Які реформи потрібні країні

Україна, проходячи важкий шлях національного відродження, вступила у ринковий, демократичний світ. Варто відзначити, що за роки незалежності в Україні досягнуто головної мети — відбувся безповоротний перехід суспільства у ринково-демократичному напрямі. Але треба знати, що ринок і демократія — це свобода і відповідальність. Вони можуть бути неповними, але неповними для всіх порівну. Деякі політичні сили підштовхують нас до «демократії Стародавнього Риму», яка трималася на масі залежних від влади неімущих. Справжня ж демократія може будуватися і базуватися на підтримці тих громадян, які в матеріальному плані від влади незалежні, не годуються з неї, а, навпаки, самі утримують свою владу.

Позбавлення від залежності саме по собі не робить незалежним — остання потребує відповідальності, яку треба засвоїти і зробити наріжним каменем усієї соціальної політики і громадянської поведінки.

Жити по-людськи, у злагоді та мирі мають усі: і ті, хто йде під червоними прапорами; і ті, що вимагають визнання УПА; і так зване «російськомовне населення»; і ті, хто є парафіянами неукраїнських церков. Розбалансоване суспільство, де навіть найменшою мірою провокується гнітюче безчестя, знавіснілий цинізм — не спроможне прогресувати.

Наші співвітчизники хочуть одного: правди і нормального життя. І саме держава має стати речником правди і гарантом гідного життя для всіх своїх громадян.

Гірко визнавати, що Україна сьогодні знаходиться серед аутсайдерів навіть посткомуністичного світу. Історична відстань у цьому контексті між нею і, приміром, Польщею, Чехією, Угорщиною та деякими іншими посткомуністичними країнами стрімко зростає і, можливо, становить уже не один десяток років. Одна з головних причин, яка обумовлює вектор трансформації політичної влади в Україні, що її можна визначати як посткомуністичну номенклатурну і водночас як неототалітарну, є надзвичайна невиразність (порівняно з названими країнами) інтересів та слабкість політичної волі суб’єктів соціальної дії.

Україні потрібна власна модель розвитку економіки з урахуванням усіх її національних особливостей і сучасної оцінки геополітичних факторів. Вона має базуватися на ідеології моделі ринкового типу європейського характеру, яка поєднує соціальні інтереси з економічними і з відповідною роллю держави в цих умовах. Зволікання із запровадженням ефективних заходів у подоланні кризи перехідного періоду може призвести до кризи системної, вихід з якої потребуватиме безпрецедентних заходів.

Насамперед треба визначити вузлові моменти нашої політико-економічної історії, які б тим чи іншим чином визначали спрямованість подальшого розвитку. Такі етапні моменти не обов’язково відчуваються як кардинальні, відразу відчутні перетворення. Іноді саме існування цих наріжних каменів виявляється через роки, ретроспективним аналізом пройденого шляху.

Характерними рисами нинішнього економічного стану нашої держави є недовикористання продуктивного потенціалу у поєднанні з його фізичним і моральним застарінням, масове безробіття, низький життєвий рівень населення, структурні диспропорції, витік за кордон капіталів, трудових ресурсів та інтелекту. Продуктивний потенціал залишається деформованим структурно та застарілим фізично й морально. Країна поставлена в нездорову залежність від експорту сировинних продуктів з низьким ступенем переробки і одночасно — в загрозливу залежність від імпорту енергоносіїв, високотехнологічних засобів виробництва і споживчих товарів. Якщо на перших порах незалежного існування ці недоліки були проявом успадкованих деформацій, то через двадцять років цю причину вже не можна визнавати сприйнятною.

Практика свідчить, що реалізація державної економічної політики, не підпорядкована єдиній стратегії державотворення, не спрямована на безпосередню реалізацію національних інтересів у сфері економіки і не обмежена необхідністю суворого дотримання вимог національної економічної безпеки, не усунула успадковані від радянських часів диспропорції та фактично не забезпечила розбудову в Україні повноцінної ринкової економіки.

