виходить справжній райський сад!
— Весь посадковий матеріал ми успішно реалізовуємо серед населення Черкащини та Київщини, — ділиться заступник директора Мліївського Інституту помології Валентин Гибало. — Інколи вивозимо саджанці на ярмарки, часом наша машина торгує прямо обабіч автотраси Київ—Дніпропетровськ. Але переважно покупці самі до нас їдуть, купують через спеціалізований ларьок. Мають незмінну популярність старі, легендарні сорти яблук Слава Переможцям та Ренет Симиренка. Також «на ура» йде багато нових сортів, виведених нашими науковцями. Переважає попит на черешні ранніх сортів, а яблуні — пізніх. Популярними стали низькорослі дерева, люди прагнуть вирощувати сади за голландською технологією. Усі Мліївські саджанці ідеально підходять для вирощування в кліматичних умовах нашого краю. Але треба пам’ятати, що на Черкащині переважають карбонатні ґрунти. Тому найкраще вдаються сорти з кислинкою в смаку. Вирощувати солодкі сорти дещо складніше.
— З 1990 року площі українських садів зменшилися майже учетверо, — зазначає виконавчий директор Мліївського Інституту помології Микола Кучер. — Було 800 тисяч гектарів садів, а залишилося тільки 234 тисячі.
У радянські часи практично кожен колгосп мав сад, діяли свої виноробні, консервні заводи. Тепер залишки садів — в оренді. Багато років у них не було садозаміни, дерева не знали догляду, тому й урожаї там нікудишні.
— Нинішнім господарям часто бракує елементарних садівничих знань, — наголошує науковець. — З горем пополам вирощені плоди важко здати на переробку, закупівельні ціни вкрай низькі. Великий попит мали б місцеві натуральні плодово-ягідні вина, проте отримати ліцензію на їх виготовлення дуже складно і дорого.
В Інституті помології розповіли також, що є державна програма розвитку садівництва до 2014 року. Починаючи з 2001 року в Україні щороку закладається 3—4 тисячі гектарів нових садів. Але цього вкрай мало. Для забезпечення організму необхідними вітамінами людині щороку треба з’їдати 79 кілограмів плодів. До цієї норми українцям дуже далеко.
Сьогодні мліївські послідовники славетного Симиренка засмучені: держава фінансує їх заклад ледве на половину. Наукові працівники отримують тут зарплату, яка не перевищує 1100 гривень. А невдовзі на колектив чекає ще одна неприємна процедура: скорочення штату на 30 відсотків. Науковці, які працюють, по суті, на ентузіазмі, зберігаючи генофонд культур, не потрібні державі. Високопоставлені чиновники вирішили заощадити на помології й «обрізати» штатний розклад Інституту...
Звідки ж тоді чекати нових сортів та наукових здобутків у садівничій галузі? Знову зазиратимемо за кордон, що нам запропонують іноземні помологи? Шкода. Адже ще у XІX столітті возили в Париж «яблука від Симиренка»...
Торговці пропонують фрукти з усього світу, тільки не свої.
Володимир ЧОС, Лідія ТИТАРЕНКО.
Фото Володимира ЧОСА.
Коментар народного депутата України, заступника голови Комітету Верховної Ради України з питань аграрної політики і земельних відносин Сергія Терещука:
— На жаль, у нас справді втрачено традиції вирощування високоврожайних садів вітчизняної селекції. Академія аграрних наук мало що робить, аби відродити національне садівництво, фундаторами якого були українські помологи зі світовим ім’ям Симиренки. Ентузіасти, які беруться закладати сади, закуповують високоякісні саджанці за кордоном. Тільки там можна також придбати технологічне обладнання для краплинного зрошення. Це дуже дорого. Тому аж ніяк не кожен, хто всією душею хотів би плекати сади, може дозволити собі таку «розкіш». Взяти ж у банку кредити під 25 відсотків — великий ризик. Держава відшкодовує частину коштів, вкладених у сад, однак цього замало, щоб вийти на високий рівень вирощування фруктів. А головне — щоб побудувати сучасні сховища для садівничої продукції.
Ще одна проблема — в Україні дефіцит фахівців-садівничих. Ті, кого у наших навчальних закладах готують до праці у саду, без зарубіжної практики і стажування не матимуть належної кваліфікації. Чому? Бо у нас їх навчають на застарілому обладнанні, «дідівськими» методами.
Цілий комплекс проблем, котрі гальмують надзвичайно важливу аграрну галузь, потрібно розв’язувати. Гадаю, державну програму розвитку садівництва, яка розрахована до 2014 року, потрібно розширювати і продовжувати, врахувавши всі «больові» точки галузі. Високоефективне національне садівництво не тільки наповнить внутрішній ринок, а зможе гідно конкурувати на зовнішньому. Бо фрукти і ягоди, вирощені на українській землі, кращі та смачніші. Це визнають навіть зарубіжні фахівці.