Головною причиною довготривалої стагнації економіки є помилкова стратегія економічного розвитку — відмова від мобілізації внутрішніх ресурсів, безпідставна надія на зовнішню фінансову, науково-технологічну та матеріальну допомогу, на іноземні інвестиції. А також — ігнорування практично впродовж двадцяти років нашої новітньої незалежності реформ, які вже давно впровадили у себе країни Східної Європи — колишні сусіди по соцтабору.

Сьогодні перед Україною постає нагальне завдання пошуку власної життєдайної стратегії розвитку у ХХІ столітті. Зволікання з вирішенням цього завдання — реальна загроза незворотних деградаційних процесів в українському суспільстві і довкіллі, що врешті-решт призведе до втрати Україною не лише економічної, а й політичної незалежності.

Треба покінчити із залежністю української держави від диктату міжнародного капіталу. Для цього слід переглянути основні параметри власної політики у сфері фінансів у напрямі використання усіх можливостей стимулювання економіки шляхом нарощування гривневої грошової маси, передбачивши відповідні заходи для компенсації можливих втрат купівельної спроможності населення.

Зважаючи на проблематичне, а тим більше шкідливе залучення нових кредитних надходжень від міжнародних фінансових організацій, слід розрахувати дійсно необхідні обсяги державних валютно-золотих резервів, які мають не омертвлятися, а використовуватись як джерело погашення зовнішніх боргів. Необхідно здійснити повне розмежування грошових потоків держави і комерційних структур.

Держава зобов’язана вирішити проблему неоднорідності регіонального розвитку та якнайшвидшої реалізації економічних, соціальних та гуманітарних реформ. Першочергове завдання регіональної політики — забезпечення збалансованого розвитку регіонів та мегаполісів як єдиного державного організму на основі збереження структурних біорегіональних особливостей, природно-ресурсного потенціалу, господарчо-екологічної ємності та геополітичної ролі кожного окремого регіону. Варто провести адміністративно-територіальну реформу, перейти від штучних областей радянського типу до укрупнених територіальних одиниць («земель»?), споріднених не лише місцезнаходженням на території, а й спільним шляхом національно-етнічної та економічної історії.

— подальше спрощення та забезпечення стабільності податкової системи, зменшення податкового тиску на виробника;

— зміну відносин між центром і регіонами у збиранні та використанні податків на користь регіонів;

— прискорення адміністративної реформи, оновлення управлінських кадрів, встановлення громадського контролю за діяльністю державного апарату;

— посилення контролю над рухом державних фінансових потоків;

— усунення корупції і бюрократизації державного управління економікою через здійснення комплексу заходів адміністративної реформи та впровадження додаткових механізмів у галузі контролю за бюджетним процесом та парламентського і загалом громадського контролю за державним апаратом;

— впровадження максимально допустимих форм захисту внутрішнього ринку, які були б сумісні з вимогами СОТ та ЄС;

— впровадження додаткових механізмів, спрямованих на розвиток малого та середнього бізнесу;

— удосконалення системи регулювання ринку праці з метою забезпечення кращих економічних умов для створення нових робочих місць і подолання безробіття;

— дійсне реформування систем пенсійного забезпечення та охорони здоров’я — за рахунок впровадження недержавних схем їх фінансування (зокрема, недержавних пенсійних фондів, системи медичного страхування); перегляд принципів нарахування пенсій;

— прийняття законів, спрямованих на поліпшення стандартів соціального захисту, зокрема для працівників соціально значущих сфер (наука, освіта, медицина, культура); впровадження ефективніших механізмів адресної соціальної допомоги (захист старості, материнства, дитинства, інвалідів та ін.).

Найважливішим напрямом, визначальним базисом розвитку національної економіки, а отже, всього суспільства завжди був і є аграрний сектор, а по суті, наша матінка Земля. Це на сьогодні — найбільш болюча сфера для всієї України. Єдиним успіхом можна вважати задовільний рівень забезпечення потреб народу власним продовольством, хоч тенденції, які існують у агропромисловому секторі, також невтішні — країна може втратити і це останнє досягнення. АПК сьогодні тримається, а продовольча безпека досягається за рахунок безвихідного становища сільського населення. Три чверті продовольства створюється за допомогою технології початку ХХ століття, у напівнатуральному господарстві. Становище, коли селян розоряє як високий урожай, так і низький — унікальне і свідчить про повну безпорадність державної аграрної політики. Єдина сфера, яка нині процвітає, паразитуючи на селянстві, — торговельно-посередницька.

Вивести з хронічної кризи сільське господарство — означає відродити Україну. Украй важливо призупинити практику, коли свою продукцію український селянин вимушений віддавати за безцінь чи просто гноїти, а держава в той же час закуповує аналогічну продукцію (але гіршої якості) у далеких світах.

При звуженому внутрішньому ринку відсутній гарантований зовнішній ринок сільгосппродукції України. Земельна реформа не доведена до логічного завершення — земельний власник не є рівноправним учасником економічних відносин, землекористувач — узагалі безправний, тимчасовий і думає лише про сьогоднішній день. Фінансова неспроможність сільськогосподарських підприємств унеможливлює підтримку земельного фонду навіть у стабільному стані і призводить до прогресуючої деградації сільськогосподарських угідь. У перспективі можлива загроза втрати здатності держави до забезпечення населення власним продовольством.

Необхідно законодавчо й усіма засобами влади підняти з руїн сільгоспмашинобудування, сільгоспхімію, реанімувати інфраструктуру з переробки та зберігання сільгосппродукції. Просування української продукції на зовнішні ринки має активніше й дієвіше підтримуватися законодавчо, політичними та дипломатичними діями держави.

Потрібно дати можливість працювати тим, хто ще годує країну. Не менш як 90% продовольчого ринку має бути закріплене за вітчизняними виробниками. Необхідно надати гарантоване держзамовлення на сільгосппродукцію, щоб у селянина з’явилася впевненість у тім, що він зможе виростити, зібрати і вигідно реалізувати свою продукцію. Держава зобов’язана поставити заслін на шляху імпорту недоброякісних закордонних продовольчих товарів. Просування української продукції на зовнішні ринки має дієво підтримуватися законодавчими, політичними та дипломатичними діями держави.

Активно функціонуючий ринок земель життєво важливий для розвитку сільського господарства та становлення підприємництва. Він дозволяє землі «рухатись» від менш ефективних до більш підприємливих господарів, надає можливість використовувати землю як гаранта залучення кредитних ресурсів і, нарешті, він може розв’язувати соціальні проблеми найбільш незахищеної частини сільського населення — пенсіонерів та інвалідів, для яких немає іншої можливості забезпечити старість, ніж шляхом реалізації належної їм земельної власності. Ми підтримаємо запровадження ринку земель, але для налагодження ефективного землекористування на ринкових засадах необхідно:

— поновити результати грошової оцінки сільськогосподарських угідь на основі врахування кількісних і якісних змін у землекористуванні в сільськогосподарських підприємствах;

— удосконалити інформаційну базу грошової оцінки земель на обласному рівні в розрізі районів по основних власниках землі та землекористувачах;

— забезпечити повноцінне функціонування відкритої інформаційної бази земельної власності;

— на основі сформованої через ринковий механізм орендної плати і ціни землі обґрунтовано визначити розмір земельного податку, який відображатиме реальні економічні відносини землекористування.

З огляду на кризову ситуацію аграрного сектору України, з урахуванням певного досвіду минулих років та світової практики, необхідно розробити комплексну соціально-економічну Національну програму розвитку сільськогосподарського виробництва і села в цілому, яка повинна об’єднати зусилля і дії всіх, кому дорогі інтереси села і України загалом.